42 0 123MB
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання Упорядкування О. М. Авраменка
Київ «Грамота» 2011
УДК 373.5.091.26:821.161.2.09+821.161.2.09](079.1) Б Б К 74.202.5 У45
Схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних (лист МОНУ № 1.4/18-476 від 29.06.2011р.)
закладах
Рецензенти: К. В. Таранік-Ткачук —головнийспеціаліст департаменту загально! середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, кандидат педагогічних наук; Н. В. Михайлова — викладач ліцею «Наукова зміна» м. Києва, > учитель-методист. Упорядкування та передмова О. М. Авраменка
Українська література: Хрестоматія для підготовки до У45 зовнішнього незалежного оцінювання (Упор. О. М. Авраменка). — К.: Грамота, 2011. - 5 1 6 с. 15ВЫ 978-966-349-338-1 Хрестоматія містить усі твори, передбачені програмою зовнішнього незалежного оцінювання у 2011/2012 навчальному році. Перед художніми творами подано стислу інформацію про письменника, а також назви його найвідоміших творів. Видання призначено для якісної підготовки старшокласників до проходження зовнішнього незалежного оцінювання з української літератури, абітурієнтів і вчителів загальноосвітніх навчальних закладів. УДК 373.5.091.26:821.161.2.09+821.161.2.091(079.1) ББК 74.202.5
І 5 І Ш 978-966-349-338-1
О Авраменко О. М., упорядкування та передмова, 2011 О Видавництво «Грамота», 2011
Дорогі старшокласникиІ Ця книжка допоможе вам якнайкраще підготуватися до зовнішнього незалежного оцінювання з української літератури. До хрестоматії ввійшли ВСІ ТВОРИ, що передбачені програмою ЗНО у 2011/2012 навчальному році. Як свідчить досвід попередніх років, готуючись до ЗНО, важко зорієнтуватися в такій великій кількості художніх творів, а передусім тому, що більшу їх частину ви вивчали в 9 й 10 класах, а усну народну творчість — у 6, 7 і 8. Зрозуміло, що після належного їх опрацювання через роки залишається, як правило, загальне уявлення про твір (головна сюжетна лінія, імена головних героїв), а про ліричні твори (безсюжетні) годі й говорити (здебільшого ви можете пригадати лише ті, які вивчали напам'ять). У хрестоматії представлено повністю приблизно 70 % художніх текстів. Це — ліричні твори (вірші, сонети, пісні, медитації, елегії), ліроепічні твори малих форм (думи, балади, невеликі поеми, байки) і малі епічні форми (оповідання, новели). Решту пропонуємо вам перечитати (а комусь, можливо, прочитати вперше) у скороченому еигляді. Це — велика проза (повісті й романи), а також великі за обсягом поеми й драми. Важливим для цілісного сприйняття художнього твору є те, що в цій книжці на місці вилучених частин упорядник подає стислий їх переказ. Перечитування творів сприятиме зміцненню ваших знань про жанр, композицію, сюжет, героїв твору, тему, головну ідею, проблематику, стиль письменника, мовно-виражальні засоби тощо. Кращому засвоєнню художнього твору допоможуть такі видання: «Українська мова та література. ДовідЬик Завдання в тестовій формі. І частина» (автори О. М. Авраменко, М. Б. Блажко) та «Українська мова та література. Збірник завдань у тестовій формі. II частина» (автор О. М. Авраменко) та. У довіднику коротко й чітко викладено основні відомості про твір: літературний рід, жанр, вид лірики й віршовий розмір (якщо твір ліричний), тема, головна ідея, головні герої, короткий переказ сюжету, невелика літературно-критична стаття про твір (0,5-1 с.). Радимо спочатку опрацювати матеріал довідника про твір, який запланували прочитати, а потім — художній текст. Під час читання художнього твору ви будете «впізнавати» відомості з довідника, а це сприятиме не формальному, а осмисленому засвоєнню художнього матеріалу. Після прочитання твору рекомендуємо ще раз опрацювати відомості про нього в довіднику й виконати подані після теоретичного блоку тестові завдання. З
Читаючи великий епічний, ліро-епічний і драматичний твір, радимо звертати увагу на: • портретні характеристики героїв (як свідчить досвід попередніх років, у тесті ЗНО пропонується багато завдань саме на впізнавання героя за його прикметною зовнішньою чи внутрішньою характеристикою); • рядки, якими починається й закінчується художній твір; • кульмінацію твору; • епіграф, присвяту. Ліричний твір радимо перечитати щонайменше тричі: • перший раз — для цілісного сприйняття художнього тексту (варто за тлумачним словником з'ясувати лексичне значення невідомих вам слів, інакше зміст поезії ви не зможете осягнути повною мірою); • другий раз — щоб звернути увагу на будову твору (кількість строф, їх розміщення), художні засоби (яскраві тропи й стилістичні фігури), визначити віршовий розмір і тип римування; • утретє прочитайте вірш виразно, бажано вголос, щоб відчути ритмомелодику й сприйняти його повноцінно. Під час читання художніх текстів використовуйте олівець (маркер) для позначення характеристик героїв, яскравих художніх засобів тощо. Раціонально розподіліть час, який залишився до проходження ЗНО. Сподіваємося, що ваша систематична підготовка буде добре оцінена на зовнішньому незалежному оцінюванні. Хай вам щастить! Упорядник
6-9 класи
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
Календарно-обрядові пісні НОВА РАДІСТЬ СТАЛА Нова радість стала, яка не бувала: Над вертепом звізда ясна світлом засіяла. Де Христос родився, з Діви воплотився, Як чоловік пеленами убого повився. Ангели співають, славу й честь звіщають, На небесі і на землі мир проповідають. Давид виграває, в гуслі ударяє, Чудно, дивно і предивно Бога вихваляє. І ми теж співаймо, Христа прославляймо, Із Марії рожденного смиренно благаймо: — Просим тебе, Царю, небесний Владарю, Даруй літа щасливії сего дому господарю. Даруй господарю, даруй господині, Даруй літа щасливії нашій славній Україні.
ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка.
Там овечки покотились, А баранці народились.
Стала собі щебетати, Господаря викликати:
А ягнички — клаповушкі, Скачуть собі кругом грушки.
— Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару.
А баранці — круторіжки, Скачуть собі край доріжки. 5
ОЙ ВЕСНА, ВЕСНА — Ой весна, весна — днем красна, Що ж ти, весно, принесла? — Принесла я вам літечко, Ще й рожевую квіточку, Хай вродиться житечко, Ще й озимая пшениця, І усякая пашниця. — Ой весна, весна, ти красна,
- ДНЕМ КРАСНА Що ти, весно красна, нам принесла? — Принесла я вам літечко, Ще й запашненьке зіллячко, Ще й зеленую травицю, І холодную водицю. Принесла я вам ягнятко, Ще й маленькеє телятко.
ОЙ КУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА Ой кувала зозулёнька, Сівши на лелії, Співай, співай, товаришко, Минає неділя. Ой кувала зозуленька, Сівши на барвінок, Співай, співай, товаришко, Минув понеділок. Ой кувала зозуленька Та й кувала сорок,
Співай, співай, товаришко, Минає вівторок. Ой кувала зозуленька, Сіла на віконце, Співай, співай, товаришко, Бо заходить сонце. Співай, співай, товаришко, Бо вже не будемо, Та не знаєм, товаришко, Чи на рік діждемо.
У РЖІ НА МЕЖІ У ржі на межі, на кривій березі Там сиділа русалка. Просила русалка у дівочок сорочки: — Ви, дівочки-подружки, Да дайте мні сорочки, Хоча худенькую, да аби біленькую, Хоч не біленькую, да тоненькую! ЗАПЛЕТУ ВІНОЧОК Заплету віночок. Заплету шовковий, На щастя, на долю, На чорні брови.
Ой пущу віночок На биструю воду. На щастя, на долю, На милого вроду.
Ой поплинь, віночку, Прудко за водою, На щастя, на долю Милому зо мною.
6
МАЯЛО ЖИТЕЧКО, МАЯЛО Маяло житечко, маяло1, Як у полі стояло, А тепер не буде маяти, А буде в стодолі2 лежати. До межі, женчики3, до межі, Бо мої пиріжечки у діжі. До краю, женчики, до краю, То я вам пиріжечка покраю. Котився віночок по полю, Просився у женчиків додому: — Возьміте мене, женчики, з собою Та занесіть мене до господаря в стодолу, Бо я вже в чистім полі набувся, Буйного вітречку начувся, Од ясного сонечка нагрівся, А дрібного дощику напився; Нехай же я у стодолі одпочину, Поки вивезуть знову на ниву.
Суспільно-побутові пісні ОЙ НА ГОРІ ТА ЖЕНЦІ ЖНУТЬ Ой на горі та женці жнуть, А попід горою, Попід зеленою, Козаки йдуть. А попереду Дорошенко Веде своє Військо, Веде Запорозьке Хорошенько! Посередині пан хорунжий, Під ним кониченько, Під ним вороненький Сильне-дужий! А позаду Сагайдачний, Що проміняв жінку
На тютюн та люльку, Необачний! «Гей, вернися, Сагайдачний, Візьми свою жінку, Оддай мою люльку, Необачний!» — «Мені з жінкою не возиться; А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться! Гей, хто в лісі, озовися! Та викрешем огню, Та потягнем люльки, Не журися!»
1
Маяти — коливатися від вітру. Стодола — будівля для зберігання снопів, сіна тощо. 3 Женчик — жнець. 2
7
ОЙ У ПОЛІ КРИНИЧЕНЬКА Ой у полі криниченька, З неї вода протікає. (2) Гей, там чумак сірі воли пасе Та з криниці напуває.
Умер, умер чумаченько Та в неділеньку вранці, (2) Поховали того чумаченька У зеленому байраці2.
Воли ревуть, води не п'ють, Бо в Крим доріженьку чують. (2) Ой Бог знає, та Бог і відає, Де чумаченьки ночують.
Ой прилетіла сива зозуленька, Та все «ку-ку» та «ку-ку». (2) — Ой подай, чумаче, та подай, голубе, Та хоч правую руку!
Ой ночують чумаченьки В чистім степу при долині, (2) Розпустили сірі воли пасти При зеленій муравині1.
— Ой рад би я, моя мила, Хоч обидві подати: (2) Насипано та сирої землі, Що не можу підняти.
Українські історичні пісні ОЙ МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ Ой Морозе, Морозенку, Бились наші козаченьки Ти славний козаче, До ночі глухої, — За тобою, Морозенку, Полягло наших чимало, Вся Вкраїна плаче! А татар — утроє. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати.
Не вернувся Морозенко, Голова завзята, — Замучили молодого Татари прокляті!
Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває.
Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце відірвали.
То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила.
Поставили Морозенка На Савур-могилу3: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!»
1
Муравина, мурава, моріг — густа молода трава. Байрак — ліс у долині; яр, порослий чагарником, лісом. 3 Савур-могила — назва, яка багато разів трапляється в історичних піснях, легендах, переказах ХУІІ-ХУІІІ ст. Відома Савур-могила на Луганщині. 2
8
Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем та сльозами Та кров'ю полита!
І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.
ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (Пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, Що коло тичин в'ється? Ой той то Хмельницький, Що з ляхами б'ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду1, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. «Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води1, — їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди». — «А я ляхів не боюся І гадки не маю — За собою великую Потуґу я знаю,
Іще й орду татарськую За собою веду, — А все того, вражі ляхи, На вашу біду». Ой втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить, Вищіривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи; Де якії повки, — їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Гей, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...
Балади ОЙ ЧИЄ Ж ТО ЖИТО, ЧИЇ Ж ТО ПОКОСИ Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси, Чия то дівчина розпустила коси? Коси розпустила, гулять не ходила, Молодого хлопця навік полюбила. Проводжала мати сина у солдати, Молоду невістку — в поле жито жати. Жала вона, жала, жала — не дожала 1
Золотий Брід, Золота Вода — народна пісенна назва урочища Жовті Води.
9
І до сходу сонця тополею стала... Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати! Де ж моя дружина, що не йде стрічати? — Не питайся, сину, про свою дружину, Бери топір в руки — рубай тополину. — Як ударив вперше — вона й похилилась, Як ударив вдруге — вона й попросилась: — Не рубай, коханий, бо я — твоя мила, На моєму листі спить твоя дитина. — Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси? Не спішіть, дівчата, розпускати коси. БОНДАРІВНА У містечку Богуславку Каньовського пана, Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. Ой в містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!» Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!» Ой тікала Бондарівна з високого мосту, Сама вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. А на тій [на] Бондарівні червонії стрічки, — Куди вели Бондарівну, скрізь криваві річки. А на тії Бондарівні червона спідниця — Де стояла Бондарівна, — кривава криниця. Ой повели Бондарівну, помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: «Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?»
«Ой волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала, Ой вистрелив пан Каньовський — Бондарівна впала... «Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою дочку на смерть наряжати!» Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» Ой ударився старий Бондар в стіну головою: «Дочко ж моя, Бондарівно, пропав я з тобою!» Ой поклали Бондарівну на тисову лавку, Поки сказав пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки сказав пан Каньовський зробить домовину. Ой ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!
Думи МАРУСЯ БОГУСЛАВКА Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невільників. То вони тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє: «Гей, козаки, Ви, біднії невільники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невільники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного 11
у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера». Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень». То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала, Словами промовляла: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Та не лайте мене, не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невільників, на волю випускати». То на святий празник, роковий день Великдень, 12
Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, — До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невільників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, З неволі не викупає, Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невільників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, Боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невільників!
Пісні Марусі Чурай ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться; Ой, як болить моє серце, А сльози не ллються.
Єсть же люди, що і моїй Завидують долі; Чи ж щаслива ж та билинка, Що росте у полі?
Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу, Тільки мені легше стане, Як трошки поплачу!
Що у полі, на пісочку, Без роси, на сонці... Тяжко жити без милого На чужій сторонці!
Не поможуть сльози щастю, Серцю легше буде, Хто щаслив був хоч з часочок, Повік не забуде.
Без милого долі нема, Стане світ тюрмою, Без милого щастя нема, Нема і спокою.
Де ти, милий, чорнобривий, Де ти? Озовися! Як без тебе я горюю, Прийди подивися! Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. До кого ж я пригорнуся, І хто приголубить, Коли тепер нема того, Який мене любить?.. ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, А за свого миленького Богу помолися. 13
Стоїть місяць над горою, Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, Через чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі! — Яка ж би то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі...
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ, ІГОРЯ, СИНА СВЯТОСЛАВА, ВНУКА ОЛЕГА Ритмічний переклад Чи не гоже було б нам, браття, почати старими словами ратних повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича? Початися ж тій пісні по билицях часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян-бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці — тоді напускав десять соколів на стадо лебедів: котрого сокіл настигає, той спершу пісню співає старому Ярославу; хороброму Мстиславу, який зарізав Редедю перед полками касозькими; красному Романові Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти1 на живії струни накладає, — і вони самі князям славу рокотали. Почнем же, браття, повість оцю од старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; 1
Перст (заст.) — палець руки.
сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую. О, Бояне, соловію години давньої! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжачи тропою Трояна через поля на гори! Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку: «Не буря соколів занесла через поля широкії — стадами галки біжать до Дону великого». А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві; труби трублять в Новгороді — стоять стяги в Путивлі». Ігор жде милого брата Всеволода. І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат, один світ світлий — ти, Ігорю! Оба ми є Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки1 отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави». Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив, що воно тьмою всіх його воїв прикрило. І сказав Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! 1
Сайдак, сагайдак (рідк.) — шкіряна сумка або дерев'яний футляр для стріл.
Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути. Тож всядьмо, браття, на свої борзії коні та на Дін синій поглянем». Спала князю на ум охота — і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила. «Хочу-бо, — сказав, — списа приломити кінець поля Половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися.шоломом з Дону!» Тоді вступив Ігор-князь в злоте стремено1 і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; лютий свист зблизька встав: див кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і Помор'ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський ідол! І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії2 щити. О, Руськая земле, уже за горами єси! Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув, говір галок пробудився. 1
Стремено — пристрій для упирання ноги вершника у вигляді металевої дужки. 2 Черленії (діал., поет.) — те саме, що червлений — темно-червоний.
17
Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави. З зарання в п'ятницю вони потоптали поганії полки половецькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, — і всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов1, черлена чілка, сріберне ратище — хороброму Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробрее гніздо. Далеко залетіло! Не було воно в обиду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак йому вслід править до Дону великого. Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хотять прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великомуі Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії на ріці на Каялі, близ Дону великого! О, Руськая земле, уже за горами єси! Ось вітри, Стрибожі внуки, 1
Хоругов, хоругви (заст., церк.) — корогви, прапори; прикріплене до довгого держака полотнище із зображенням Ісуса Христа.
віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять: половці ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на воїв стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскакає, своїм злотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Що там рани, дороге браття, — забув він почесть і життя, і города Чернігова отчий злотий стіл, і жони своєї милої, красної Глібівни, звичаї і обичаї! Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв. Вступає він в злоте стремено в городі Тмуторокані, — і той дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на суд привела і на Канині зелений постелила покров за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Канини Святополк повелів взяти отця свойого межи угорськими інохідцями до святої Софії, до Києва.
Тоді, за Олега Гориславича, сіялося й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї1 гейкали, та часто ворони каркали, трупи собі ділячи, а галки свою річ говорили: хотять полетіти за поживою. То було в ті битви і в ті походи, а такої битви — не чувано! З зарання до вечора, з вечора до світу летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії2 у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна' земля під копитьми кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшло це по Руській землі! Що там шумить, що там дзвенить здалеку рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий; третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докончали хоробрі русичі: сватів попоїли і самі полягли за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.
1 2
20
Ратай (нар.-поет.) — плугатар, орач. Харалуга (заст., поет.) — сталь.
Уже-бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу прикрила. Встала обида в силах Даждьбожого внука, вступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону; плещучи, прогнала щедрості часи. Воювання князям із поганими пропало, сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». І почали князі про малеє — «се великеє» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — к морю! А Ігоря хороброго полку — не воскресити! За ним кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи в полум'янім розі. Жони руськії заплакали, мовлячи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Тоска розлилася по Руській землі, печаль буйна тече серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, хапали дань1 — по бранці од двора. Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, уже лжу розбудили, котру ото приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський грозьбою; він прибив її своїми сильними полками і харалужними мечами, 1
Дань (рідк.), данина — найдавніша форма оподаткування населення
наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор'я, од залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава. Тут німці і венеційці, тут греки і морава співають славу Святославу, корять князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, — руського злота насипали. Тут Ігор-князь висів із сідла злотого та в сідло невольниче. Сумні ж в городах заборола, а веселощі поникли. А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах. «Сю ніч з вечора одягали мене, — сказав, — чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино, з горем змішане, сипали мені з порожніх сайдаків пособникі в -поган великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі злотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони каркали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря». І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила; се-бо два соколи злетіли з отчого стола злотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам тим крильця повтинали погани шаблями, а їх самих опутали у пута залізні.
Темно-бо було в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою там заволоклися, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці на Каялі тьма світ покрила; по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило.насилля на волю, уже кинувся див на землю. І от готськії краснії діви заспівали на березі синього моря: дзвонять руським злотом, славлять часи Бусові, леліють мсту Шарукана. А нам уже, дружино, жодних веселощів!» Тоді великий Святослав ізронив злоте слово, з сльозами змішане, і прорік: «О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості згартовані. Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата мойого Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з старшими, і з боярами, і з топчаками, і з силачами, і з смільцями. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу.
Ви ж сказали: «Мужаймося самі — славу минулу самі візьмемо і прийдешню ми самі поділимо! А чи диво се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл пір'я міняє — високо птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені — не пособники, нінащо ся година обернулась. Он в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому!» Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека — отчий злотий стіл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами виллятиі Коли б ти тут був — то була б рабиня по ногаті, а бранець — по різані. Ти-бо можеш посуху живими самострілами стріляти — удалими синами Глібовими! Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступіте, господарі, в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечеш тягарі через хмари, суди рядиш до Дунаю. Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями.
Стріляй, господарю, Кончака, раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, як той сокіл на вітрах ширяючи, хотя птицю в смілості здолати. Єсть-бо у вас залізнії молодці під шоломами латинськими. Од них гуде земля, і краї многі — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела, і половці сулиці1 свої покидали, а голови свої підклонили під тії мечі харалужнії. Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили. А Ігореве військо хоробре не воскресити! Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій! Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не злого гнізда шестикрильці! Ви не правом побідників собі землі розхватали! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича! Уже-бо Сула не тече струменями срібними для города Переяславля, і Двіна болотом тече для тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії, 1
Сулиця (заст.) — спис.
