Семинар 1. №11-12 [PDF]

Zitiervorschau

11. В новий час наука стає професійним утворенням і соціальним інститутом. Які є підстави для даного твердження? Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, істориконауковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логікогносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. У логіко-гносеологічному плані — це система знання, особлива форма суспільної свідомості, що відрізняється від інших форм за метою, глибиною, способом відображення світу. У практичному плані — це безпосередня продуктивна, практична сила суспільства, що перетворює не тільки матеріальне виробництво, але і духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. В інституціональному плані — це особливий соціальний інститут, що прискорює суспільний розвиток.

НАУКА – форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка націлена на виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету досягнення істини і відкриття об'єктивних законів дійсності на основі узагальнення емпіричних фактів у їх взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти їх зміні. Наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. Наука охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт – наукове знання. Ядром такого організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в свою чергу активно впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом наступної наукової діяльності. У СУЧАСНИХ УМОВАХ спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності. Від науки чекають не лише розробок способів прискорення зростання виробництва, а й відкриття нових напрямків його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних та природничих явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості й ефективності. Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей. Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

12. В чому полягає сутність антиінтеракціоністської концепції співвідношення філософії та науки? Хто з філософів і науковців підтримував цю концепцію і на якій підставі? Антиінтеракціоністська концепція стверджує, що за своїм предметом, методами, природою і структурою знань наука, філософія (і теологія) утворюють непересічні концептуальні поля, які неможливо звести (редукувати один до одного в силу несумісності використовуваних кожної з них категоріально-термінологічного апарату. Вони належать до різних сфер реальності – тому якій ця реальність є (науковий дискурс, область наукової компетенції, світ сущого за термінологією Іммануїла Канта), і тому, якою ця реальність має бути (публічно-аксіологічний дискурс, сфера компетенції філософії, світ належного за визначенням того ж Канта). Цю концепцію поділяють представники філософії життя (А. БЕРГСОН, Л.ТОЛСТОЙ), філософії культури (Н. БЕРДЯЄВ), філософської антропології (Ф. НІЦШЕ), екзистенціалізму (Ж. П. САРТР,

А. КАМЮ, Ф. ДОСТОЄВСЬКИЙ), А . ШОПЕНГАУЕР, Ж.-П. САРТР, К. ЯСПЕРС Антиінтеракціоністська концепція − декларує дуалізм у взаємовідношеннях між філософією і наукою, їх абсолютну рівність і самодостатність, відсутність внутрішнього взаємозв’язку і взаємовпливу між ними в процесі розвитку і функціонування. Відповідно до цього − філософія ціннісне, духовно-практичне знання, яке носить суб’єктивний характер, в її основі досвід індивідуального людського існування. Філософія і наука розвиваються паралельно. Прихильники антиінтеракціоністьської концепції виходили з ідеї поділу всієї людської культури на дві різні види: природно-наукову (націлену в основному на виконання прагматичних, утилітарних функцій адаптації та виживання людства за рахунок зростання його матеріальної могутності) і гуманітарну (націлену в кінцевому рахунку на збільшення духовного потенціалу людства, вдосконалення в кожній людині його духовної складової, що поєднує його з Богом).

Філософія в цьому поділі відноситься до гуманітарної культури, поряд з мистецтвом, релігією, мораллю, історією та іншими формами самоідентифікації людини, відмежовуючи її від інших істот і предметів. При цьому, прихильники антиінтеракціоністьської концепції зазначали, що ставлення людини до світу і усвідомлення нею сенсу свого існування ніяк не виводяться із знання об'єктивного світу, а задаються деякою системою цінностей, системою уявлень про добро і зло, про значне і порожнє, про святе, непересічне і тлінне. Світ цінностей, що не має фактично ніякого відношення до існування і змісту об'єктивного світу, - ось головний предмет філософії з позицій антиінтеракціоністів. Основне гасло антиінтеракціоністів – “ФІЛОСОФОВІ - ФІЛОСОФСЬКЕ, А ВЧЕНОМУ –

НАУКОВЕ”. Відповідно до цієї концепції вважалося, що зайво зосереджуватись на пізнанні об'єктивного світу і його законів, бо тоді неминуче йдемо від пізнання самих себе, зраджуємо самих себе заради пізнання чогось зовнішнього. Представники цієй концепції вважали, що спостереження над життям, мистецтво, знайомство з людською історією, досвід особистих переживань, - все це набагато більш вагомий матеріал для вирішення філософією своїх проблем, ніж знання законів і наукових теорій.