погубив славу діда свойого Всеслава, а сам під черленими щитами на кривавій траві погублений литовськими мечами. Ізійшла юна кров, і сказав він: «Дружину твою, княже, птах крильми одягнув, а звірі кров полизали!» Не було тут брата Брячислава, ні другого, Всеволода. Один же він зронив жемчужну душу з хороброго тіла крізь злоте ожерелля. Сумують голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе і всі внуки Всеслава! Уже понизіте стяги свої, вкладіте свої мечі пощерблені: ви-бо вже вискочили з дідівської слави! Ви-бо своїми крамолами1 почали наводити поганих на землю Руськую, на добро Всеслава. З розбрату і постало насилля од землі Половецької! На сьомім віці Трояна кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу. Той обманом обперся на коней, і скочив до града Києва, і діткнувся ратищем2 злотого стола київського, Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя три рази: одчинив ворота Новгороду, розтрощив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, Крамола (заст.) — бунт, заколот. Ратище (заст.) — древко; спис.
віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були посіяні — посіяні кістьми руських синів. Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоча і віща душа в смілім тілі, та часто біду терпів він. Тому віщий Боян і давно ще приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні спритному, ні чаклуну спритному — суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши давнішню годину і давніх князів! Того старого Володимира ніяк було пригвоздити до гір київських; отож-бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії — Давидові, та нарізно в них бунчуки мають, співають списи! На Дунаї Ярославнин голос чути, вона, чайка незнаема, рано квилить: «Полечу, — рече, — я чайкою по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі». Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі1, мовлячи: «О, вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хановськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? 1
Забрало, забороло — щит, заслон, що прикриває який-небудь пристрій.
Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи: «О, Дніпре-Словутичу! Ти пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полку Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ярославна рано плаче у Путивлі на забралі, мовлячи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою сайдаки стягло?» Грає море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві-князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому злотому столу. Позгасали вечірні зорі. Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поля мірить од великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти: князю Ігорю не бути кликаним! Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів соколом під млою,
забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали-бо своїх борзих коней. Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові — прикрості, а Руській землі — веселості!» Ігор рече: «О, Донче! Не мало й тобі величі, бо леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши чужі ручаї і струмки, розширена в усті, юнака князя Ростислава погребла на дні при темнім березі. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу. Поникли квіти жалобою, і дерево з туги к землі приклонилось. То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають. Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить —
соколина розстріляємо своїми золоченими стрілами». Каже Кончак до Гзи: «Коли сокіл до гнізда летить — то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І каже Гзак Кончакові: «Якщо його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі Половецькім». Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього — Ярослава, Олега, княжого: «Хоть і тяжко тій голові бути без пліч — зле і тілу без голови», — Руській землі без Ігоря. «Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі», — дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси через море до Києва. Ігор іде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої. Землі раді, городи веселі. Співавши пісню старим князям, потім і молодим співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу! Здоров'я князям і дружині, Що стають за християн на поганії полки! Князям слава і дружині!» Амінь.
ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ1 (Уривки) «И створиша градъ во имя брата своего старъйшаго, и нарекоша имя ему Киевъ». Поляни жили окремо й володіли своїми родами. I до того вони жили родами, кожен на своїх місцях. І були три брати: одному ім'я Кий, другому — Щек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь2. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів3. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них поляни і донині в Києві. Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: «На перевіз на Київ». Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода4. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж Кий повертався, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні племена; так і донині називають придунайці те городище — Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли. Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів'ї Волги, і у верхів'ї Двіни, і у верхів'ї Дніпра, їхнє місто Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі — меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, — мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, коре, — усі вони говорять своїми мовами і живуть у краях північних. «И сьде Олегь княжа въ Киевъ, и рече Олегъ: "се буди мати градомъ рускимъ"». 1
Подається за переказом Віктора Близнеця. Либідь — ця назва збереглася за річкою, яка впадає в Дніпро. 3 Бортів узвіз — крута дорога, що вела з верхнього міста на горі униз на Поділ. 4 Царгород — так слов'яни називали Константинополь, столицю Візантії (сучасний Стамбул). 2
31
В літо 879. Помер у Новгороді Рюрик1 і передав князювання своє Олегові — родичеві своєму, і віддав на руки йому сина Ігоря, бо той був вельми на ту пору малий. В літо 882. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв місто, і посадив там своїх мужів. Звідти пішов униз, і взяв Любеч2, і там посадив своїх мужів. І приплив до гір київських, і узнав Олег, що тут князюють Аскольд і Дір 3 . Сховав Олег одних воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам пішов до них, несучи на руках малого Ігоря. Підплив до Угорської гори4, сховав решту воїнів і послав сказати Аскольду і Діру: — Ми купці, їдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх. Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі воїни, заховані в човнах, і сказав Олег Аскольду і Діру: — Не князі ви і не князівського роду, а я — князівського роду. А коли винесли на руках Ігоря, промовив: — А ось він — син Рюриків! Убили Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і поховали на горі, яка тепер називається Угорською. Аскольдова могила там, де Ольмин двір, а Дірова — за церквою святої Ірини. І став Олег князювати в Києві, і сказав Олег: — Це буде мати городам руським. І були в Олега під рукою варяги, слов'яни та інші людності, які називаються руссю. В літо 903. Ігор виріс і збирав данину на тих же землях, що й Олег, і слухались його, привели йому дружину із Пскова, іменем Ольгу. В літо 955. Попливла Ольга в грецьку землю. І прийшла до Царгорода. Був тоді царем Костянтин5. І прийшла до нього Ольга, і побачив цар, що вона дуже гарна лицем і розумна, подивувався її розуму, бесідуючи з нею, і мовив їй: — Достойна ти єси царствувати з нами в столиці нашій. Вона ж, розгадавши ті слова, відповіла цареві: — Я ж бо язичниця. Якщо хочеш мене хрестити, то хрести сам; а як ні — то я не хрещусь. І хрестив її цар з патріархом. Просвітившись, вона раділа тілом і душею. Після хрещення покликав її цар і сказав їй: — Хочу тебе взяти в жінки собі. Вона ж відмовила: 1
Рюрик засновник династії руських князів. Любеч — місто на березі Дніпра, на захід від Чернігова. 3 Аскольд і Дір — київські князі IX ст. 4 Угорська гора — назва однієї з гір під Києвом. 5 Костянтин — візантійський імператор Костянтин Багрянородний. У його творі «Про церемонії візантійського двору» описується прийняття Ольги імператорською сім'єю. 2
32
— Як же ти хочеш взяти мене, коли ти сам хрестив і назвав мене дочкою. А в християн цього не дозволено — ти сам знаєш. Засміявся цар і сказав: — Переклюкала ти мене, Ольго! Перехитрила! І дав їй дарів багато, золота і срібла, шовку і посуду дорогого. І відпустив її цар, назвавши своєю дочкою. Прийшла Ольга в Київ і вчила сина свого Святослава прийняти хрещення. Він того не слухав, кажучи: — Як же мені самому хреститися і перейти в іншу віру? А дружина моя стане насміхатися. Ольга ж говорила йому: — Якщо ти хрестишся, то й всі зроблять те саме. А він і далі жив за язичницькими звичаями, та коли хто хотів хреститися, не забороняв, д тільки насміхався над тим. Ольга ж любила свого сина, молилася за нього і за людей, наставляла його на розум до повних його літ і змужнілості. «Слышю же се, яко сестру имата дъвою, да аще еъ не вдаста за мя, створю граду вашему, якоже и сему створих». В літо 988. Пішов Володимир з військом на Корсунь1, місто грецьке, і замкнулися корсунці за високими стінами. І став князь на тій стороні міста, де пристань, на відстані одного перельоту стріли. І билися корсунці завзято. Володимир же взяв місто в облогу. Люди за стінами стали знемагати, і тоді сказав їм Володимир: — Якщо не здастеся, то буду стояти хоч три літа. Вони ж не послухали його. Тоді Володимир, підготувавши своє військо, звелів робити земляний насип до городських стін. Руські воїни нагортали вал. А корсунці, підкопавши свою городську стіну, потроху вибирали насипану землю, носили її до себе і висипали посеред міста. Військо Володимира насипало ще і ще, і Володимир стояв. І от один корсунець, іменем Анастас, пустив стрілу до руського князя, так написавши на ній: «Колодязі за тобою зі сходу, із них вода тече по трубах у місто.» Перекопай труби і перейми воду». Володимир же, почувши про те, глянув на небо і промовив: — Якщо збудеться все — хрещусь! І одразу наказав копати поперек труб і от — перейняв воду. Люди знесилились від спраги і здалися. Володимир вступив у місто з дружиною своєю. І послав до грецьких царів2 сказати: — Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру на виданні. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив. 1 Кора/нь — так називалося грецьке місто Херсонес. Нині неподалік від руїн Херсонеса розташоване місто Севастополь. 2 У той час Візантією правили два імператори — Василь і Костянтин.
33
І, почувши те, опечалились царі й послали йому таку звістку: — Не личить християнок видавати за язичників. Якщо хрестишся, то і сестру нашу візьмеш, і з нами одновірцем будеш. Коли ж не захочеш цього зробити, то не зможемо видати її за тебе. Володимир сказав посланцям від царів: — Скажіть вашим царям так: я хрещусь, бо ще до того уподобав закон ваш, і люба мені ваша віра і богослужіння, про яке розповідали мені послані нами мужі... Раді були царі, почувши те, і передали Володимирові так: — Хрестись, і тоді пошлемо свою сестру до тебе. Відповів же Володимир: — Прийдіть з сестрою вашою і тоді хрестіть мене. І ледве примусили Ті царі. Вона сіла в корабель, з плачем попрощалася з рідними своїми й попливла через море. Коли ж прибула в Корсунь, вийшли їй назустріч корсунці з поклоном, привели її в місто і посадили в палаті. А тут саме розхворівся Володимир очима й нічого не бачив. Тужив сильно і не знав, що робити. І послала йому цариця сказати такі слова: — Якщо хочеш позбутися тієї хвороби, то хрестися швидше. І звелів князь хрестити себе. Єпископ же корсунський з попами царициними, оголосивши про те, хрестили Володимира. І коли поклав єпископ на нього руку, в ту ж мить прозрів Володимир. Побачивши те, багато хто з дружинників хрестився того ж дня услід за своїм князем. Потім привели Анну1, щоб справити шлюбний обряд. Водою і духом хрестили Володимира в церкві святого Василя. Після того взяв Володимир царицю, і Анастаса, і попів корсунських; узяв і посудини церковні, і грецькі ікони. Поставив церкву в Корсуні на тій горі, яку насипали під час облоги посеред міста; та церква стоїть і донині. Коли ж він прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палками. Робилось це не тому, що дерево що-небудь почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей. Велик ти, Господи, і чудні діла твої! Вчора ще був шанований людьми, а сьогодні зганьблений! Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще хрещений. І, притягнувши до берега, кинули його в Дніпро. Володимир же послав людей і сказав їм: 1
Князь Володимир хотів узяти за дружину грецьку царівну Анну тому, шо цей шлюб урівнював його з візантійськими імператорами.
34
— Якщо пристане десь до берега, то відпихайте його. А коли промине пороги, тоді тільки облиште його. Вони ж виконали все, що було їм звелено. І коли пустили Перуна і проминув він пороги, викинуло його вітром на мілину, і від того прозвалося те місце Перунова мілина, і назва ця й досі живе в народі1. Потім послав Володимир по всьому місті сказати: — Якщо не прийде хто завтра на річку — хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, — буде мені ворогом. Почувши про те, пішли люди з гомоном до Дніпра, радіючи й кажучи: — Якби не було це добрим, то не перейняли б того князі й бояри. Наступного дня вийшов Володимир з попами корсунськими на Дніпро, і зібралося там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там одні по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь тислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди, охрестившись, розійшлися по домівках. І звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев'яні кумири. (...) В літо 989. Задумав Володимир поставити церкву Пресвятій Богородиці і послав привести майстрів з грецької землі. І почав її будувати в Києві, а коли закінчив, доручив її Анастасу Корсунянину і поставив служити у ній корсунських попів, давши їй усе, що взяв перед тим у Корсуні: ікони, посудини, хрести. І сказав так: — Даю церкві цій десяту частину від моїх багатств і від моїх городів. І назвав він церкву во ім'я Богородиці, та в народі приклалася до неї інша назва — Десятинна, від десятої частини його багатств.
1
Є й інша легенда. За Перуном бігли язичники і гукали: «Видибай, видибай, боже!» («Випливайї»). І Перун виплив недалеко від Києва; саме в тому місці, у Видубичах, було споруджено пізніше Видубицький монастир.
35
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722-1794) Народився в с. Чорнухах, що на Полтавщині, у сім'ї малоземельного козака, помер у с. Іванівці, нині Сковородівка, що на Харківщині. Письменник, філософ. Найвідоміші твори: вірш «Всякому місту — звич&й і права...» (збірка «Сад божественних пісень»), байка «Бджола та Шершень» (збірка «Байки харківські»), філософські трактати.
Із збірки •«Сад божественних пісень» * * *
Всякому місту — звичай і права, Всяка тримає свій ум голова; Всякому серцю — любов і тепло, Всякеє горло свій смак віднайшло. Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Панські Петро для чинів тре кутки, Федір-купець обдурити прудкий, Той зводить дім свій на модний манір, Інший гендлює, візьми перевір! Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Той безперервно стягає поля, Сей іноземних заводить телят. Ті на ловецтво готують собак, В сих дім, як вулик, гуде від гуляк, Я ж у полоні нав'язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум. Ладить юриста на смак свій права, З диспутів учню тріщить голова, Тих непокоїть Венерин амур, Всякому голову крутить свій дур. В мене ж турботи тільки одні, Як з ясним розумом вмерти мені. Знаю, що смерть — як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. 36
Байдуже смерті, мужик то чи цар, — Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь... БЕ ЫВЕКТАТЕ1 Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!2 Із збірки •«Байки харківські» БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ — Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без путгя закохані в мед. — Ти поважний дурень, пане раднику, — відповіла Бджола. — Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б позлодійському добувати, як часом ваша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука. Сила: Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сіраха: «Веселість серця — життя для людини» — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? —Тоді,—відповість вам,—коли полюю зайця. — Коли заєць смачніший? — Тоді, — відповість мисливець, — коли добре за ним полюю. 1 2
Про свободу (латин.).
Ідеться про гетьмана Богдана Хмельницького.
37
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітконосних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цицеронової книжечки «Про старість»... Але ж розкусити треба, що то значить — жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». АФОРИЗМИ Не все те отрута, що неприємне на смак. Бери вершину і матимеш середину. З усіх утрат втрата часу найтяжча. Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві. Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру. Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений. Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти! Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне. Не за обличчя судіть, а за серце. Ні про що не турбуватися — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух. Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. Не розум від книг, а книги від розуму створились. Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий? Чи може людина, сліпа у себе вдома, стати зрячою на базарі? Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м'яса не їсть. Людина — коваль свого щастя. Не все те невірне, що тобі незрозуміле. О, книги, найкращі порадники, найвірніші друзі! Не суди лиця — суди слово. Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.
38
ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII НА ПОЧАТКУ XIX ст. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
(1769-1838) Народився в м. Полтаві в родині канцеляриста магістрату, помер у м. Полтаві. Письменник, драматург. Найвідоміші твори: п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», поема «Енеіда».
ЕНЕЇДА Поема (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П'ятами з Трої накивав. Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. (...) Побачивши це, Юнона, яка сина Венери «Енея не любила — страх», побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й здійняв шалену бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли буря стихла, троянці взялися готувати галушки, куліш й інші страви, бо любили добре поїсти, випити й поспати. Схвильована за свого сина, Венера йде до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, «збудує сильне царство», «на панщину ввесь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Енеєве військо
39
довго пливло морем і нарешті пристало до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона. Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим. Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб він нагадав Енеєві про його призначення. Еней уночі втік від Дідони, а вона з горя спалила себе.
ЧАСТИНА ДРУГА Після тривалого плавання по синьому морю троянці пристали до сицилійської землі, тут правив цар Ацест. Троянців прийняли гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, улаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити човни, щоб досадити п'яним чоловікам. Почалася велика пожежа. Розлючений Еней почав лаяти богів і просити в них дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Уві сні Еней побачив батька. Анхіз сказав, що все буде гаразд, але він має навідатися до нього в пекло.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ (...)
Тепер Еней убрався в пекло, Прийшов зовсім на інший світ; Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд. Там тілько тумани великі, Там чутні жалобнії крики, Там мука грішним не мала. Еней з Сивіллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була. Смола там в пеклі клекотіла І грілася все в казанах, Живиця, сірка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх! В смолі сій грішники сиділи І на огні пеклись, горіли, Хто, як, за віщо заслужив. Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати, Яких було багацько див! Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків, Що людям льгота не давали І ставили їх за скотів. 40
За те вони дрова возили, В болотах очерет косили, Носили в пекло на підпал. Чорти за ними приглядали, Залізним пруттям підганяли, Коли який з них приставав. Огненним пруттям оддирала Кругом на спину і живіт, Себе, що сами убивали, Яким остив наш білий світ. Гарячим дьогтем заливали, Ножами під боки штрикали, Щоб не хапались умирать. , Робили рознії їм муки, Товкли у мужчирях їх руки, Не важились, щоб убивать. Багатим та скупим вливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж ізроду не женились Та по чужим куткам живились, Такі повішані на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі, що грішило сміло І не боялося сих мук.
Всім старшинам тут без розбору, Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам. Тут всякії були цехмістри, І ратмани, і бургомістри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі. (...)
Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п'яли; Проміж собою все зглядались — Всьому дивились, осміхались, Еней то цмокав, то свистав. От тут-то душі ликовали, Що праведно в миру живали, Еней і сих тут навіщав. (...)
Гай! гай! та нігде правди діти, Брехня ж наробить лиха більш; Сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш, Великії терпіли муки, їм зв'язані були і руки, Мов у татар терпіли плін. От так і наш брат попадеться, Що пише, не остережеться, Який же втерпить його хрін!
Велике тут було роздолля Тому, хто праведно живе, Так, як велике безголов'я Тому, хто грішну жизнь веде; Хто мав к чому яку охоту, Тут утішався тим до поту; Тут чистий був розгардіяш: Лежи, спи, їж, пий, веселися, Кричи, мовчи, співай, крутися, Рубайсь — так і дадуть палаш.
Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику, Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать; Без сорому, без Бога бувши І восьму заповідь забувши, Чужим пустився промишлять. (...) .
Не чванились, не величались, Ніхто не знав тут мудровать, Крий Боже, щоб не догадались Брат з брата в чім покепковать; Не сердилися, не гнівились, Не лаялися і не бились, А всі жили тут люб'язно; Тут всякий гласно женихався, Ревнивих ябед не боявся, Було вобще все за одно.
А далі вперлися в будинки Підземного сього царя, Ні гич, ні гариля пилинки, Було все чисто, як зоря; Цвяховані були там стіни І вікна всі з морської піни; Шумиха, оливо, свинець, Блищали міді там і криці, Всі убрані були світлиці; По правді, панський був дворець.
Ні холодно було, ні душно, А саме так, як в сіряках, І весело, і так не скучно, На Великодних як святках; Коли кому що захотілось, То тут як з неба і вродилось; От так-то добрі тут жили. Еней, се зрівши, дивовався І тут яги своєй спитався, Які се праведні були. 41
«Не думай, щоб були чиновні, — Сивілла сей дала одвіт, — Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт; Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап'янах, Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки, Не ті се, що кричать: «І паки», Не ті, що в золотих шапках.
Се вдови бідні, безпомощні, Яким приюту не було; Се діви чесні, непорочні, Яким спідниці не дуло; Се, що без родичів остались... І сиротами називались, А послі вбгались і в оклад; Се, що проценту не лупили, Що людям помагать любили, Хто чим багат, то тим і рад.
Се бідні нищі, навіжені, Що дурнями зчисляли їх, Старці, хромі, сліпорожденні, З яких був людський глум і сміх; Се, що. з порожніми сумками Жили голодні під тинами, Собак дражнили по дворах; Се ті, що Б і г д а с т ь получали, Се ті, яких випроваджали В потилицю і по плечах.
Тут также старшина правдива, — Бувають всякії пани, — Но тілько трохи сього дива, Не квапляться на се вони! Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові, Які правдиву жизнь вели; Тут люди всякого завіту, По білому єсть кілько світу, Которі праведно жили».
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку на морі було тихо, потім розгулялася буря. Коли ж вона стихла, виявилося, що мандрівники потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин. Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди. Нарешті вони припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Вродлива дівчина мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше був до вподоби Турн — цар рутульців (італійців). Еней наказав троянцям учити латину, а сам пішов знайомитися з Латином, узявши багато подарунків. Цареві це сподобалося, тож він уже бачив Енея своїм зятем. Однак Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея й вирішила всіх посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати; Турнові наснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за троянця.
ЧАСТИНА П'ЯТА Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не поспішали допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві пораду — побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців. Еней приносить жертву богам і їде до Евандра. Той погоджується допомогти й відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-коваля
42
зробити її синові міцну зброю. Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і радить ударити першим. Той штурмує троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цибеллі (матері богів), а та — Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікають. Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріап — молоді воїни.
Троянці із-за стін дивились, Пан Турн як військом тягу дав; Перевертням морським чудились, На добре всяк не толковав. Но Турнові не довіряли; Троянці правило се знали: В війні з врагами не плошай; Хоть утіка - не все женися, Хоть мов і трусить - стережися; Скиксуєш раз - тоді прощай! Для ночі вдвоє калавури На всіх поставили баштах, Ліхтарні вішали на шнури, Ходили рунди по валах. В обозі Турна тихо стало, І тілько-тілько що блищало Од слабих блідних огоньків. Враги троянські почивали, Од трусів вилазки не ждали; Оставмо ж сих хропти соньків. У главной башти на сторожі Стояли Евріал і Низ; Хоть молоді були, та гожі І кріпкі, храбрі, як харциз. В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок; Були ж обидва земляки. «А що, як, викравшись помалу, Забратися в рутульський стан? — Шептав Низ в ухо Евріалу. — То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою, Не дриґне ні один ногою, Хоть всім їм горла переріж. Я думаю туди пуститься, Перед Енеєм заслужиться І сотню посадить на ніж». •«Як? Сам? Мене оставиш? — Спитався Низа Евріал. — Ні! Перше ти мене удавиш, Щоб я од земляка одстав. Від тебе не одстану зроду, З тобою рад в огонь і в воду, На сто смертей піду з тобой. Мій батько був сердюк опрічний, Мовляв (нехай покой му вічний): Умри на полі, як герой». «Пожди і пальцем в лоб торкнися, — Товаришеві Низ сказав, — Не все вперед — назад дивися, Ти з лицарства глузд потеряв. У тебе мати єсть старая, Без сил і в бідності, слабая, То і повинен жить для ней, Одна оставшись без приюту, Яку потерпить муку люту, Таскавшись між чужих людей! От я так чисто сиротина, Росту, як при шляху горох: Без нені, без отця дитина, Еней — отець, а неня — Бог. Іду хоть за чужу отчизну, Не жаль нікому, хоть ізслизну. А пам'ять вічну заслужу. Тебе ж до жизні рідна в'яже, 43
Уб'ють тебе, вона в гріб ляже; Живи для неї, я прошу». «Розумно, Низ, ти розсуждаєш, А о повинності мовчиш, Которую сам добре знаєш, Мені ж зовсім другу твердиш; Де общее добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять; Як ми Енею присягали, Для його служби жизнь оддали, Тепер не вільна в жизні мать». «Іноси!» — Низ сказав, обнявшись Со Евріалом-земляком, І, за руки любенько взявшись, До ратуші пішли тишком! Іул сидів тут з старшиною, Змовлялись, завтра як до бою Достанеться їм приступать. Як ось ввійшли два парубійки, У брам змінившися од стійки, І Низ громаді став казать:
їм дяковать і ціловати, І красовулю піднесли. (...) Сей Евріал був молоденький, Так годів з дев'ятнадцять мав, Де усу буть, пушок м'якенький Біленьку шкуру пробивав; Та був одвага і завзятий, Силач, козак лицарковатий, Но пред Іулом прослізивсь. Бо з матір'ю він розставався; Ішов на смерть і не прощався. Козак природі покоривсь. «Іул Енейович, не дайте Паньматці вмерти од нужди, їй будьте сином, помагайте І заступайте від вражди, Од бід, напраснини, нападку; Ви самі мали паніматку, То в серці маєте і жаль; Я вам старую поручаю, За вас охотно умираю», — Так мовив чулий Евріал,
«Був на часах я з Евріалом, Ми пильновали супостат, Вони тепер всі сплять повалом, Уже огні їх не горять. Дорожку знаю я окромну, В нічну добу, в годину сонну, Прокрастись можна поуз стан І донести пану Енею', Як Турн злий з челяддю своєю На нас налазить, мов шайтан.
«Не бійся, добрий Евріале, — Іул йому сей дав одвіт, — Ти служиш нам не за пропале, На смерть несеш за нас живіт, Твоїм буть братом не стиджуся 1 неню заступать кленуся, Тебе собою заплачу; Пайок, одежу і кватиру, Пшона, муки, яєць і сиру По смерть в доводьстві назначу».
Коли зволяєтесь — веліте Нам з Евріалом попитать, Чкурнем — і поки сонце зійде, Енея мусим повидать». «Яка ж одвага в смутне врем'я! Так не пропало наше плем'я?» — Троянці всі тут заревли; Одважних стали обнімати,
І так, одважна наша пара Пустилася в рутульський стан На те і місяць вкрила хмара, І поле вкрив густий туман. Було се саме опівночі; Рутульці спали скілько мочі, Сивуха сну їм піддала; Розлігшися, порозкладались,
44
В безпечності не сподівались Ні од кого ніяка зла. І часовії, на мушкетах Поклавшись, спали на заказ; Хропли всі п'яні на пікетах, Тут їх застав послідній час! Переднюю побивши стражу, Полізли в стан варити кашу; Низ тут товаришу сказав: «Приляж к землі ти для підслуху, А я задам рутульцям духу. Гляди, щоб нас хто не спіткав». (...) А послі Ремових він воїв По одному всіх подушив І блюдолизів, ложкомоїв Впрах, вдребезги перемізжив. Намацавши ж самого Рема, Потиснув, мов Хому Ярема, Що й очі вискочили преч; Вхвативсь за бороду кудлату І злому Трої супостату Макітру одділив од плеч. Вблизі тут був намет Серрана, На сього Низ і наскакав; Він тілько що роздягсь з каптана І смачно по вечері спав. Низ шаблею мазнув по пупу, Зад з головою сплющив вкупу, Що із Серрана вийшов рак; Бо голова між ніг вплелася, А задня вгору піднялася; Умер фігурно неборак! І Евріал, як Низ возився, То не гулявши простояв; Він также к сонним докосився, Врагів на той світ одправляв. Колов і різав без розбору, І як ніхто не мав з ним спору, То поравсь, мов в кошарі вовк; І виборних, і підпомощних,
І простих, і старших вельможних, Хто не попавсь, того і товк. (...)
Як вовк овець смиренних душить, Коли в кошару завіта, Курчатам тхір головки сушить, Без крику мізок висмокта, Як, добре врем'я угодивши І сіркою хлів накуривши, Без крику крадуть слимаки Гусей, качок, курей, індиків У гевалів і амаликів, Що роблять часто і дяки. Так наші смілії вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки, За честь і к князю за любов. Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат. Так порався Низ з Евріалом, Дали рутульцям накарпас, Земля взялась од крові калом, Поляк піднявся б по с а м пас. Но наші по крові бродили, Мов на торгу музик водили, І убирались на простор, Щоб швидше поспішить к Енею Похвастать храбростю своєю І Турнів розказать задор. Уже із лагеря щасливо Убрались наші смільчаки; Раділо серце не трусливо, Жвяхтіли мокрі личаки. Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся,
Все віщовало добрий путь. Як ось Волсент гульк із долини З полком латинської дружини. Біда! Як нашим увильнуть? Дали якраз до лісу тягу, Бистріше бігли од хортів; Спасались бідні на одвагу Від супостатів, ворогів. Так пара горличок невинних Летять спастись в лісах обширних Од злого кібчика когтей. Но зло, назначене судьбою, Слідитиме скрізь за тобою, Не утечеш за сто морей. Латинці до лісу слідили Одважних наших розбишак І часовими окружили, Що з лісу не шмигнеш ніяк; А часть, розсипавшись по лісу, Піймали одного зарізу, То Евріала-молодця. Тогді Низ на вербу збирався, Як Евріал врагам попався, Мов між вовків плоха вівця. Низ — глядь, і бачить Евріала, Що тішаться ним вороги; Важка печаль на серце пала, Кричить к Зевесу: «Помоги!» Коп'є булатне направляє, В латинців просто посилає, Сульмону серце пробива; Як сніп, на землю повалився, Не вспів і охнуть, а скривився, В послідній раз Сульмон зіва. Вслід за коп'єм стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок. Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярості, як віл, реве: «За кров Сульмонову і Тага 46
Умреш, проклята упиряга, За ними вслід пошлю тебе». І замахнувсь на Евріала, Щоб знять головку палашем; Тут храбрість Низова пропала І серце стало кулішем. Біжить, летить, кричить щосили: « П е к к а т у м робиш, ф р а т е р милий, Невинному м о р с задаєш: Я стультус, лятро, розбишака, Н е к в і с с і м у с і гайдамака. Постій! Невинную кров ллєш». Но, замахнувшись, не вдержався, — Волсент головку одчесав; Головка, мов кавун качався, Язик невнятно белькотав. Уста коральні посиніли, Рум'яні щоки поблідніли, І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі, Навіки милий глас умовк. Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярості осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів. Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь. Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада, Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли, і зім'яли, І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги,
Зробивши славнії услуги На вічність пам'яті своей. (...) Свого ж держася уговору, Троянці в кріпості сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать одпор були готові І до остатней каплі крові Свою свободу боронить І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить. На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злості
На глум підняти мертві кості, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть. Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб'ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку предались. Як мати вість таку почула, То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись. (...)
Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в справи людей. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б'ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнона хитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові. Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латинці погодилися. Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві ругульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, убиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.
НАТАЛКА ПОЛТАВКА Українська опера на дві дії (Скорочено) ДІЙОВІ ОСОБИ: Н а т а л к а — українська дівчина. Г о р п и н а Т е р п и л и х а —їїмати. П е т р о — коханий Наталки. М и к о л а — далекий родич Терпилихи. Т е т е р в а к о в с ь к и й — возний1,жених Наталчин. М а к о г о н е н к о — сільський виборний. 1 Возний — чиновник у повітових судах в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
47
Дія перша Село над річкою Ворсклою. Уподовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і хата Терпилихи. ЯВА І
Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає пісню *Віють вітри, віють буйні...»).
(...) Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де скитаєшся в нужді і горі, і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плаче), забув, що я живу на світі. Ти був бідним, любив мене і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою; і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються... Я В А II
Наталка і возний
В о з н и й (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія! (Набік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті. Н а т а л к а (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний! В о з н и й . «Добродію»! «Добродію»! Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишепом'янутим ім'ярек. Н а т а л к а . Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум. В о з н и й. Не о сем, галочко, — теє-то як його — хлопочу я, но желаю із медових уст твоїх слишати умилительное названіє, сообразное моєму чувствію. Послушай: От юних літ не знал я любові, Не ощущал возженія в крові, Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райський крин, душистий, прекрасний (...) Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності. Н а т а л к а . Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашей в толк собі не возьму. В о з н и й . Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! і добре все розумієш. — Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу. 48
Н а т а л к а . Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару. В о з н и й . Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Лиш одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою. Н а т а л к а . У нас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, в городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш в неділю або в празникдю Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна. В о з н и й . Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душа моя ежечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години. Н а т а л к а . Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того і не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко залюбитись можна. В о з н и й. Не віриш? — Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. (...) Наталка співає пісню «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву...» про те, щоб багатий чоловік не «вводив в славу» простої дівчини.
Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці, і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумується. Я В А ІП
Н а т а л к а і в о з н и й . Потім в и б о р н и й з'являється на вулиці, йде і співає. Наталка взяла свої відра й пішла додому. Виборний підійшов до возного.
В о з н и й . Чи се — теє-то як його — нова пісня, пане виборний? В и б о р н и й (кланяється). Та се, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді, що в голову лізе, — вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас. В о з н и й . Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете — теє-то як його?.. В и б о р н и й . Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися. В о з н и й. Не розказовав же пан Щипавка якої новини? 49
В и б о р н и й . Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тілько засідателям, но самому комісарові уже не те, як давно було... Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити. В о з н и й . Ох! правда, правда; дуже і в повітовом суді і во всіх присутственних містах униніє воспослідовало; малійшая проволочка ілі прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовное преступленіє, а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити. Та що й говорить! Тепер і при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на світі. В и б о р н и й . Зате нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились? В о з н и й. Я наміревал — теє-то як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею. В и б о р н и й (лукаво). Наталку? А д е ж (оглядається) вона? В о з н и й . Може, пішла додому. В и б о р н и й . Золото — не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить. В о з н и й . Нічого сказати — теє-то як його — хороша, хороша, і уже в такім возрасті... В и б о р н и й . Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще й бідна. Ніхто і не квапиться. (...) Виборний розповідає возному про те, що до Наталки багато хто залицявся, проте вона нікому не дає згоди.
В и б о р н и й . Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора. Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла? Хіба хочете, щоб вам на весіллі сю пісню співали? Ось слухайте (співає): Ой під вишнею, під черешнею, Стояв старий з молодою, як із ягодою. (2) І просилася, і молилася: «Пусти мене, старий діду, на улицю погулять!» (2) «Ой я й сам не піду, і тебе не пущу; Хочеш мене, старенького, та покинути. (2) Он не кидай мене, моя голубочко, Куплю тобі хатку, і ще сіна жатку, 50
І ставок, і млинок, і вишневий садок». (2) «Ой не хочу хатки, ані сіна жатки, Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. (2) Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька». (2) В о з н и й . Коли другії облизня поймають, то і ми остерегаемся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі. В и б о р н и й . А вам що до Наталки? Будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: сього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижка задрижить! В о з н и й (набік). Признаюсь йому в моей любві к Наталці. Послухай, пане виборний! Нігде — теє-то як його —правди дівати, я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то як його — за мною і слідить. Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці? В и б о р н и й . А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець. Стара Терпилиха не зсунулась іще з глузду, щоб вам одказати. В о з н и й . Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як-то кажуть, надогад буряків — теє-то як його — так де! Ні приступу! В и б о р н и й . Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже? В о з н и й . Она ізлагаєть нерезоннії — тее-то як його — причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бідною, а мене багатим; себе простою — теє-то як його — а мене возним; і рішительний приговор учинила — що я їй, а она мні не рівня — теє-то як його. В и б о р н и й . Ави ж їй що? В о з н и й. Я їй пояснил, що любов усе равняєть. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Что для мене благопристойніє панночка, ніж простая селянка. В и б о р н и й. А ви ж їй що? В о З н и й . Что она — теє-то як його — одна моя госпожа. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Что она не вірить, щоб так дуже — теє-то як його — можна полюбити. В и б о р н и й. А ви ж їй що? В о з н и й . Що я її давно люблю. В и б о р н и й . А вона ж вам що? В о з н и й . Щоб я одв'язався од неї. В и б о р н и й . А ви ж їй що? 51
В о з н и й (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє-то як його — Наталка утекла, а я з тобою остався. В и б о р н и й. Ой ви письменні! Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите: Наталка обманювала вас, коли говорила, що ви їй не рівня. У неї не те на серці... В о з н и й. Не те? А що ж би такеє? В и б о р н и й . Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покойний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів на три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як. брат із сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знайомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами — пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку й дочку. В о з н и й . Яким же побитом — теє-то як його — Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі? В и б о р н и й . У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте. В о з н и й. А вишереченний Петро де — теє-то як його — обрітається? В и б о р н и й . Бог, же його зна. Як пішов з двора, то мов у воду впав, і чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує. В о з н и й . Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то як його — можеть бить, і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі. В и б о р н и й . Або, як той грек мовляв: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник». А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. (...) Возний просить виборного допомогти йому в «сердечномуДІЛІ'. Той погоджується. Я В А IV
Хата Терпи лихи. М а т и пряде, а д о ч к а шиє.(...) Наталка й мати розмірковують про своє безталанне життя. Терпилиха каже дочці, що як батько не дав Наталці перед смертю благословення на
52
одруження з Петром, так і вона не дасть. Наталка кидається до матері й просить не губити її. ЯВА V
Н а т а л к а (сама). Трудно, мамо, викинуть Петра із голови, а іще трудніше із серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матері треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті. А там... ох!.. Серце моє чогось щемить... (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи). (...) Я В А VI Увечері до Терпилихи приходить виборний і каже їй, що він має на прикметі багатого й поважного чоловіка, який уподобав Наталку. Терпилиха зраділа цьому і разом з виборним починає вмовляти дівчину вийти за возного заміж. Виборний каже непоступливій Наталці, що та зневажає рідну матір, яка бажає своїй дочці кращого життя. На ці слова Наталка обіцяє все зробити заради спокою й благополуччя матері. Задоволений виконаною місією Макогоненко мерщій іде порадувати Тетерваковського. Я В А VII Залишившись на самоті в хаті, Наталка в муках розмірковує про своє майбутнє, усі її думки линуть до коханого Петра. Вона співає пісню «Прийди, милий, подивися...».
Дія друга Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклою. ЯВА І
М и к о л а (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думає). Одважусь у пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. — Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив. (...) Микола співає пісню «Гомін, гомін по діброві...».
Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись. 53
Я В А II
П е т р о виходить, він не бачить Миколи, співає. (...)
М и к о л а (набік). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий. П е т р о (тихо). Яке се село? Воно мені не в приміту. М и к о л а (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній. П е т р о. Ні, пане-брате. М и к о л а . Відкіль же ти? П е т р о . Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати — відкіль хочеш... М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився? П е т р о. О, запевне, не забув, бо і вовся не знаю. М и к о л а. Та що ж ти за чоловік? П етро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву. М и к о л а . Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі? П е т р о . Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти? М и к о л а . Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний. П е т р о . Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут. М и к о л а. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити. П е т р о . Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. — Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем... Я В А III
В о з н и й і в и б о р н и й виходять з хати Терпилихи. У возного рука пов'язана шовковою хусткою; у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять набік. Возний із задоволеним лицем походжає.
В и б о р н и й (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть. Т е р п и л и х а . Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається. В и б о р н и й . Та надворі швидше провітриться. Т е р п и л и х а . В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить. В и б о р н и й. За всі голови! (Одходить од дверей). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи. (Побачив Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города? В о з н и й . Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних? В и б о р н и й . Адже ти був на базарі, — що там чути? 54
М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають та улиці застроюють новими домами, та криласи красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. (...) Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що загинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави! В о з н и й. По крайній мірі — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і — теє-то як його — о жалобах і позвах? В и б о р н и й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав... (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився. М и к о л а . Поздоровляю вас, добродію... А з ким же Бог привів? В о з н и й . З найкращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею. В и б о р н и й . Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А се що за парубок? М и к о л а. Се мій знакомий: іде з Коломака в Полтаву на заробіток. В о з н и й . Хіба-разві — теє-то як його — із Коломака через наше село дорога в город? П е т р о . Я нарочно прийшов сюди з ним побачитись. Виборний і возний виходять. Я В А IV
П е т р о і Микола
П е т р о. Се старший в вашім селі? М и к о л а . Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить! П е т р о. А то, другий? М и к о л а . То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже. П е т р о . Так він штука! Кого ж вони висватали? М и к о л а. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись. П е т р о (набік). На Наталці!.. (Заспокоївшись). Но Наталка не одна на світі. (До Миколи). Так, видно, Наталка — багата, хороша і розумна? М и к о л а . Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тілько не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання. П етро. Де ж вони перше жили? М и к о л а. В Полтаві. П е т р о (жахається). В Полтаві!.. 55
М и к о л а . Чого ж ти не своїм голосом крикнув? П е т р о . Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді; чи давно уже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються? М и к о л а. Як тут вони живуть... (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці вираховує час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька. П е т р о (скрикнув). Так він умер! М и к о л а . Що з тобою робиться? П е т р о . Нічого, нічого... Скажи, будь ласка, як вони прозиваються? М и к о л а . Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка. Петро сплескує руками, закриває ними лице, схиляє голову, стоїть непорушно.
М и к о л а (б'є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти і тепер не питаюся, тілько послухай. (...) Микола співає пісню «Вітер віє горою...».
А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра). П е т р о . Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер... М и к о л а . Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали. П ет р о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю. М и к о л а . Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут? П е т р о . Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула! М и к о л а . Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи). ЯВА V
П е т р о (сам). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді і любив Наталку без всякої надежди. Тепер, наживши кривавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. — Правду в тій пісні сказано, що сусідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. 56
Петро виконує пісню «У сосіда хата біла...» про те, що в сусіда добре життя (і хата, і молодиця), усі його люблять, а він, безталанний, марно життя проживає. ЯВА VI
Петро і виборний
В и б о р н и й (вийшов тим часом на вулицю, слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий. (...) Виборний спілкується з Петром. Я В А VII
В о з н и й (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем? В и б о р н и й . Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив комедію і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили. В о з н и й . Комедія, сиріч лицедійство. (До Петра). Продолжай, вашець... П е т р о. На комедії одні виходять, — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть, — те ж роблять; деколи під музйку співають сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають. (...) Петро докладніше розповідає про театр. Я В А VIII
П е т р о (сам). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котру я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому! О, злая моя доле! Чом ти не такая, як у других? (...) Петро співає пісню «Та йшов козак з Дону...» про козака, який, повертаючись із Дону, проклинає свою тяжку долю. Я В А IX
Петро
і
Микола
П е т р о. А що, Миколо! яка чутка? М и к о л а . Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюди вийти. П е т р о . Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу? М и к о л а. Я кликну тебе, коли треба буде. Петро ховається.
57
ЯВАХ
Микола і Наталка
Н а т а л ка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються. М и к о л а . Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного? Н а т а л к а (сумно). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. — Я і так скілько одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом. М и к о л а . Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже? Н а т а л к а (докірливо). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його. М и к о л а . Петра?.. Н а т а л к а (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким. М и к о л а (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш. Н а т а л к а . Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був. М и к о л а . Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер. Н а т а л ка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Іде). М и к о л а (не пускає її). Пожди, одно слово вислухай та й одв'яжись од мене. Н а т а л к а . Говори ж — що такеє? М и к о л а . Хочеш бачити Петра? Н а т а л к а . Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся? М и к о л а . Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного. Н а т а л к а . Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!.. М и к о л а . Не обманюю, — приглядайся! Петре, явись! Н а т а л к а (побачилаПетра, скрикнула). Петро! П е т р о . Наталка! (Обнімаються). М и к о л а Сспіває). Поблукавши, мій Петрусь До мене оп'ять вернувсь.
Ой лихо, не Петрусь, Лице біле, чорний ус.
(...) Наталка обіцяє Петрові бути вірною йому навіки.
Н а т а л к а . (...) Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя. 58
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує! (До Наталки). За се заспіваю тобі пісню про Ворсклу, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне. (...) Микола співає пісню «Ворскло річка невеличка...» про битву із шведами за Полтаву.
П е т р о . Отже, ідуть... М и к о л а . Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім. Я В А XI
Виходять в о з н и й , в и б о р н и й і Т е р п и л и х а .
В и б о р н и й . Що ви тут так довго роздабарюєте? В о з н и й. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте? Т е р п и л и х а (побачивши Петра). Ой, мені лихо! Н а т а л к а . Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро. Т е р п и л и х а . Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара! П е т р о . Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею. В о з н и й (до виборного). Що се за Петро? В и б о р н и й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець. В о з н и й (до Петра). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видаться, здається, меж нами лишній. Н а т а л ка. Почому ж він лишній? Т е р п и л и х а . І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити. П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з Богом те, що начали. Н а т а л к а . Не так то легко можна окончити те, що вони начали. В о з н и й. А по какой би то такой резонной причині? Н а т а л к а . А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію. В о з н и й . Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною. Н а т а л к а . Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать. В о з н и й (до Терпилихи). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теєто як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі. В и б о р н и й . О, так! Так! Зараз до волосного правленія та і в колоду. 59
Т е р п и л и х а . Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте. Н а т а л к а . Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду. М и к о л а . Що то тепер скажуть? В и б о р н и й . От вам і Полтавка! Люблю за обичай! Т е р п и л и х а . Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (показує на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як ба; чите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала. В о з н и й і в и б о р н и й (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда запровторимо, де козам роги правлять. Т е р п и л и х а . Зслизни, маро! П е т р о . Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно: но щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Одвертається і утирає сльози. Всі виявляють співчуття до Петра, навіть возний). Т е р п и л и х а (набік). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається! Наталка плаче, возний замислюється.
В и б о р н и й . Що не говори, а мені жаль його. М и к о л а. На чім то все се окошиться? В о з н и й (до Петра). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш? П е т р о . Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Виймає з-за пазухи загорнені в лубки гроші). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду. Н а т а л к а . Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показує на серце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Схиляється на плече Петрові). 60
Т е р п и л и х а (підбігає й обіймає Петра). Петре! Н а т а л к а (обіймаючи Петра). Мамо! Кого ми теряемо! М и к о л а (до виборного). А тобі як він здається? В и б о р н и й . Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив! В о з н и й (виходить наперед). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаеть мене на нижеслідующеє... (До Терпилиха). Ветхая деньми! благословиш лі на благое діло? Т е р п и л и х а . Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний. В о з н и й . Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мені наданой, заповідаю всім: «Где два б'ються — третій не мішайсь!» і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш. П е т р о і Н а т а л к а (обнімаютьматір). Мати наша рідная, благослови нас! Т е р п и л и х а . Бог з'єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію... М и к о л а . От такові-то ваші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються. В и б о р н и й . Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії. П е т р о . Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю. Н а т а л к а . Коли кого любиш, то нічого не забудеш. (ЦілуєПетра й співає). Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, З добрим серцем, не спесива. Коло мене хлопці в'ються І за мене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже. (...) Завіса
61
ГРИГОРІЙ КВГГКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО (1778-1843) Справжнє ім'я — Григорій Федорович Квітка. Народився на хуторі Основа, що на Харківщині, у дворянській родині, помер у м. Харкові. Письменник, перший прозаїк нової української літератури. Найвідоміші твори: повісті «Маруся», «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма», п'єса «Сватання на Гончарівці».
МАРУСЯ Повість (Скорочено) (...) От як се було. Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін — він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог Милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що, було, Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється, доста,є і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за Його милості. У в однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита «Отче наш» — то йому і стане на серці веселіш, і пішов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з п'ять, була й шкапа-, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати. Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам'яті; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть. А Наум їй, було, і каже: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок — діткам зостанеться, а не дасть — Його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добрее доброму — він за нас і на часточку по62
дасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий — йому гріх буде, а нас усе-таки Бог Милосердний пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до Царства Небесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай "Ізбави нас од лукавого", то усе гаразд буде». Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм Бог і дочечку. Та й раді ж були обоє — і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить — чи до сусідів, чи на вулицю, — то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і «Отче наш», і «Богородицю», і «Святий Боже», і половину «Вірую». А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо, піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий — старцю божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться та поклони б'є. От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки — неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгідовгі, аж за коліно; у празник або хоч і в неділеньку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї... та й шия білесенька-білесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький... так так і сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались; цур їм! Зогрішищ тільки, дивлячись на таких! Не так було у нашої Марусі, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що й було, то й було, та як прикрито та закрито, то і для дівчини чепурніш, і хто на неї дивиться, і хто з нею говорить, то все-таки звичайніш. Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата, ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. І яких-то цвітів там не було? Батечку мій та й годі! Запаска шовкова, морева; каламайковий 63
пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, — ще ж то не дуже і стягнеться. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і ляхівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконні, і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько поклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, — хто її зна, як-то вона там згляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш. О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна. На вулицю і не кажи, щоіб коли з подругами пішла. Було, мати стане їй казати: «Пішла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала». Так де ж! «Лучче я, — каже, — на те місце, упоравшись, та ляжу спати ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові у поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не піду!» А про вечорниці так і не споминай! Було, і других дівчат відводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє проклятеє зборище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілочку пити; від матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там діється, що сором і казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би і Явдоха, і Кулина, і Пріська. Адже ж і піппанотець не велить і каже, що гріх смертельний туди ходити. Та дивітеся ж і на мене: от я дома більш усіх вас напряду, чим ви ходячи». Отак, було, говорить-говорить, то гляди, одна перестане ходити, далі друга, третя; а далі і зовсім мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люди, а найбільш матері. А там опісля нечистий таки вп'ять силу озьме, підцюкне й потягне низку добру до погибелі. Тільки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулиці та горло драти, мов скажена, як усі роблять; а прийде вже у неділеньку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, розляглась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею, було, ніколи не поспішиться. Отак раз на клечальній неділі була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. 64
Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора — і той п'ять шагів положив, що усі здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь, а далі витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати перестали. А він собі й дарма: потряс патлами, та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав. От, сидячи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогді Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрів Марусю, а вона аж у третіх сиділа, бо старшою дружкою, скільки, було, її не" просять, ніколи не хоче: «Нехай, — каже,—другі сідають, а мені і тут добре». Став наш Василь і сам не свій і як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб. Познімали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо проміж весільних пісеньок, а наш Василь сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла. Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого, сама не зна. Хіба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь — мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрив і гарячим збитнем напува. От мерщій і відвернуться один від другого і бачиться, і не дивляться, то й гляди, Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла, і вп'ять іззирнуться меж собою. (...) Маруся й Василь кидають одне на одного погляди, закохуються. Олена розповідає Марусі про Василя.
— (...) Він з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцювати, і жартувати, 65
не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому — як зірочки, а патли так і мотаються: бач — по-купечеському... — Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олениних розказів. — Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак і усюди він робить. Вже якби не було... Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися. Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата... у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що дивитись... Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали...» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: — Чи він мене любить? Чіт чи лишка? — Чіт! І любить тебе від щирого серця! — обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту та не знав, як зайняти. — Ох, мені лишенько! — скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого і об чім. — Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись від несміливості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці. — Та я... ні про кого... не думала... я так... — сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже: — Хто б то мене й полюбив?.. — Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів, і каже: — Я знаю такого... — Марусю, Марусю! А ходи ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що 66
найбільш те їй було страшно, і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить; а Олена, знай, її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я*. А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з товку... От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити? (...) Дівчата домовляються на другий день іти до міста на базар.
(...) Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города верстов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; то він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею. От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!.. І пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця. — Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? І так опізнились. — Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем. От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже: — Добридень, дівчата. Боже вам помагай! — Спасибі! Нехай і вам Бог помага! — сказали йому ув один голос дівчата. От їм і каже Василь: — Чи не бігла проти вас яка собака? — Цур їй, пек від нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хіба де бігла? — Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всіх так і кидається. Так я отеє виломив собі коляку та йду й озираюсь. — Ох лишечко, я її боюсь. Вернімось, Марусю! — каже Олена. — Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город, то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню. 67
— От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак і пішли собі укупці (...) Уже по дорозі додому Олена згадала, що забула забрати чоботи в шевця й повернулася в місто. Маруся з Василем залишилися самі. Хлопець освідчується Марусі в коханні. Наум Дрот не дає згоди на одруження, бо не хоче занапастити життя своєї дочки, адже Василя мають забрати в рекрути. Василь прощається з Марусею і йде на заробітки.
(...) Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе Бог зна чому, і кинулась до Василя і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм: — Чом же ви не христосуєтесь? А Василь і каже: — Не смію, панотче! — Чом не сміти? — каже Наум.. — Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би з смертельним ворогом. Похристосуйтесь же по закону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве! От і похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами: — Де се ти, Василечку, був?.. — Знай-бо урем'я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи Бога Милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи, благослови! Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От, перехрестившись Наум і прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі Богу Милосердному! Дай, Боже, і на той год діждать!» Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От, сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву. Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев'яній тарілочці, посолили та й їли — вже звісно, що не по-панськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опісля подали юшку 68
з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годі, більш і нічого. Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив, і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю. Пообідавши і подякувавши Богу і батькові з матір'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже: — А в нас новий дяк сьогодні Апостола читав. Настя зараз і питається: — А хто такий і відкіля? — Осьде він, пан Василь, — сказав Наум та й всміхнувся. — Хіба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити. — Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як і що — я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував? — Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як то Бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублів на год з тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жалування. От як сів, як сів... і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь, і Бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди не піткни — хоч у науку, хоч у яке ремество, — то з нього путь буде; не пропащі за нього гроші. Ото я від Спасівки та до Різдва вивчивсь читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. 69
Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож таки, що хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після Хрещенія посилав уже і дальш, і я тільки що перед празником оце привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потішив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати і апостола прочитав. Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову і дума; «Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде». Далі і пита: — Скільки ж ти жалування получаєш тепер? — Жалування не щот, — каже Василь, — аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою ув Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи і тільки вернусь сюди ік Пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п'ятсот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати. — Нехай тобі Бог помага! — сказав Наум; а далі, подумавши, й каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся, увосени і весілля. Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп'ять до нього, і не тямлять себе, і, що робити, не знають. Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється, та дума: «То-то діти!» Далі й каже: — Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю ніч стояв на одіянії, аж поки Христа дочитались; а ви хочете — дома сидіть або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись. Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думано ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються, — отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися. Отже і вівторок настав. Ік вечору стали дожидати старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було. 70
Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто з серцем: — Та що се напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а ходи ке сюди, на пораду! Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — Господи! — почервоніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем. От Наум і каже: — Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай-гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов'яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов'язати? Іще не час було Марусі послухати — знай, колупа. От вже мати їй каже: — Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов'язати. Або, може, нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в'яжи хоч валом, коли і той ще є. Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев'яній тарілочці два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть: — Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу вчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала. Пов'язавши собі один одному рушника, от староста й каже: — Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з-так винуваті; в'яжіте приводця, щоб не втік з хати. От мати й каже: — Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п'ятінкам заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв'язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усіх пов'язала. Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй і каже: — Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його й поцілуй. От вони і поцілувались, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового. Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм і каже: 71
— Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і уранці і увечері, і встаючи і лягаючи, і за діло і без діла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жінкам, — то з жінкою у парці і з діточками якраз підете у старці. А ти, дочко, мужичку не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте. А староста і крикнув: — За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку! (...) Далі описується обряд сватання з піснями й приказками.
(...) Сяк-так Василь насилу вирвався від старих, а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх пом'янути. Положила курку варену, три в'язки бубликів, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник, та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок. Прийшли на гроби, аж панотець вже й там і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку і граматку батюшці подала, щоб пом'янув її родичів. Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспівали дяки «ні печалі, ні воздиханія», так вона так і захлипала та й каже: — Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати. Василь аж здригнувся після такого слова і хотів її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б'є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому се так є. Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців божих обділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства. Батечки, як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицілувала його... що то? І в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию... далі, неначе хто її направив, разом покинула його, очиці засяяли, то була блідна, а тутечки почервоніла та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві не зопиняючись: — Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось! 72
Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землі не доторкається. А Василь? Неначе грім біля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далі дуже тяжко здохнув, підняв очі до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон і, припавши на те місце, де стояла Маруся, цілував землю замість її, боячись і самої думки об тім, що сказала йому Маруся, а далі промовив: — Господи Милосердний! Нехай я один усі біди перетерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сім світі, а втім — як Твоя воля свята! — та й пішов тихою ступою до господи. Чи давно наша Маруся була веселенька, як весіння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна і жартовлива, як ластівочка, а тепер точнісінько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить; сяде шити, то чи стібнула голкою, чи ні, чи виведе нитку, чи ні, а зараз і задумається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що — нічого робитиі — узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'їсть її здоров'я, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть Богу, що ні найлуччу милость Божу — здоров'я, не вміла зберегти й занапастила овсі. Що ж? Тільки її і речей: — Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, та що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нічого; не розважайте мене: мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша! Порадившись меж собою, старі дали їй волю: нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив її Бог розумом, вона й богобоязлива, і богомольна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна! Іще з того дня, як проводила Василя, не надівала Маруся ніякої скиндячки, ніякої стрічки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так і пішло — усе чорний платок та й годі! То охоча була по неділям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщій і йде. Що божий день любиме місце, куди, було, ходить, се у бір на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горішки пересипа в руці, та й поплаче... Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, 73
що не то що! «Онде мій Василь! — сама собі розмовля. — Він дивиться на свою зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять і його очиці, як, було, біжу йому назустріч...» І вже тут її хоч клич,— не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тоді тяжко здохне й скаже: «Прощай же, мій Василечку! Ночуй з Богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі». Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок і платок разів сто поцілує та, згорнувши, приложить до серця, та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба! Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до Спасівки; а у Спасівку, ік Пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав і дума: «Слава тобі, Господи! Ще тільки Спасівка наступа, а вже Маруся зовсім не та, як унов народилася; туж-туж і Василь буде; тоді вдарю лихом об землю, мерщій справлю весілля, та й нехай собі живуть». От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважити. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, іде у бір за грибами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять і до роботи проворненька, і в усякім ділі моторніша, і що у Бога день, то усе веселіш, усе розщитує: «От Пречиста недалеко, от-от Василь вернеться». (...) Маруся, збираючи в лісі гриби, потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає (за день до повернення Василя).
(...) Справляли Наум і Настя вп'ять і третини, і дев'ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи... І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти. Вже й год минув після Марусі. Старі відпоминали її як треба і попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертім монастирі і дякам за Псалтир, що шість неділь, поки Марусина душа літала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогодні поховала дочку, а Наум усе тільки її розважа і каже: — Що ж робить? Молись Богу! Перетерпимо тут — буде добре там! Його свята воля! От Василя мені жалчіш, що — не дай Боже! — чи не пропав він і з тілом, і з душею. (...) Через два роки до Насті й Наума прийшов чоловік із міста, який розповів, що бачив там Василя, який постригся в ченці. Тяжко переживаючи втрату, він згодом помер.
74
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814-1861) Народився в с. Моринцях, що на Черкащині, у селянській кріпацькій родині, помер у м. Петербурзі. Поет, основоположник нової української літератури. Найвідоміші твори: поеми «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля...»), «Катерина», «Наймичка», «Марія», балада «Тополя», послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...», «До Основ'яненка», містерія «Великий льох», вірші «Заповіт» («Як умру, то поховайте...»), «Мені однаково...», «Садок вишневий коло хати...» (із циклу «В казематі»), «На панщині пшеницю жала...», «Ісаія. Глава 35».
КАТЕРИНА Поема (Скорочено) Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года Як знало серденько. І Полюбила молодого, Кохайтеся, чорнобриві, В садочок ходила, Та не з москалями, Поки себе, свою долю Бо москалі — чужі люде, Там занапастила. Роблять лихо з вами. Кличе мати вечеряти, Москаль любить жартуючи, А донька не чує; Жартуючи кине; Де жартує з москаликом, Піде в свою Московщину, Там і заночує. А дівчина гине... Не дві ночі карі очі Якби сама, ще б нічого, Любо цілувала, А то й стара мати, Поки слава на все село Що привела на світ Божий, Недобрая стала. Мусить погибати. Нехай собі тії люде, Серце в'яне співаючи, Що хотять, говорять: Коли знає, за що; Вона любить, то й не чує, Люде серця не побачать, Що вкралося горе. А скажусь — ледащо! Прийшли вісті недобрії — Кохайтеся ж, чорнобриві, В поход затрубили. Та не з москалями, Пішов москаль в Туреччину; Бо москалі — чужі люде, Катрусю накрили. Згнущаються вами. Незчулася, та й байдуже, Що коса покрита: Не слухала Катерина За милого, як співати, Ні батька, ні неньки, Любо й потужити. Полюбила москалика, Обіцявся чорнобривий, 75
Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою, Забудеться горе; А поки що, нехай люде, Що хотять, говорять. Не журиться Катерина — Слізоньки втирає, Бо дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина — Вмиється сльозою, Возьме відра, опівночі Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває Гриця. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася — і раденька, Що ніхто не бачив. Не журиться Катерина І гадки не має — У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина... Минуло півроку; Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише... Вичуняла, та в запечку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що москалі вертаються Та в неї ночують: «В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запечку Московського сина. Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила...» 76
Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила. (...)
II Батько й мати проганяють Катерину з байстрям із дому. (...)
Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села — серце мліє; Назад подивилась, Покивала головою Та й заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози. За сльозами за гіркими І світа не бачить, Тілько сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янгелятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає. Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла... Тілько мріє. В селі довго говорили Дечого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати... (...) III Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють, Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люде, Що кого втомило: Кого — щастя, кого — сльози, Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє, Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати І А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зустрінуться жовті піски І чужії люде; Зустрінеться зима люта... А той чи зустріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула б чорнобрива Шляхи, піски, горе: Він, як мати, привітає, Як брат, заговорить... (...)
За Києвом, та за Дніпром, Попід темним гаєм. Ідуть шляхом чумаченьки, Пугача співають. Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі. Чого ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зострілася з чумаками, Закрила дитину,
Питається: «Люде добрі, Де шлях в Московщину?» «В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?» «В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!» Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?.. А дитина? Вона ж його матиі Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила Та синові за гіркого Медяник купила. Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала... (...)
Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк — зима впала. Свище полем Заверюха, Іде Катерина У личаках — лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться — щось мріє... Либонь, ідуть москалики... Лихо!.. Серце мліє... Полетіла, зострілася, Пита: «Чи немає Мого Йвана чорнявого?» А ті: «Мы не знаєм». І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» Подивилась Катерина: «І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. 77
Піду дальше — більш ходила... А може, й зостріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину». (...) IV (...)
Реве, свище Заверюха, По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! Таке лихо, Що не видно й світа. «Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату... Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! Дивись лишень, Які побілілі!» «Що, москалі?..» — «Де москалі?» «Що ти? Схаменися!» «Де москалі-лебедики?» «Та он, подивися». Полетіла Катерина І не одяглася. «Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе». Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один верхами. «Лихо моєї Доле моя!» До їх... Коли гляне — Попереду старший іде. «Любий мій Іване! 78
Серце моє коханеєі Де ти так барився?» Та до його... За стремена.. А він подивився, Та шпорами коня в боки. «Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене — Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє, Нібито й не бачить. «Постривай же, мій голубе! Дивись — я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!» «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» «Возьмите прочь! Что ж вы стали?» «Кого? мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану... З другою кохайся... З цілим світом... Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала... Покриткою... Який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє, Не втікай од мене... Я винесу тобі сина». Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. «Осьде воно, подивися! Де ж ти? Заховався? Утік!., нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою, Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина, Возьміть його... бо покину, Як батько покинув, — Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ Божий Мати породила; Виростай же на сміх людям!» На шлях положила. «Оставайся шукать батька, А я вже шукала». Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось, Плаче бідне... А москалям Байдуже; минули. Воно й добре; та на лихо Лісничі почули. Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась Та в яр... біжить... Серед ставу
Мовчки опинилась. «Прийми, Боже, мою душу, А ти — моє тіло!» Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло. Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом — І сліду не стало. (...) V Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати; Торбинками обвішаний Його повожатий, Мале дитя, коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар Ісуса співає. Хто йде, їде — не минає: Хто бублик, хто гроші; Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші. Задивляться чорноброві І босе, і голе. «Дала, — кажуть, — бровенята, Та не дала долі!» їде шляхом до Києва Берлин шестернею, А в берлині господиня З паном і сем'єю. Опинився против старців — Курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув... Одвернувся... Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята... 79
Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита пані, як зоветься? «Івась»,— «Какой милый!» Берлин рушив, а Івася
Курява покрила... Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.
ГАЙДАМАКИ Поема (Скорочено) То, зустрівши, насміються — Все йде, все минає — Такі, бачте, люди: і краю немає, Все письменні, дрюковані, Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? Сонце навіть гудять: «Не відтіля, — каже, — сходить, І дурень, і мудрий нічого Та не так і світить, не знає. Отак, — каже, — було б треба...» Живе... умирає... Одно зацвіло, Що маєш робити? А друге зав'яло, навіки зав'яло... І листя пожовкле вітри рознесли. Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, А сонечко встане, як перше Як письменні начитали... вставало, Розумні, та й годі! І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, А що ж на вас вони скажуть? По синьому небу вийдеш погулять, Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Вийдеш подивиться в жолобок, криницю Та й кинуть під лаву. «Нехай, — скажуть, — спочивають, І в море безкрає, і будеш сіять, Поки батько встане Як над Вавилоном, над його садами, Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани. І над тим, що буде з нашими синами; А то дурень розказує Мертвими словами Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять, Та якогось-то Ярему Веде перед нами Як з'братом, з сестрою, розмовлять з тобою, У постолах. Дурень! дурень! Били, а не вчили. ' Співать тобі думу, що ти ж нашептав. Од козацтва, од гетьманства Високі могили — (...) Більш нічого не осталось, Сини мої! орли мої! Та й ті розривають; Летіть в Україну, — А він хоче, щоб слухали, Хоч і лихо зустрінеться, Як старці співають. Так не на чужині. Дарма праця, пане-брате: Там найдеться душа щира, Коли хочеш грошей Не дасть погибати, Та ще й слави, того дива, А тут... а тут... Тяжко, діти! Співай про Матрьошу, Коли пустять в хату, 80
Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори, — От де слава! А то співа: "Грає синє море", А сам плаче, за тобою I твоя громада У сіряках!..» Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте... кричіть собі, Я слухать не буду Та й до себе не покличу: Ви розумні люди — А я дурень; один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю — море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю — розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий вкрили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають... А пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть, розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: «Чого, батьки, сумуєте?» «Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна...» І я плачу. А тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани — всі в золоті,
У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будували, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетували. «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» Козаки гукали. Шинкар знає, наливає І не схаменеться; Кобзар вшкварив, а козаки — Аж Хортиця гнеться — Метелиці та гопака Гуртом оддирають; Кухоль ходить, переходить, Так і висихає. «Гуляй, пане, без жупана, Гуляй, вітре, полем, Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля». Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами. «Отак, діти! добре, діти! Будете панами», Отамани на бенкеті, Неначе на раді, Похожають, розмовляють; Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами. А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами. Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, — Я не одинокий, є з ким в світі жить; У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить, У моїй хатині синє море грає, 81
Могила сумує, тополя шумить; Тихесенько Гриця дівчина співає — Я не одинокий, є з ким вік дожить. От де моє добро, гроші, От де моя слава, А за раду спасибі вам, За раду лукаву. Буде з мене, поки живу, І мертвого слова, Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові! Піду синів випровожать В далеку дорогу. Нехай ідуть — може, найдуть Козака старого, Що привіта моїх діток Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами. (...)
ІНТРОДУКЦІЯ Характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання.
ГАЛАЙДА Знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчиною Оксаною.
КОНФЕДЕРАТИ «Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий... Одчиняй! Ламайте двері, поки вийде Старий паскуда!» «Постривай! Стривайте, зараз!» «Нагаями Свиняче ухо! Жартувать, Чи що, ти хочеш?» «Я? З панами? Крий Боже! Зараз, дайте встать, Ясновельможні (нишком — свині)», «Пане полковнику, ламай!» Упали двері... А нагай Малює вздовж жидівську спину. «Здоров, свине, здоров, жиде, Здоров, чортів сину!» Та натаєм, та нагаєм. А жид зогнув спину: «Не жартуйте, мості-пане!» «Добривечір в хату! Ще раз шельму! ще раз!.. Годі! Вибачай, проклятий! 82
Добривечір! А де дочка?» «Умерла, панове». «Лжеш, Іудо! Нагаями!» Посипались знову. «Ой паночки-голубчики, Єй-богу, немає!» «Брешеш, шельмо!» «Коли брешу, Нехай Бог карає!» «Не Бог, а ми. Признавайся!» «Нащо б мав ховати, Якби жива? Нехай, Боже, Щоб я був проклятий!..» «Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове, Літаню співає. Перехрестись!» «Як же воно? Далебі, не знаю». «Отак, дивись...» Лях хреститься, А за ним Іуда. «Браво! браво! Охрестили. Ну, за таке чудо Могоричу, мості-пане!
Чуєш, охрещений? Могоричу!» «Зараз, зараз!» Ревуть, мов скажені, Ревуть ляхи, а поставець По столу гуляє. «Єще Польща не згінела!» — Хто куди гукає. «Давай, жиде!» Охрещений Із льоху та в хату, Знай, шмигляє, наливає, А конфедерати, Знай, гукають: «Жиде! меду!» Жид не схаменеться. «Де цимбали? Грай, псявіро!» Аж корчма трясеться — Краков'яка оддирають, Вальса та мазура І жид гляне, та нищечком: «Шляхетська натура!» «Добре, годі! Тепер співай!» «Не вмію, єй-богу!» «Не божись, собача шкуро! «Яку ж вам? Небогу? Була собі Гандзя, Каліка-небога, Божилася, Молилася, Що боліли ноги; На панщину не ходила, А за парубками Тихесенько, Гарнесенько, Поміж бур'янами». «Годі! годі! Це погана: Схизмати співають». «Якої ж вам? Хіба оцю? Стривайте, згадаю... Перед паном Хведором Ходить жид ходором
І задком, І передком Перед паном Хведірком». «Добре, годі! Тепер плати!» «Жартуєте, пане: За що платить?» «Що слухали. Не кривись, поганий! Не жартуєм. Давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга; я панською Ласкою багатий». «Лжеш, собако! Признавайся! Ануте, панове, Батогами!» Засвистіли, Хрестять Лейбу знову. Періщили, періщили, Аж пір'я летіло... «Єй же богу, ні шеляга! їжте моє тіло! Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!» «Ось ми порятуєм». «Постривайте, я щось скажу». «Почуєм, почуєм, Та не бреши, бо, хоч здохни, Брехня не поможе». «Ні, в Вільшаній...» «Твої гроші?» «Мої!., ховай Боже! Ні, я кажу, що в Вільшаній... Вільшанські схизмати По три сем'ї, по чотири Живуть в одній хаті». «Ми це знаєм, бо ми самі їх так очухрали». «Та ні, не те... вибачайте... Щоб лиха не знали, Щоб вам гроші приснилися... Бачте, у Вільшаній У костьолі... у титаря... А дочка Оксана! Ховай Боже! Як панночка! Що-то за хороше! А червінців! хоч не його, 83
Так що? Аби гроші». «Аби гроші, однаково! Правду Лейба каже; А щоб певна була правда, Нехай шлях покаже. Одягайся!» Поїхали
Ляхи у Вільшану. Один тілько під лавою Конфедерат п'яний Не здужа встать, а курника, П'яний і веселий: «Му гуіету, т у гу)ету, РоЬка піе г^іпеїа»1.
«У гаю, гаю Вітру немає; Місяць високо, Зіроньки сяють. Вийди, серденько, — Я виглядаю; Хоч на годину, Моя рибчино! Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую. Виглянь же, пташко, Моє серденько, Поки близенько, Та поворкуєм... Ох, тяжко, важко!» Отак, ходя попід гаєм, Ярема співає, Виглядає; а Оксани Немає, немає. Зорі сяють; серед неба Горить білолиций; Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю; На калині, над водою, Так і виливає, Неначе зна, що дівчину Козак виглядає. А Ярема по долині Ледве-ледве ходить, Не дивиться, не слухає... «Нащо мені врода,
ТИТАР Коли нема долі, нема талану! Літа молодії марно пропадуть. Один я на світі без роду, і доля — Стеблина-билина на чужому полі. Стеблину-билину вітри рознесуть: Так і мене люде не знають, де діти. За що ж одцурались? Що я сирота. Одно було серце, одно на всім світі, Одна душа щира, та бачу, що й та, Що й та одцуралась». І хлинули сльози. Поплакав сердега, утер рукавом. «Оставайсь здорова. В далекій дорозі Найду або долю, або за Дніпром Ляжу головою... А ти не заплачеш, А ти не побачиш, як ворон клює Ті карії очі, ті очі козачі, Що ти цілувала, серденько моє! Забудь мої сльози, забудь сиротину, Забудь, що клялася; другого шукай; Я тобі не пара; я в сірій свитині, А ти титарівна. Кращого вітай, Вітай, кого знаєш... Така моя доля. Забудь мене, пташко, забудь, не журись. А коли почуєш, що на чужім полі Поляг головою, — нишком помолись.
1
84
Ми живемо, ми живемо, Польша не загинула (польськ.).
Одна, серце, на всім світі Х о ч ТИ П О М О Л И С Я ! »
Та й заплакав сіромаха, На кий похилившись, Плаче собі тихесенько... Шелест!.. Коли гляне: Попід гаєм, мов ласочка, Крадеться Оксана. Забув, побіг, обнялися. «Серце!» — та й зомліли. Довго-довго тілько — «серце» — Та й знову німіли. «Годі, пташко!» «Ще трошечки, Ще... ще... сизокрилий! Вийми душу!., ще раз... ще раз... Ох, як я втомилась!» «Одпочинь, моя ти зоре! Ти з неба злетіла!» Послав свитку. Як ясочка, Усміхнулась, сіла. «Сідай же й ти коло мене». Сів, та й обнялися. «Серце моє, зоре моя, Де це ти зоріла?» «Я сьогодні забарилась: Батько занедужав; Коло його все поралась...» «А мене й байдуже?» «Який-бо ти, єй же богу!» І сльози блиснули. «Не плач, серце, я жартую». «Жарти!» Усміхнулась, Прихилилась головкою Та й ніби заснула. «Бач, Оксано, я жартую, А ти й справді плачеш. Ну, не плач же, глянь на мене: Завтра не побачиш. Завтра буду я далеко, Далеко, Оксано... Завтра вночі у Чигрині Свячений достану. Дасть вій мені срібло-злото,
Дасть він мені славу; Одягну тебе, обую, Посажу, як паву, На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду; Поки не вмру, дивитимусь». «А може, й забудеш? Розбагатієш, у Київ Поїдеш з панами, Найдеш собі шляхтяночку, Забудеш Оксану!» «Хіба краща є за тебе?» «Може, й є — не знаю». «Гнівиш Бога, моє серце: Кращої немає Ні на небі, ні за небом, Ні за синім морем Нема кращої за тебе!» «Що се ти говориш? Схаменися!» «Правду, рибко!» Та й знову,та й знову. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились, їй Ярема розказував, Як жить вони будуть Укупочці, як золото І долю добуде, Як виріжуть гайдамаки Ляхів в Україні, Як він буде панувати, Коли не загине. Аж обридло слухаючи, Далебі, дівчата! «Ото який! Мов і справді Обридло!» А мати Або батько як побачать, Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, — Гріха на всю губу!
Тоді, тоді... Та цур йому, А дуже цікаве! А надто вам розказать би, Як козак чорнявий Під вербою, над водою, Обнявшись, сумує; А Оксана, як голубка, Воркує, цілує; То заплаче, то зомліє, Головоньку схилить: «Серце моє, доле моя! Соколе мій милий! Мій!..» — Аж верби нагинались Слухать тую мову. Ото мова! Не розкажу, Мої чорноброві, Не розкажу против ночі, А то ще присниться. Нехай собі розійдуться Так, як ізійшлися, — Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі. Нехай собі... Може, ще раз Вони на сім світі Зострінуться... Побачимо... А тим часом світить З усіх вікон у титаря. Що-то там твориться? Треба глянуть та розказать... Бодай не дивиться! Бодай не дивитись, бодай не казати! Бо за людей сором, бо серце болить. Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люде, що зібрались волю боронить Боронять, прокляті... Будь проклята мати, І день, і година, коли понесла, 86
Коли породила, на світ привела! Дивіться, що роблять у титаря в хаті Пекельнії діти. У печі пала Огонь і світить на всю хату, В кутку собакою дрижить Проклятий жид; конфедерати Кричать до титаря: «Хоч жить? Скажи, де гроші?» Той мовчить. Налигачем скрутили руки, Об землю вдарили — нема, Нема ні слова. «Мало муки! Давайте приску! Де смола? Кропи його! Отак! Холоне? Мерщій же приском посипай! Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне! Завзята бестія! Стривай!» Насипали в халяви жару... «У тім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега. Пропадай, Душа, без сповіді святої! «Оксано, дочко!» — та й умер. Ляхи задумалися, стоя, Хоч і запеклі. «Що ж тепер? Панове, ради! Поміркуєм, Тепер з ним нічого робить, Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте! Хто в Бога вірує!» — кричить Надворі голос що є сили. Ляхи зомліли. «Хто такий?» Оксана в двері: «Вбили! вбили!» Та й пада крижем. А старший Махнув рукою на громаду. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшли. Сам позаду, Бере зомлілую... Де ж ти, Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа, Як Наливайко з ляхом бився. Ляхи пропали; нежива Пропала з ними і Оксана. Собаки де-де по Вільшаній Загавкають та й замовчать. Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить... Не рано встане: Навіки, праведний, заснув. Горіло світло, погасало, Погасло... Мертвий мов здригнув. І сумно-сумно в хаті стало. (...)
СВЯТО В ЧИГИРИНІ Туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; елементи драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гайдамаків).
ТРЕТІ ПІВНІ Початок загальнонародного повстання («Гомоніла Україна, //Довго ніла»)-, Ярема вирушає в гайдамаки.
гомо-
ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ Розгортання повстання («Задзвонили в усі дзвони // По всій Україні; // Закричали гайдамаки: // "Гине шляхта, гине!"»); Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою.
ГУПАЛІВЩИНА Загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч з підлітком із Керелівки.
БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ Г
Гонта і Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків («Кари ляхам, кари!»)-, бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану.
«Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене... боюся, Боюсь згадать, моя сиза.. Узяли з собою, Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною.
ЛЕБЕДИН Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла... Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову, — Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! 87
Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, Бог за те й карає, Що я полюбила — Полюбила стан високий І карії очі — Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі — Ні, бабусю, а за його, За милого, долю. Карай, Боже! Твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б... може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: «О, Боже мій милий! Він сирота — хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?» Я так думала, бабусю, І серце сміялось: «Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить». Так я думала, молилась, Ждала, виглядала: «Нема його, не прибуде, Одна я осталась...» Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. «Бабусенько! Скажи мені, де я?» «В Лебедині, моя пташко, 88
Не вставай: ти хвора». «В Лебедині! Чи давно я?» «Ба ні, позавчора». «Позавчора?.. Стривай, стривай... Пожар над водою... Жид, будинок, Майданівка.. Зовуть Галайдою...» «Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз...» «Де він, де він? Тепер же я знаю!..» «Через тиждень обіцявся Прийти за тобою». «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда — мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила — кати ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду. Знають вони, знають, Хто такий, і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов. Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько... Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль... Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?» «Я тобою, Пташко, веселюся». «А чом же ти не співаєш?»
«Я вже одспівала...» Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаія, ликуйІ Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану:
Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає — Виглядає, чи не їде З боярами в гості — Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та Богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись.
ГОНТА В УМАНІ Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, З китайки онучі».
Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти — Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Тілько звір виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі... Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зострічають...
Рай, та й годії А для кого? , Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть — огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром: Сонця мало, рясту мало І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть — земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного; За титаря ляхам платить, За батька святого; За Оксану... Та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: «Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!» Погуляли — Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили 90
Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: «Карай ляха знову!» Покотились по базару Кінні пагоеіоті; Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Гонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: «Добре, діти! Отак їх, проклятих!» Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза єзуїта І двох хлопців. «Гонто, Гонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш — заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? Чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж і їх, бо виростуть, То тебе заріжуть...» «Убийте пса! а собачат Своєю заріжу. Клич громаду. Признавайтесь: Що, ви католики?» «Католики... бо нас мати...» «Боже мій великий! Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!» Зібралась громада. «Мої діти — католики... Щоб не було зради, Щоб не було поговору, Панове громадо! Я присягав, брав свячений Різать католика. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?..» «Будем різать, тату!» «Не будете! не будете! Будь проклята мати, Та проклята католичка,
Що вас породила! Чом вона вас до схід сонця Була не втопила? Менше б гріха: ви б умерли Не католиками; А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». Махнув ножем — І дітей немає! Попадали зарізані. «Тату! — белькотали. — Тату, тату... ми не ляхи! Ми...» — та й замовчали. «Поховать хіба?» «Не треба! Вони католики. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ворога не різали? Чом матір не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?.. Ходім, брате!»
Взяв Максима, Пішли вздовж базару І обидва закричали: «Кари ляхам, кари!» І карали: страшно, страшно Умань запалала. Ні в будинку, ні в костьолі, Нігде не осталось, Всі полягли. Того лиха Не було ніколи, Що в Умані робилося. Базиліан школу, Де учились Ґонти діти, Сам Гонта руйнує: «Ти поїла моїх діток! — Гукає, лютує. — Ти поїла невеликих, Добру не навчила!.. Валіть стіни!» Гайдамаки Стіни розвалили — Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували; Душі не осталось. А Гонта кричить: «Де ви, людоїди? Де ви поховались? З'їли моїх діток, — тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! Сини мої любі, мої чорноброві! Де ви поховались? Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись... Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! Сховайтесь за хмару; я вас не займав, Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! Де я прихилюся?» Так Гонта кричав, По Умані бігав. А серед базару, В крові, гайдамаки ставили столи:
Де що запопали, страви нанесли І сіли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеряі «Гуляйте, синиі Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! — Залізняк гукає. — Ану, навісний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки І» І кобзар ушкварив: «А мій батько орандар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мої, соколи, Привели І корову із діброви, І намиста нанесли. А я собі Христя В намисті, А на лиштві листя Та листя, І чоботи, і підкови, Вийду вранці до корови, Я корову напою, Подою, З паробками постою, Постою. Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!» Всі гуляють. А де ж Гонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу 92
Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Гонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Гонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Гонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху; Свячений виймає, І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Гонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть — гукають Товариші гайдамаки: Гонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату, Й не дивиться, ніби чує: «Ми не ляхи, тату!», Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився...
Тяжко-важко плаче: «Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину.. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю». Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: «Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти. Та благайте, просіть Бога, Нехай на сім світі
Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! Я прощаю, Що ви католики». Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. «Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють... коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз, Ще раз погуляю!..» Пішов Гонта похилившись; Іде, спотикнеться, Пожар світить; Гонта гляне, Гляне — усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі... Тілько мріє В диму, та й сховався. (...) ЕПІЛОГ
Наслідки повстання; основне джерело написання поеми — народні перекази; долі керівників повстання — за народною версією.
сон Комедія (Скорочено) Духъ истины, его же мірь не можеть пріяти, яко не видать его, ниже знаетъ его. Иоанна, глава 14, стих 17.
У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Той тузами обирає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка, підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка. А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. А братія мовчить собі, Витріщивши очі! Як ягнята: «Нехай, — каже, — Може, так і треба». Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На тім світі благаєте? Немає! немає! 94
Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі — І царята, і старчата — Адамові діти. І той... і той... А що ж то я? Ось що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень. А вам нудно! жалкуєте! Єй-богу, не чую, І не кричіть! Я свою п'ю, А не кров людськую! (...) Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива. Та чорта з два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками. А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею. «Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю, Мої муки, мої люті В хмарі заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну, На раду з тобою; Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога стануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого, Годуй діток; жива правда У Господа Богаї» Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає! Ніхто його не додбає І не розруйнує... І все то те... Душе моя, Чого ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марне плачеш, Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари; Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он бачиш? Очі! Очі! Нащо ви здалися, Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка, попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває! Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп'ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, 95
Своє товариство — ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати. Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги. (...) Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То каторжні. А за що? Те знає... Вседержитель... А може, ще Й Він не добачає. Онде злодій штемпований Кайдани волочить; 96
Он розбойник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче! А меж ними, запеклими, В кайдани убраний Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! В муці, в каторзі не просить, Не плаче, не стогне! Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне! (...)
І знов лечу. Земля чорніє, Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Моштруються... Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... Долітаю — То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати. Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало, — Аж злякавсь я... «Ура! ура! Ура!» — закричали. «Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді! Що горите?» — «Экой хохол! Не знает параду. У нас параді Сам изволит Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?» «Вон видишь — палауы». Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». — «Так як же ти Й говорить не вмієш По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу». — «Экой чудак! Я всі входи знаю, Я тут служу, коли хочеш, В дворец попытаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш, Мы, брат, просвшценны, — Не поскупись полтинкою...» Цур тобі, мерзенний Каламарю... І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця-небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. Ото дурний! а іЦе й битий! На квиток повірив Москалеві; от і читай, І йми ти їм віри! За богами — панства, панства В серебрі та златі,
Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих-, може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. І всі у ряд поставали, Ніби без'язикі — Анітелень. Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли Здалека не чути — О отечестві, здається, Та нових петлицях, Та о муштрах ще новіших!.. А потім цариця Сіла мовчки на дзиґлику. Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака; Та меншого в пузо — Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!., ура!., ура! а-а-а...» Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло; Тіль[ки] де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як-то воно зробилося З калюжі такої Таке диво?.. Отут крові Пролито людської — І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться. І дзиґарі теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує — от-от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому — вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людо'іди! Наїлись обоє, 98
Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. (...) Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже моштрувались. Покрай улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю, Як то тяжко той насущний Люди заробляють. От і братія сипнула У сенат писати, Та підписувать, та драти І з батька, і брата. А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій, — а то тепер І кисни в чорнилах! П'явки! п'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови. Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице! Піти лишень подивиться
До царя в палати, Що там робиться. Приходжу, Старшина пузата Стоїть рядом; сопе, хропе, Та понадувалось, Як індики, і на двері Косо поглядало. Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги. Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає — І ті в землю; він до дрібних — І ті пропадають! Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала; До москалів — москалики, Тілько застогнало, Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі. Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив, Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся. Він і почув, та як зикне — Я перелякався Та й прокинувсь... Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!., таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.
КАВКАЗ Искреннему моему Якову де Бальмену Кто дасть глав-Ь мо-Ьй воду, И очес-Ьмъ моимъ источникъ сл'Ьзъ, И плачуся и день, и нощь, о поби-Ьнныхъ... Иеремии. Глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день Божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насущний замісить 99
Кровавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить. Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм Твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки! За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море! Слава! СлаваІ Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава! І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Ї00
Чурек і сакля — все твоє; Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми' Та до високого престола — Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в Рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей... не негрів... а таких, Таки хрещених... но простих. Ми не гішпани; крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! За кого ж Ти розіп'явся, Христе, Сине Божий? За нас добрих, чи за слово Істини... чи, може, Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось. Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м Твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!., і як плести Кнути узловаті — Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море. І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О, друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму, — нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою — Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш... І могили, степи, море, І мене згадаєш.
101
ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА Послання (Скорочено) Та не дуже, бо все гине — Б'ють пороги; місяць сходить, Слава не поляже; Як і перше сходив... Не поляже, а розкаже, Нема Січі, пропав і той, Що діялось в світі, Хто всім верховодив! Чия правда, чия кривда Нема Січі; очерети І чиї ми діти. У Дніпра питають: Наша дума, наша пісня «Де-то наші діти ділись, Не вмре, не загине... Де вони гуляють?» От де, люде, наша слава, Чайка скиглить літаючи, Слава України! Мов за дітьми плаче; Без золота, без каменю, Сонце гріє, вітер віє Без хитрої мови, На степу козачім. На тім степу скрізь могили А голосна та правдива, Стоять та сумують; Як Господа слово. Питаються у буйного: Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? «Де наші панують? Де панують, бенкетують? (...) Де ви забарились? Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Вернітеся! Дивітеся — Коли яку насипали, Жита похилились, Кого положили. Де паслися ваші коні, Про старину, про те диво, Де тирса шуміла, Що було, минуло... Де кров ляха, татарина Утни, батьку, щоб нехотя Морем червоніла... Вернітеся!» — «Не вернуться! — На весь світ почули, Що діялось в Україні, Заграло, сказало За що погибала, Синє море.— Не вернуться, Навіки пропали!» За що слава козацькая Правда, море, правда, синє! На всім світі стала! Такая їх доля: Утни, батьку, орле сизий! Не вернуться сподівані, Нехай я заплачу, Не вернеться воля, Нехай свою Україну Не вернуться запорожці, Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Не встануть гетьмани, Як те море грає, Не покриють Україну Червоні жупани! Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Обідрана, сиротою Нехай ще раз усміхнеться Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, А ніхто не бачить... В чужій домовині. Тілько ворог, шо сміється... Смійся, лютий враже! 102
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, ІНЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ Аще кто речегь, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, стих 20
І смеркає, і світає, День Божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; . Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, — Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнйва! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром 103
Заковані люде, ІІастане суд, заговорять 1 Дгііпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю, Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. 104
Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь... І всі мови Слав'янського люду — Всі знаєте. А своєї Дас[т]ь бі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люде. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!., поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли,
Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!., правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти
Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!., за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили 105
Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками
І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!
Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори —
Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру. І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. — Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені.
106
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897) Народився в м. Воронежі, що на Сумщині, у козацькій родині, помер на хуторі Мотронівка (нині Чернігівська область). Письменник, перекладач, літературний критик, етнограф, історик, мовознавець. Найвідоміші твори: історичний роман «Чорна рада», поетичні збірки «Досвітки», «Хуторна поезія», оповідання «Орися», драми «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний».
ЧОРНА РАДА ХРОНІКА 1663 року (Скорочено) І По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька. Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу та після війни й сів хутором коло Києва. Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони ідуть у гості до веселого пана Череваня. От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими шїавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул — рублена башта під 107
ґонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребінь із дубових лаЛь, а округ хутора — годящий вал. Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само з собою. — Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казнащо, казна-звідки га й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад! Так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову! Ох, Боже правий, Боже правий! — Се Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі. — Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце. — Да годі тобі розпитувати! — озвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай. — Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник. — Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана. — Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч. — Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою. — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама! От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поцілував його в коліно. Далі до сина: — Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак! Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником. — Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку! Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що 108
ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було, мов позичене. Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од панотця коня. — Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує. — Еге, добродію, — каже Василь Невольник, — благую часть ізбрав собі пан Черевань — нехай його Господь на світі подержитьі Мало куди й виходить із пасіки. — Ну, да все ж од людей іще не одцурався? Чи, може, справді зробивсь пустинножителем? — Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі. Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом. Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник? Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти злотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, 109
бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю. Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом'я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні кедоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом'яі Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...» Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано. Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем. От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, — думав, — Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків 110
вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, — каже, — живе громадським розумом». Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить, — одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!» Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже: — Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля. Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником. Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусив Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають. От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось. II Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє. — Е, да се в вас і бандура! — І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура! — Так се в вас Божий чоловік? — спитав тоді Шрам. — А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом. Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї. 111
Гляне Шрам — аж сидять на траві під липою і Божий чоловік, і Че- : ревань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим чоловіком сліпий і старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько: Ой настала жаль-туга да по всій Україні... Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача. Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в Божого чоловіка довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить. Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань: — Бгатику, — каже (бо трохи картавив), — чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого чоловіка? Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом. Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів , дідусь, що аж усміхавсь. — Бувай же, — каже, — здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козаковання. А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою. — Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть на світі такі люде! — Яким же, бгате, оце случаем? — питає зараз Черевань. Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого < чоловіка: — А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе? — В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помиловані будуть... — Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій 112
каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову! — Не мені дякуй за се, Василю, — каже Божий чоловік, — дякуй Богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів. — Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене і кошовий, і отамання, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене із бесурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як-небудь йому подякувати. Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся. — Казнає-що ти, — каже, — городиш, бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама. Випили по кубку. Тоді Шрам і питає: — Скажи ж мені, Божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром? — Діється таке, — одвітує Божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками. — А старшина ж із гетьманом на що? — Старшини там багато, да нікого слухати. — Як нікого? А Сомко? — А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати. — Як же се так? — А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так от же захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за нього тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пійшли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. «Чия сторона?» — «А ти чия?» — «Васютина». — «Геть же к нечистому, боярський підніжку!» — «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» — Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив. 113
— Да потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці? — Одностайне, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою — той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть. — Якого се Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що се ще за проява? — Проява, — каже, — така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця? — Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького! — Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка? — Чули, — каже Шрам. — Що ж по тому? А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що? — Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана. — Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив солі добре! — Одважив солі добре, — каже Божий чоловік, — да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний!» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру, — каже, бувало, синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз", як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немовби гетьманський чура — да щось і блявкнув з простоти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, — до Юруся, — старого пса не пристойно мішати в нашу компанію...» От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві 114
гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу. — Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі. А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро: — Се все ми знаємо. — Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що після того вкоїв Іванець? — А що ж він, бгате, вкоїв? — питає Черевань. — Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю? Той тільки мовчки похитав головою. — От що зробив Іванець, — прийняв ізнов слово Божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутав його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть... — Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам. — А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. — Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово. — Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав Божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. — Сила небесная! — закричав, ухопившись за голову, Шрам. — Так се його зовуть запорожці гетьманом? — Його, панотче, його самого! — Боже правий, Боже правий! — сказав Василь Невольник, — переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали! А Черевань тілько сміявся: — Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вво сні такого дива не снилось нікому! — Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам. — Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Іду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. (...) — Бгатці! — сказав Черевань. — От я почувсь на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників що всяке горе на душі одлигне. 115
Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір. Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати. Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі. (...) ПІ Петро знайомиться в домашній пекарні з дочкою Череваня Лесею.
(...) Обернувсь козак, переступаючи через поріг, — і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині. (...) IV Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну. Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзівілл із литвинами, усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати. Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди не кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на станях, на огорожах, і поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад | стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать; тілько печі да ворота; а де чи діловання, чи щит над ворітьми, чи яка ;і хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло. ; Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й | краси було в Києві, що церкви божі, да городи з червоними маками, да | ще тії гори крутоярі, з зеленими покотами. І Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельнищини безлюдовав. 1 Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни і з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його | не забудовує, і нічого на йому нема, тілько гуси пасуться. 116
Ідуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться, — посеред улиці збились вози у купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим, на килимі пляшки, чарки і всяка страва. (...) Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, побачили й полковника, тут до нього вийшов Тарас Сурмач, який служив у Шрама сурмачем. Він став пригощати подорожніх, адже в нього народився син. Шрам відмовився, бо (це на прощу поклонитися Божим церквам. Один із міщан сказав, що городове козацтво на старшину «важким духом дихає». Міщани почали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що й міщани не допомогли козакам у битві під Берестечком і місто своє здали без бою Радзивіллу, а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Міщани зарепетували, що вони теж козаки, тільки одні собі козацтво загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти й платять податок. І вони б покозацьки причепили до боку шаблі й сиділи згорнувши руки. Громада загула, стала погрожувати козакам Чорною радою і заступництвом січових братчиків. Панотець Шрам ледве вгамував міщан розважливим словом, Сурмач перепросив і пропустив прочан далі. Іван Шрам серйозно замислився й зрозумів, що тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців.
V Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. Отже, років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, — усе те було дерев'яне. У середині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. (...) Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, і музики грають. — Се, — каже ченчик, що проводжав їх по монастиреві, — се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудеї біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. 117
Біда нам із сими іскусителямиї Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси і вродиться за порогами. Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тілько й чути: «Запорожці, запорожці з світом прощаються!» Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять, — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару: одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп'є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде добрії!» А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорськрго Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш. А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота. — Хто такий? — Запорожець! — Чего ради? — Спасатися! Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись. Так-то розказують старі люде про тих прощальників. От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на них да й плачуть. — Не плачте, дурні! — кажуть їм запорожці. — Дніпро тече просто до Січі... Дома в себе вони, кажу, ходять, було, у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоть би й гетьманові, — і все, щоб тілько показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу 118
вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в кармазинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ! (...) — От, бгате, — каже Шрамові, — де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці! — Не знать, що ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і іде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм із їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу. Коли ж тут хтось із-за плечей: — Овва! Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть і сміється. — Овва, — каже, — і оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня. — Іроде! — не стерпівши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі, — каже, — опріч Божого дому! Да скорій до коня, да й поїхав. Черевань із Петром за ним. Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь; да сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську». Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напасті. От і поїхали всі через Верхній город, а далі Михайлівською стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатії кучугури. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, після тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тілько з Василем Невольником. 119
Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини. їх наздогнали запорожці, — тих двоє, що одрізнились коло братства од прощальників. (...) Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили наче між собою, що вони зроду не бачили такої гарної дівки. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий відповів, що це сало не для кота. Леся злякалася, але Василь заспокоїв її, ще молодці лише жартують. Старший запорожець гукнув побратимові, що Січ він поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, і матір. Сказав, що дівчина ця буде його, закине її в сідло і помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. Перелякана Череваниха ледь наздогнала своїх, а запорожці пропали.
VI Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, т> височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се » то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далосі і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях «небесі подобною», зруйнована була по вікна. Хоть же князі Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було де стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє пс Лаврі всюди; усе було тоді убогенько. Е, да були скрізь по. стінах у Великій церкві помальовані князі гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали Тепер би дорого дали ми, щоб їх узрітиі А внизу, поуз стін, скрізі були надгробки тих великих людей, того лицарства православного І того нічого вже немає!.. Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка д< другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там — буцім озивавсі до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я, каже, — знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцел зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, — ка же, — тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатим< підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буді душі раба твоего». Хто б і не письменний був, так, дивлячись тілько н; ті шаблі, на ті панцирі, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками з Адамовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді да з каменх понад тими надгробками, хто б, кажу, був і неписьменний, так і той бі 120
догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт: і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками. Отже, і Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже: — Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші. Да погадавши так, кмйняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері. Із великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея, підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали. Шрам аж затремтів, як глянув. — Боже мій! — каже. — Да се ж Сомко! А той собі зрадів, побачивши Шрама. Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись. Далі привітавсь гетьман і з Череванем. Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько: — А, бгатику мій любезний! Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини. — А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок! І взяв її за руку і поціловав як дитину. — Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи. Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку. Тут-то вже Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка. Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не против гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не против Сомка «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові] Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з монастирем; 121
бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей. Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду. Шрам іще раз обняв Сомка. — Сокіл мій, — каже, — ясний! — Батьку мій рідний! — каже Сомко. — Я здавна привик звати тебе батьком! Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав. Усі засмутились. Здивовався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки і без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три Дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лились козацькії сльози. — Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама. — Що за біда тобі склалась? — Мені! — каже, піднявши голову, Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха. — Так чого ж, Бога ради? — А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже! — Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках! — А Іванець? А Васюта? — Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу! — Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Вкраїні! — Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, всі значні козаки присягли мене слухати. — Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства? — Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким. — Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом? — І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман. — Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди 122
по Вкраїні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про Чорну раду? — Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність! Подумав Шрам да й каже: — Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультаї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва. — Знаю й се, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила. Шрам за сі слова обняв і поціловав гетьмана. — Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Вкраїні! — І дай, Боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю! Шрам аж помолодшав од такої речі. — Боже великий! Боже милосердний! — каже, простяглій руки до образа. — Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу! — Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже, ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко! Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері. — Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха. (...) Далі Шрам сказав, що не знав про домовленість щодо Лесі й Сомка, адже сам сватав Лесю за свого сина. Тут з'явився Кирило Тур, він виявився тим самим запорозьким отаманом, який врятував колись Шрама й добув йому коня.
123
УІІ-ХІ Вечеря Сомка, Шрама, Тура й Череваня. Тур натякає, ідо викраде Лесю. Кирило Тур уночі викрадає Лесю. За ними женеться Петро Шрам, далі починається «козацький герць». Міркування Шрама про долю України. Гостини Шрама у Гвинтовки. Зустріч Петра Шрама з Кирилом Туром, сніданок. Тур покидає село, дізнавшись від Пугача, що на нього чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству.
XII Шраменко шукає серед козаків Кирила Тура.
Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться — іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і міщане, і прості мужики-гречкосії. «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» — знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блаватасі; аж де тобі! Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так: бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у йогочогс поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набі» одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату. Отакий-то був той Брюховецький такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки! (...) Жорстоке покарання біля стовпа Кирила Тура, який зневажив козацькиі звичай, зв'язавшись із бабами. Повернення Кирила й Петра додому.
XIII Перипетії в Ніжині перед Чорною радою.
XIV (...) Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходип із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У рука; 124
царська грамота. Його підручники несуть царську корогов козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі од царя у подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, виложені жемчугом сап'янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв грамоту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитовати царське ім'я. Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати: — Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо! А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати: — Сомка, Сомка гетьманом! І по всьому полю зчинивсь галас несказанний. Тоді й передні бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави. — Брюховецького! — Сомка! — Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати! — Не діжде крамар козацтвом орудовати! — Так .от же тобі! — Візьми ж і ти од мене! І зачепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою. — Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко на сво'іх. — Даймо шаблями їм одвіт! Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи: — Не наша сила, не наша сила! До табору! Втійкаймо до табору! А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву й бунчук до рук дають. Зіпхнули й князя з думними дяками, як поперлись. — Гетьман, гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло. — Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері! І кинулись купою до столу. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву. Оглянеться Сомко, аж при йому тілько зо жменю старшини. — Ей, — каже, — годі! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить: 125
— Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців за добру руку! Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем повз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За наметом стояли їх коні. Може б, і тут не влизнули, та московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців. Тим часом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом. — Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикнуть на його запорожці. — А що ж, — каже, — бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом. — Еге! — закричав отаман. — Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу! Тут деякі поточились до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка. — Пугу-пугу! — закричав. — Пугу, Головешка! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках! — Еге! Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтесь, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без його. Да й поперлись до столу, б'ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою. А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. — Гей, — каже, — козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за гвинтовку, до мене! За мною! — да й поїхав з ради до табору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли. Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табір до полку Переяславського, а Гвинтовка до полку Ніженського. Покликне Сомко на своїх козаків: — До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах! Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шиковати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка — ударити на Іванців табор, розметати, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Вкраїні! Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він рушай, а вже полк Ніженський з табору й рушив. 126
— Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко. — Ну, дармо, нехай б'є первий, а ми підопремо його. Коли ж прибігає сам Васюта конем: — Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли! — Що? Як? — Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує! За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить: — Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці! Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви да одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомківці теж заворушились. — Якого, — кажуть, — чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому. Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші значні сомківці з запорожцями. — Га-га! — крикнув клятий на радощах. — От яка рибка в сак ускочила! А Сомко, нічого не слухаючи, до князя: — Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Вкраїну, щоб ти потакав запорозьким бунтам? А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив. А Сомко: — Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю—я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од табору! Князь тілько переступав з ноги на ногу. Як тут гукне Брюховецький: — Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки самі собі судді: два з третім що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника! — Так нема ніде правди? — каже Сомко. — Ні в своїх, ні в чужих? А Іванець: — Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани! — Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка. — Лучче нам положити усім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу! 127
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство. — Братці мої, — каже, — милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю. Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки. — Боже правосудний! — кажуть. — Нехай же наші сльози упадуть на голову нашому ворогу! Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадящькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати. А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів нового гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною. (...) ХУ-ХУІ Шляхта роз'їжджається, мужики тікають додому, щоб їм не дісталося. Черевань у відчаї, адже Брюховецький засватав Лесю за свого писаря. Брюховецький бенкетує в Ніжині з князем Гагіним. Розчарування січових дідів у Брюховецькому. Брюховецький збирається позбавити життя Якима Сомка.
XVII Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий: — Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась. — Хто ти такий? — Той, кого тобі треба. У Йванця пішов мороз поза спиною. — Кого ж, — каже, — мені треба? — Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка 128
на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія. — Що ж ти за чоловік? — Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде. — Як же ти заворожиш Гетьманщину? — А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться. — Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш? — Од усатого пацюка знаю. — Буде ж тому пацюкові! — Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину, лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав. Довгенько помовчав Брюховецький. — Одкрий, — каже, — голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується. — Нечистому багацько діла й по монастирях, — одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь: — Кирило Тур! — Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою. — Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький. — А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські? — Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком! — Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда! — За що ж ти на його злишся? — Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися. — От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш. — Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. А Брюховецький: — Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку. — Еге! — каже Кирило Тур. — Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — да й вийшов із світлиці. 129
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче: — Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться. Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високого стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сомкової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище: — Гетьі — А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень. Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері. За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки. — Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду сповідати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало. А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь. — Ну, коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне. — Засне після тієї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож. Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам'ятку гостювання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла! Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь; — Що ж? — каже. — Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: — Хіба ж тобі не страшно вмирати? 130
— Може б, мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити...» А Тур каже: — Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині... — Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне! — Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. — Єй-богу! — каже. — Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю. — Що се! — каже Сомко. — Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім'я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти? Запорожець зареготав. — Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить. — Що ж ти мені скажеш? — А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. «Постривай, — кажу, — попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!» А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так куптесь та ждіте гасла Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжовав усяк харцизяку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо на раду позлазилась до Іванця тільки сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтяпакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу? — Того слухаю мовчки, — одвітує Сомко, — що з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того 131
права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав! — От же ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур. — Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою! — Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові і пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму. — Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирилс Тур. — А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й друга, й приятелі були й полки, й гармати, да не благословив мене Бог властвовати други мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене моего; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись? — Старий Шрам не так думає, — каже Кирило Тур. — Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі. — Ну, дармо, — каже запорожець. — Нехай воно буде собі як хотя тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду. — А кайдани? — спитав Сомко. — Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги. — Підожди, брате, — каже Сомко, — скажи перше, а ти як звідс» вийдеш? — Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу... — Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого Господі показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу. — Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур. — Казнає-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі завернулось. Може, думаєш я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь нг волі... — Як же ти вирвещся звідси? — Як? Так як Бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чував ті про наших характерників, що намалює утлем на стіні човен, сяде та і попливе, неначе по лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх щоб і собі чого такого не видумав? — Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартовати одважившись на смерть! — Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур. — Хіба ж уся жизга наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє 132
Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу. — Ні, мій голубе сизий, сього не буде! — Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувавсь, що отже, — кажу, — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш! — Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко. — А то ж якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — він тепер більш потрібен... Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок? — Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі! Запорожець насупивсь: — Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці? — Я вже сказав, — одвітує Сомко, — що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить. — Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі. — Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його. — Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі! Обнялись і обидва заплакали. Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам. — Нате, — каже, — вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу! Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба. — Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу! І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. (...)
133
XVIII Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволодький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста. Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоть після й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю. Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. (...) * *
*
А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сім'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно да приязно. Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвіли а вже Петро із Лесею і в парі. Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як-от інколи схопиться Заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
134
МАРКО ВОВЧОК
(1833-1907) Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська. Народилася в с. Єкатерининському, що в Орловській губернії (нині с. Козаки Липецької області, Російська Федерація), у дворянській родині, померла вКабардино-Балкаріі — у м . Нальчику. Письменниця. Найвідоміші твори: повість «Інститутка», збірка «Народні оповідання» (оповідання «Максим Тримач», «Горпина», «Козачка»).
МАКСИМ ТРИМАЧ І Не за вас се діялось, — давно колись, як панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоть стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло. Саме против Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Тримач; то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап'янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили. — От, — каже, було, хто з громади, — ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався. — Еге ж, братику, вбрався. Вбирайтесь, лишень, і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, — звісно, так, як панові вельможному годиться. А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний; дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам'ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Тримача. Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна — Катрею звали — вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга — Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі, або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах. 135
Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім'я того пана, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам'яній пещері поміж горами, над Дніпром, і ніхто про те не знав, окром купки вірних козаків. II Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, — і щиро покохала його наша гордовита Катря. Сватають її багаті люди й хорошого роду, один, і другий, і третій. «Не хочу, не піду». — Слухай, дочко, — каже Максим, — багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, — чому не йдеш? — Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться. — А до кого ж, доню? Слухай, лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш. — Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали? — Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь, — от якого! — А як буде сам собі пан? — Тоді з Богемі — Ну, я буду дожидати. — Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось не примітив. — Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете. — Добре, моя люба дитино, нехай! Як почув Семен, то й каже: — Що ж робити, Катре моя кохана! Треба ждати! Я у свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика добич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний... Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові... Тільки люби мене вірно, моя дівчино! Ждуть наші голуб'ята. Не плаває — літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває. Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток. — Соколе мій, козаче! — каже Катря, пригортаючись до його, — коли ж ти вернешся? Чи хутко? 136
— Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля — я припливу до тебе, припливу не наймитом, вільним козаком, Катре! Рушали козаки восени, казали дожидати на весну. III Сидить Катря у світлиці, вишиває шовком рукава та рушники, та все в віконце поглядає, чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне. Скресла крига, пройшла. Шумить Дніпро, сивіє й чорніє, і плескає в береги; розвивається верба, зеленіють комиші. Весела наша Катря ходить собі да поглядає. Зацвіли вишні, прокувала сива зозуля. Красно в садочку! Послався зелений барвінок, голубо зацвів; червоніє зірка; повився горобиний горошок; вовча ступа попустила широке листя; цвіте-процвітає мак повний, і сивий, і білий, і червоний; розкинувсь по землі синій ряст; розрослась зелена рута. Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає Катря, походжає та з синього Дніпра ясних очей не зводить, а тільки зійде місяць та посипле іскорцями у темну воду, Катря вже й під старою вербою на березі. Пильно дивиться вона, придивляється, чи не пливе хибкий човен, чи не править тим човном ставний та любий козак. Минає тиждень, минає й другий... Якось сидить вона під вербою, а ніч зорешлива та тиха; тільки соловейко свище та гуде Дніпро. І замигтіло щось оддалік, ніби чорна чаєчка... ближче... Се човен! Летить, мов на вітрових крилах. Вона аж рученьки до його простягла... Який же то козак править човном?.. Се не Семен... От уже він і коло берега, схилився на весельце, свиснув раз і другий. З хати вийшов батько. Катря припала за вербою. Вийшов старий Тримач та й питає: — Які вісті? — Лихо, пане Максиме, — каже козак, — лихо! — А що там таке? — Позавчора перед бурею, опівночі, горіла береза (а козаки було, як треба дать звістку, що йдуть, то й запалять березу або друге яке дерево над Дніпром); от ми примічали та вчора й виїхали назустріч... Нема нікого... тільки Дніпро потрощені човни носить... — А велика була буря? — Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як шаблею; Дніпро — аж пісок зо дна викидає... Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть. — І ніякої чутки? 137
— Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й отаман з нами розсудив, що всі наші хлиснули Дніпрової хвилі. — А жваві були хлопці, брате! О, жваві хлопці! Ну, ходім до хати. — Тепер уже вільний козак мій жених, тату! Вільного собі зятя дождали! Старий — зирк! — се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла. — Господь Бог з тобою, моя дитино! — крикнув він, ухопивши її за холодну руку. Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка. IV Повів він козака у світлицю, пошанував, випроводив та й знову до дочки. Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за Дніпрової кручі. — Дитино моя, Катрусю! — каже старий, сідаючи коло неї, — послав тобі Господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька! Вона підняла голівку й глянула на його. — О, доню! Яка ж ти стара стала! — Ні, тату, я ще молоденька, — зітхнула вона та й знов за вінок. Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне. Пішов старий, покликав меншу дочку: — Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі, — розважатимеш її. — А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок: — Сестрице Катрусю! Сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі... А сама обхопила її за шию ручечками. — Сестричко моя малая! Щебетушечко моя нерозумная! — жалує Катря малу. — О, да який же вінок ваш красний, сестро! Да який же красний! Сестронько-любонько, коли ж ви його візьмете? — Ввечері візьму. Повісила вінка над водою та й гуляє по саду, водячи сестричку за ручку; а ся щебече собі. Юіиче батько обідати. Прийшла й сіла кінець стола; своїми білими руками меду батькові наливала й розмовляла. Тільки як старий не заходив, нічого не говорила про себе. Увечері ввійшла до батька й поцілувала його в руку. Старий схопив її за голову: 138
— Катре, дочко моя нещасливаї Нехай тебе Мати Божа помилує! І малу сестру прийшла обняла й пригорнула до серця. Вийшла знов у садочок. Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіткований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці. Прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже: «Не зов'яв ти, мій маковий вінку!» — і наложила той вінок собі на голівку. А на самому березі верба — аж геть попустила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку. Як заіскрився місяць у воді. «Уже ясний місяць зійшов», — каже (а то, було, як любились із Семеном, місяць зійде — він і пливе до неї) та й ступила на вербову віть... Зійшла, як на хибку кладку, поглянула на всі сторони та й кинулась на самий глиб. V Уранці гомін та тривога по двору. Тетянка плаче, старий Тримач без шапки ходить, розхристаний та все питає: — Де моя Катря? Де моя дитина люба? Кинулись до води — тільки вінок маковий плаває, кружиться. Зачинився старий Тримач, аж п'ять років не виходив за свої ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Посивів, як той голуб сивий. Дав Господь діждати другої дочки. Висока, та ставна, та чорноброва! Висватали її хороші люди — сотник молодий і на лиці дуже гарний. Бучне весілля справили: од її двору аж до церкви червоною китайкою вислали; срібними кубками гостей частували. Да й понаходило ж їх чималої в хаті, й на дворі, і коло брами — аж усю вулицю вздовж закрасили. Цілий тиждень гуляли. По весіллі поблагословив старий молодят, випроводив до господи... Сумно старому Максиму самому в хаті; глянув тоді на Дніпро та й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус. — Катрю! Катрю! Дитино моя хороша! Загубив я твій вік молоденький!
139
10 клас ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) Справжнє ім'я — Іван Семенович Левицький. Народився в м. Сгеблеві, що на Черкащині, у родині священика, помер у м. Києві. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Хмари», «Князь Єремія Вишневецький», повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», оповідання «Баба Параска та баба Палажка», «Афонський пройдисвіт», п'єси «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках».
КАЙДАШЕВА СІМ'Я Повість (Скорочено) І (...) Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною. Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. 140
Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів. — Карпе! — промовив Лаврін, — а кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. — Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо. — Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори. — То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо. — Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована! — Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби. — То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка. — І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить. — То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. — Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо. — То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін. — Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє... Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в воді потопати. — А чого це ви поставали та руки позгортали, та ще й верзете Бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю. — В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, — сказав Карпо. — Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько. — Хіба з корчми йдучи... — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми. 141
— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами... Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно. — Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить. — Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни. — Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив: — Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять. — Але ж ти й вередливий! То сватай'Хотину Корчаківну, — сказав Лавр і засміявся. — Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив. — Ну, то бери Ганну. — Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде... Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки. Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. — Господи! Чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті. — Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять. — Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін. 142
— Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, — сказав Карпо. — То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем, — сказав Лаврін. Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. (...) — Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін. Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його. (...) Сватання й одружейня Карпа — поступове назрівання конфлікту між свекрухою і невісткою Мотрею — сварки між членами родини — знайомство Лавріна з Мелашкою, одруження Лавріна — наростання сімейних конфліктів — Мелашка на прощі в Києві з бабою Палажкою — повернення Мелашки в Семигори — смерть Омелька Кайдаша через пияцтво.
VIII Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали Євангелію трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст. На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитись батьківськими спадками. — А що, Лавріне, — сказав Карпо, — розділим тепер ірунт пополовині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав. — То й розділимо, — сказав Лаврін. — Чи підемо в волость, чи обійдемось і без волості? — А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та пополовині садок, та й годі, — сказав Карпо. — Хіба таки самі собі не дамо ради? — Про мене, міряймо город і самі, — сказав Лаврін. Карпо взяв довгу та рівну ліщину і почав з Лавріном міряти город вздовж та впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позабивали на межі кілки. — А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? — сказав Карпо. — А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на йому й стоїть і твоя і моя повітка та загорода, — сказав Лаврін. — Про мене, нехай буде так, — сказав Карпо. — Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, — сказав Лаврін, про матір вже й не згадуючи. — Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав? — сказав Карпо. 143
Тільки що вони переміряли город та садок, з хати вибігла Мотря. Вона вийшла на город і окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потім вийшли на горб і ще раз поміряла грунт очима. Лаврінова частка здалась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула з себе пояс та давай міряти город перше впоперек на Лавріновій половині вийшло більше на один пояс. Переміряла вона вдруге, — ой лишечко! Лаврінова частка була більше аж на два пояси. — Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли, — сказала сама до себе й заходилась мірять поясом грунт вподовж: ой ґвалт! Лаврінова половина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину. — Постривайте ж! — крикнула Мотря на весь город. — Це, мабуть, свекрушище помагала їм мірять! Це вона припустила собі на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла. Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припічка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у двері кулею, як птиця. — Це ви, мабуть, з матір'ю так міряли город, бодай вас міряв сей та той! — крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились і з дверей повискакували всі: і Карпо, й Лаврін, і Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю. — Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою! — гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала. — Хррр! — захурчав насмішкувато Лаврін. — Чого це ти кричиш, неначе на батька. — Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж, і впоперек. — Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, — сказав скривджений Лаврін. — Неправда твоя, Мотре, — спокійно сказав Карпо, заклавши руки ? за спиною. і — Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай | волость вас розділить, а не свекруха, — репетувала Мотря. | — Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. ] Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. — Бере моє добро, ще І й мене лає. — Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря. Мотря вибігла з сіней і побігла на город; за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і почала міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина вийшла більша і на два пояси. 144
— А що, чия правда? — Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, — крикнула Кайдашиха, — свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою. Кайдашиха переміряла весь город упоперек, — і знов обидві половини були однакові. — А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха. — Ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей. — Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, — сказав насмішкувато Лаврін. — А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійсь, мені не оддаси? — сказала Мотря. — То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на вулицю, — сказала Мелашка. Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилась до Лавріна за батьківську спадщину. — Чом же ви не розділили пасіки? — сказала вона. — Адже ж пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яблунею. — А ти вже й полічила? — спитав Лаврін. — Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а батьківський, — сказала Мотря. — То пересади на свою половину! — крикнув Лаврін. — Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, — сказала Мотря. — О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, — сказав, сміючись, Лаврін. — Вже хоч і підвереджусь, чи ні, а таки свого докажу, — гукнула Мотря і вдарила кулаком об кулак, — ходім лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря. — Та подивись, лишень, на твоїй половині все старі груші, а на моїй — щепи! — сказав Лаврін. — Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець та свиней, — сказав Карпо. — Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! — кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив. — Не бив, тільки не слухав! — сказав спокійно Карпо. — А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! — говорила Кайдашиха. — Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить! 145
— Як громада, то й громада! Ходім в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо. Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості. Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась і наробила крику під волостю. Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лавріном та з Кайдашихою і перестали заходить до їх у хату. — А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею. — Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, — говорила Мотря і трохи не плакала от злості. Обидві сім'ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром впала поперек усього на сміття. Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу. — Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! — крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі. — Хто це порозкидав сміття? — спитала Мелашка в Мотрі. — Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала з злістю Мотря. — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка і почала змітати сміття докупи до порога. — Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляснула Мотря. — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, — ска» зала Мелашка. — Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоо удруге так не робила, — сказала Мотря. Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спалахнула од со»* рому. — А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти мой свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? — розкричалася Мелашка — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі! І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сін"* на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли, а що було мокре, те попристав до стіни. 146
Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої сміливості й спочатку не знала, що казати. — То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала? — Ти мені «не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на! Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелащиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкіша і випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що в вікна щось порощить. Йому здалось, що в вікна б'є град. «Що це за диво! Небо ясне, а в вікна порощить град», — подумав він. — Ґвалт! Ґвалт! — закричала Мелашка. — Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?! З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу. З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пір'я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх. — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! — репетувала Мотря. — Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати. — Чи ви показились, чи знавісніли? — говорив Карпо. — Хто це розбив вікно? — Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! — крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та ґедзі. — Бий тебе сила Божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, — крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху. — Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею, — кричала Кайдашиха. — Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду, — кричала Мотря. — Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в ролость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, — кричала Кайдашиха. З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялись та побились 147
молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув. — Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, — сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив. Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагодилась лягать спати. Коли чує вона — на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись з сідала. — Ой, тхір на горищі! — сказала Кайдашиха. — Може, злодюга лазить, — сказав Лаврін. Кайдашиха вхопила лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелащка. В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі з світлом. — Хто там лазить? — гукнув Лаврін. З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках. — Якого ти нечистого полохаєш наших курей! — крикнув Лаврін, стоячи на щаблі. — Хіба ти не бачиш? Свою йурку впіймала на вашому сідалі. — Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? — хукнув Лаврін. — Чи шапку перед нею здіймали, чи що? — Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі. Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ. — Ой Боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з світу зжене! — говорила Кайдашиха, — ще хату підпалить лампою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що! — Мабуть, за вашу добрість, -- обізвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою. Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп'явшись на драбину. Мотря штовхнула його п'ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п'ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову. — Куди ти сунешся на мою голову! — крикнув Лаврін і почав трясти драбину. — Не лізь, бо я тебе сяка-така душе, скину з драбини! Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну. — Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, — кричала в темних сінях Кайдашиха Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, 148
однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз. — Ой, лишенько, ой, упаду, ой-ой-ой, ґвалт!.. — зарепетувала Мотря не своїм голосом. Од ґвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни з світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині. — Драбиною її плещи, та добре! — кричала Кайдашиха. — Нехай не збирає яєць на нашому горищі! Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках. — Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? — репетувала Мелашка. — Це моя курка нанесла, — говорила Мотря, втікаючи в свою хату. — А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, — говорила Кайдашиха. — Про мене, йдіть і за волость, — кричала Мотря з своєї хати, витираючи ганчіркою яєчню в пазусі. Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих. — Одривай хату од цих злиднів! — говорила Мотря в своїй хаті Карпові. — Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать. — Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, — говорила Мотря. — Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться. Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи. На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жалітись на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові. — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, — крикнула Мотря з своєї хати. Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері. — Баба погана, баба злодійка! — лепетали діти. 149
— А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, — сказала Кайдашиха і заплакала. Мотря вискочила з хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула собакам. — Чи ти людина, чи ти звірюка, — сказала Кайдашиха, втираючи сльози. Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив. Кайдашиха вискочила з хати і наробила галасу. — Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, — крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері, — іди, лишень, сюди та подивись! Мотря вибігла з хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної діжки та — хрьоп ним об землю. — Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду з'їхала Що вам дитина заподіяла? — крикнула Мотря. — Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки. — То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина, — сказала Мотря. — Овва! Гара, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не діждеш, — сказала Кайдашиха. — Коли так, то й я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словам вона побігла в Лаврінову хату, вхопила з полиці горшка і хрьопнула ним об землю. Мелашка і Лаврін тільки рота пороззявляли. Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею. — Коли так, то й я зугарна до московської закуції, — закричала Кайдашиха і, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю. Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла. — О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам оддячити! — закричала Мотря, бліда, як віск. Вона вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали: черепки посипались додолу. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася. 150
Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодиці зовсім показились. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матір і одняв од неї кочергу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача і спас живоття трьом полумискам. Усі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, ґвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати. — Ти — змія люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я чортова дочка, коли не розіб'ю тобі кочергою голови. — Хто? Ти? Мені? Своїй матері? — сичала Кайдашиха. — Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію. — Карпе, візьми налигача та прив'яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря. — Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на сміх людям? — сичала Кайдашиха. — Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш. Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі. Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати жінку, чи прив'язувати налигачем матір. — Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрі з мішком у руках. — Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, — кричала Мотря. — А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? — пищала Кайдашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Басарабію або за границю? — Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! — ґвалтувала Мотря. — Ти злодюга, ти відьма! — Хто? Я відьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось тобі на! Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалом Кайдашисі просто межи очі. — Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! — заплакала Кайдашиха і вхопилась за праве око. В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув 151
Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову. — Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір'ю, з твоїм іродовим кодлом! — репетувала Мотря. — У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики. Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив де стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й лати, наче сухі ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там ґвалту. — Ой Боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в Бога вірує! — кричала н« своїм голосом Кайдашиха в волості. — Скликайте громаду та зараз зараз! Волосний і писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи живогс Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря. — Рятуйте мене! — голосила Мотря. — Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в Бога вірує! — Чого це ти, навісна, кричиш? — спитав голова. — Адже ж ти жива — Рятуйте мене, вона мене вже вбила! — репетувала Кайдашиха. — Чи ви показились, чи що? — сказав писар. — Бігає по дворі і кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось? — Ось що скоїлось! — ткнула пальцем на око Кайдашиха. — А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. — Зара: мені злазь та давай одвіт перед нами. — Не злізу, доки не одірву Карпової хати, — говорив Лаврін і швир гонув куликом волосному на голову. — Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то І полізу та сам тебе стягну, та всиплю тобі сотню різок, — кричав волосний Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу Волосний з писарем пішли в хату: в Лавріновій і в Карповій хаті ва лялись купами черепки. З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лиці й підняли ґвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з кількома гро мадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху. Воні насилу розплутали їх справу і присудили Карпові одірвати хату й по ставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав праві 152
зостаться в батьковій хаті і за те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила розділити фунт між Кайдашенками пополовині. Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні. Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око. — Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім'ї? — казала Кайдашиха. — Це вопо не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу. (...) Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право. Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав. Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді. — Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей. — Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! — гукнув Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть. — Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки. Громада порадилась і розійшлась. Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки. — Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного. — Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки. — Ой-ой; чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри. І жид перехрестився зовсім по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди. — Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! — гукнув жид до жидівки. Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі. 153
— їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати. Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами. Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою. Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі. — Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, — підлещувався Берко до мужиків. — Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинок, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинок зараз покладу гроші на стіл! — А добрий жид! — гукнув один п'яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його! — Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе! Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату. — Здоров був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками. — Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице, — та годі вже! — Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку. Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила. — Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці! — Серце! голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати! Грицько розвів знов руки і наставив губи. — Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в жидівському шинку? — спитав Карпо. — Та бодай не казати... — сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія! — А ви забули, що самі на громаді постановили? 154
— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі. Карпо бачив, що з п'яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився. — Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! — гукав ззаду Грицько й біг за возом. На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився. Громада співала вже іншої: волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші... — Панове громадо! Погана ваша рада, я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік. Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п'яних мужиків. Громада дорого потім заплатила хитрому жидові... Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках. IX Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином. Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелащині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння. Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг через тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці. Мотря вибігла і вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі. — Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? — гукнула Мотря через тин до Кайдашихи. — А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм. 155
— То й заплатите! Хіба в нас волості нема, — говорила Мотря. — Не було, пак, вам на городі місця для огірків: насадили під самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке? — А що? Півень ногу волочить, — спокійно обізвався Карпо. — Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б'є моїх курей, — чіплялась Мотря. — Гм? — мукнув Карпо, стоячи коло хати. — Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? — кричала Мотря. Карпо стояв і дивився на півня. — Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди та вилай свою матір. — Іди та й лайся, про мене, хоч до самого вечора, — сказав дуже спокійно Карпо. — Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, перебила півневі ногу. — Підсипай, підсипай перцю, — насмішкувато сказав Карпо. — Біжи! Нехай Лаврін заплатить за півня! — крикнула Мотря під самим вухом у Карпа. ? — Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже давно їли з перцем. — Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, — верещала Мотря. — Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила! — Бий тебе сила Божа, ледащо! — крикнула Мотря, кидаючись до Карпа. — Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! — промовив спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови. Мотря оступилась. Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й побіг у Мотрину картоплю. Як угледіла Мотря, як ухопить хворостину, як вперіщить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати, вгляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір. » — А це хто перебив спину нашому кабанцеві? — Я перебила! — гукнула Мотря з-за угла своєї хати. — Нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня. ! Мотря стояла за своєю хатою і виглядала зумисне Кайдашиху. Вон< гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в хату. ^ — Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи вЦ бачите, що наробила наша Мотруня? і Лаврін і Мелашка вибігли з хати і дивились на бідного кабанця. їхузяї жаль та досада. * — Це вже Мотря і справді не знати що виробляє, — сказав Лавріі 1 на вітер. 156
Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала. Вона вискочила з-за вугла, як козак з маку. — Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене! Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далі в Лаврінів двір, неначе хотіла достати кулаками до Кайдашихи; потім крутнулась і швидко щезла за вуглом, неначе на повітрі розлетілась. — Постривай же ти, суко! Скручу я голову твоєму півневі, — сказала Кайдашиха. Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядала на огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин; потріпав крилами, закукурікав та — шубовсть у Лаврінові огірки. Кайдашиха схопилась з місця та давай закрадаться до півня з кужелем. А півень клює огірки та тільки: ко-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужелем та лусь його по голові! Півень закрутився на одному місці. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в'язи, потім дорізала, опарила, обскубла та й укинула в борщ. Але в той час прийшли Мотрині діти до Мелащиних дітей гулять. Старший хлопець і вглядів півнячу перебиту ноіу, що стриміла з горшка. Він зараз чкурнув до матері та й розказав. Мотря вбігла в Лаврінову хату, заглянула в піч, не сказавши добридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справді стриміла здорова перебита півняча нога з товстою ґулею посередині і з одним одрубаним кігтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати. — Ой бабо! — крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. — Побіг півень з горшка, тільки патьоки по припічку потекли. Баба мовчала, надувши щоки. Мелашці стало ніяково. Лаврін осміхнувся. Мотря вбігла в свою хату з півнем у руках та сунулась до Карпа. — Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобі перець з сіллю. Піди насип своїй матері повний рот перцю, ще й сліпе око потруси. Вона зовсім сказилась і без перцю. Адже ж це наш півень? — сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу. — Наш. Навіщо ж ти зарізала? — Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свій борщ укинула. Піди та виколи своїй матері друге око! Який ти господар! Чом ти їй нічого не кажеш? Та твоя мати відьма, та вона незабаром поріже та повкидає в борщ моїх дітей. Піди та хоч обскуби їй коси. Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збитки і мусив іти лаятись з матір'ю та Лавріном. Він вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям упіймать Мелащиного чорного півня та принести до хати. Хлопцям тільки того було і треба. Вони покатали на Лаврінів город, впіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в кучу. 157
Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осунувся. Рову не було, і через тин почали скакати свині. На другий день у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в картоплі. Мотря вгляділа кабана і наробила ґвалту. Вона вхопила рогача, діти забрали кочерги і гуртом кинулись за кабаном. За дітьми побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й зачинила. Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана. — Авжеж! Кабан твій в займанні. Викупи, то й візьмеш, — гукнула Мотря через тин, — а як не викупиш, то верни мені півмішка картоплі. Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки іуби зціпила. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полоскати повивач після похрестин. На Карповому дворі діти одв'язали коняку і почали їздити верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на радощах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у Лаврінів город. Поганенький тинок звився, як полотно, під кінськими копитами і поліг на городину. Коняка пішла пастись на Лаврінові буряки. Лаврінові діти прибігли в хату і дали знати бабі та батькові. Всі повибігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли. Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні у баби, зачинена в хліві. Карпо й Мотря вже трохи були напідпитку й побігли додому. — Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони сміли взяти нашого коня? — кричала дорогою Мотря. — Я їм покажу, що мій кінь не те, що їх півень, — говорив сердитий Карпо. Карпо з Мотрею прибігли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без діла: вона ждала'Мотрі. В неї аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вгляділа Мотрю й затрусилась. — А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? — гукнула Мотря до Кайдашихи. — Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, — обізвалась Кайдашиха Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За 158
Мотрею стояв Карпо у вузькій сорочці з короткими та вузькими рукавами, в широких білих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа Карпових дітей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спідничках вище колін. По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в білій сорочці, в червоній новій хустці, з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою стояв Лаврін у широких рясних синіх з білими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвіла і стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум'янцем од висків до самого підборіддя. Гаряче сонце лляло світ на двір, на людей, обливало їх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок. Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всіх, дрижало, переливалося між жіночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат і крутили хвостами, дивлячись на людей, їм здавалося, що їх от-от покличуть і нацькують ними когось. — Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря. — Не святі ж прийшли з неба та одв'язали його! — Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його, — крикнула Кайдашиха. — То, мамо, баба одв'язали коня та й пустили по дворі! — брехали Мотрині діти з-за угла. — Ні, не баба! То Василь одв'язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город! — кричав Лаврінів хлопець. — Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня. — Кричала баба Кайдашиха. — Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! — репетувала Мотря, піднявши лице вгору. — То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала Мелашка з-за бабиних плечей. — Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки. — Принеси лишень три карбованці, а ні, піду в волость тебе позивати, — обізвалась Мелашка. — Ще й вона піде в волость! Втри передніше віскривого носата тоді підеш у волость, — кричала Мотря. — Не лайся, бо я тобі в вічі плюну, — говорила баба Кайдашиха. 159
Молодиці підняли ґвалт на все село. їх лайка дзвеніла, як дзвони на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка позбігались і дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди почали вмикуватися, хотіли їх мирити і вговорювали Мотрю. — Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? — кричала Мотря до людей. — Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? — репетувала баба Кайдашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами. — Та годі вам лаятись! — гукнув з-за тину один чоловік. — Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! кричала Мотря. — Он зав'язалась, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами. — Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема, — кричала Мелашка. — В тебе вже розуму, як у дірявому горшку: стільки, як у твоєї свекрухи! — кричала Мотря, взявшись за два кілки і висунувшись > Лаврінів двір. — Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? — крикнула Кайдашиха і кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки і оступилась од тину. — Оддайте мені коня! — крикнув Карпо після всього, — бо як ш оддасте, то я й сам візьму! — Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, — обізвався Лаврін. — А за віщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, — гукнув Карпо. — Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, — кричав Лаврін Карпо стояв блідий, як смерть. В його голові трохи шуміла горілка Він вхопив дрючка, скочив через тин і кинувся до хліва. З хліва в дірку вище од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Всі в дво рі стояли та мовчки дивились на Карпа; всі боялись його зачіпати, бс знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха к» нулась до хліва й заступила двері. Карпо вхопив матір за плечі, придушив з усієї сили до хліва і крикнув як несамовитий: — Нате, їжте мене, або я вас з'їм! Карпо затрусив матір'ю так, що легенький хлів увесь затрусився Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнався зі нею з дрючком. Але стара була прудка і так покатала з двору, як малі дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг догнать матері — По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! — кричала з дворі Мотря. Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом оборонять матір. 160
Кайдашиха побігла з гори і добігла до ставка. Карпо наздогнав її. Вона вже чула над головою дрючка і з переляку вскочила у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинивсь. — Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! — гукнув він на бере« 31. — Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Ой, утопить мене, — кричала баба, стоячи по коліна в воді. — Та не втопишся, бібо, бо навіть і серед ставка старій жабі по коліна, — сказав один чоловік, що напував воли. Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати. (...) Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу. Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. (...) Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було. На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу. Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш. Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай трусить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря. — А нащо це ви рвете наші груші! — крикнула Мотря на небожів та небог. — Еге! це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а не дядькова, — говорили діти та все збирали груші. — Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати. Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли ґвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка. — А навіщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дітей? — спитала в Мотрі Мелашка. — За те, щоб не крали моїх груш, — обізвалась з-за тину Мотря. — А хіба ж це твої груші? Це наша груша, хіба ж ти не знаєш, чи що? -•.говорила Мелашка — Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, — говорила Мотря. 161
З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку. — Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це ваша груша, — говорила до дітей Кайдашиха. — Нехай тільки влізуть у мій город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! — кричала Мотря. А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать. Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини. На Лавріновому дворі піднявся ґвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі. — Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, — говорив Лаврін. — Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, — говорив Карпо. А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх різкою. Брати мусили йти в волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки. — Авжеж! Так оце продам два аршини землі! — кричав Карпо. — Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай приймає собі грушу на свій двір, — говорив Карпо. — Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, — говорив у волості голова, — а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку половину груш Лаврінові,-та й ідіть собі з Богом. Лаврін і Карпо вийшли з волості і нібито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові. Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої. — За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наговорює в волості. Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ломакою, доки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти. Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість, ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна, як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші були здорові і дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти. 162
Знов почалась така сама комедія. Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі й трохи не здерла із неї очіпка. Карпо і Лаврін пішли до священика. Священик раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості. — Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і нехай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? — спитав священик. — Чи то можна пристати на те, — сказав Лаврін. — Я щороку продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці раз, та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з грушею та й одгородить. От на це я пристану. — Авжеж! У мене й так огороду обмаль, ще й одріж йому на два аршини. Я на це не пристану, — сказав Карпо. — Про мене, Лавріне, бери грушу та пересади в свій город. — То діліться щороку грушами пополовині, — сказав священик. — Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять у город, вибачайте, як свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, — сказав Карпо. — Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко. Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір, вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влучить, — жалівся Лаврін. — То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з своїми жінками, — сказав священик, пішов у кімнату та й зачинив двері. Карпо і Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін кричав, що візьме сокиру та й зрубає грушу. Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігли й баба Палажка Солов'їха, а за нею баба Параска Гришиха. — Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, — сказала премудра баба Палажка, — геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились. — Навчай, навчай! Яка премудра! — не втерпіла баба Параска. — Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир. Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.
163
ПАНАС МИРНИЙ
(1849-1920) Справжнє ім'я — Панас Якович Рудченко. Народився в м. Миргороді в родині дрібного чиновника, помер у м. Полтаві Письменник. Найвідоміші твори: романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» п'єса «Лимерівна», повісті «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», оповіданн! «Морозенко».
ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? Роман з народного життя (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША I. Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею. II. Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова. III. Дитячі літа: важке Чіпчине дитинство. IV. Жив-жив! Чіпка в наймах, потім вівчар з Грицьком у діда Уласа. V. Тайна — невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.
VI. Дознався: знайомство з Галею. VII. Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря. ЧАСТИНА ДРУГА VIII. Січовик: історія села Піски .(перехід козаків у хлібороби; історій родини Мирона Ґудзя). IX. Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці. X. Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження'Л дочок; «кошаче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських. XI. Махамед Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених 164
людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив Господь... Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці. (...) Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. (...) Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він ціду ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. Де його?! Пішла ходором думка за думкою... (...) Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'є його батько, а через годину вже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю... Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. (...) 165
Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися... (...) Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! (...) Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить... А горілку пити, гуляти — Махамед усім п'янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять... Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником... — Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду, умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя. (...) Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері. — Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько. — Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалуєш, — плаче мати. А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне... (...) На капості чоловік здався, та й годі! * •
•
(...) Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка — ніщо не помагає... Немає сили мені з ним битись... Хай же йде в москалі! Нехай його у службі попомуштрують, — може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..» Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе! А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи. (...) 166
Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розкотилось по світу. (...) Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує. — У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе! Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум. Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима. А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? Як він? Ніхто нічого не знав, не чув... А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одкликнеться... Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті — доглядати москалевої худоби. І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. (...) Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх грошенята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в москалевій хаті й володів його землею. XII. У москалях Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала... «Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись, 167
і мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страш- | ну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; | огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гурка- | ють гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Та- З тарва мчиться, як скажена... «Ага? Вражі татарюги!» — кричить він услід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком... Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав копитом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... «Господи! Коли б швидше!..» І На ранок уставши, знову їх гнали. (...) | Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, І весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими ] хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли | вони в лісний край. (...) ] — Оце й Московщина починається, — сказав хтось. (...) і Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під ] тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрями- | лись на його. — Що то? Кузні? — пита Максим. — Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх. — То це кузні у царині? — Не, то — избы. — Що то за ізби? — Хаты, по-твоему, хахол! Максим зареготався. (...) Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й і була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — 1 чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди — у личаках, у довгополих балахонах, з бородами. (...) ; От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таргани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь емер- і дючим. (...) Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не приля-} гав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті). (...) Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Під-; нялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку умивався,* натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. } На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили; учили, щоб 168
бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. Для чого?..» — думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи. (...) Минають місяці, рік... Одно та й одної «А бий тебе сила Божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирискався!.. А то — муштра та й муштра! (...) От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п'є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... (...) Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої... Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. (...) Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — московщина далеко краща, ніж рідна сторона!» (...) Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. (...) — За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапамтоваришам, — одно скверно: їсти нічого! — Підожди! — одказують. — Діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд! — Куди на прокормлєніє? — пита Максим. — Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек... даст свои заплаты солдатские дыры заплатати! (...) — Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?.. — Слушаем, ваше б-родие! (...) Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бородачі виводили «Лучинушку». Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві. — Да што, братцы, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п'яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — та й кинувся за перегородку до бочки. — Толька тронь — убью! — закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з рук обрубок. (...) Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся... — А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль. 169
— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату. П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом. — Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, честная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати. За ними деякі з п'яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми. На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому. Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли. Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; отже, при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він. Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером. ХІП. Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» і повернення в Піски. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XIV. Нема землі (...) Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, — аж приходить десятник з волості. (...) Коли так — тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та 170
вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував. Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою: — Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві... . Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар? — Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю... — Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив! — То це так і оддать землю??! — Авжеж! — Та ні, не буде цього! (...) Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, ніби сам собі приговорює: — Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от — по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!.. Порівнявшись з матір'ю, став, узявся в боки, глянув на неї... — Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу. — Які гроші? — здивувалася Мотря. — Які є, всі виймайте... у город піду — позиватись. — Де ж у нас гроші? Хіба ті п'ять рублів, що за овечат вторгувала... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба. (...) * • *
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. (...) Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в голові — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодний вітром з другого боку... Нема землі!., проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. (...) 171
І встає перед ним людська неправда... Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... (...) «Господи, Боже! Де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. — Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от — і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!.. (...) XV. З легкої руки Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (...) Секретар Чижик (...) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (...) Дійшов і до Чіпки: — Ти чого? — З прошенієм. — Об чім? Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє... — Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку. — Як? — здивувався той. — Так... документів нема! — Та нам же громада цю землю одсудила... — То що, що громада?.. — А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом. — Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... (...) Коли це — виходить сторож: — Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків. (...) Секретар неймовірно глянув на Чіпку. —Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити... — Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись. — Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав. — А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він. Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!» Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло. Знову мовчанка. 172
— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе... — Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши. — Ов-ваМ — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опіксяі — докінчив він, йдучи за Чіпкою. (...) Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засвітили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув... (...) Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... (...) Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги... Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги. Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться... «Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..» І повернув до шинку. * *
•
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, — п'яний-п'яний, п'яніший землі... Як глянула Мотря на його, то й перелякалася... — Що це, сину?! На яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову... — Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те... — Свитка?., шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима. Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти: — Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з Світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без 173
землі кільки літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без ЙОГО.. Ти ТІ ді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не помер/ з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допомі жу... Що ж робити? На все його святая воля! — Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро, і дуй пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер м< щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і зад мався... — А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, люд їди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йіш повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щі тали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила меі людей прощати, а дід — любити... Дурні! дурні! не стоять вони слої доброго... їх мучити... му... морр... Та — пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, п рехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та с< уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; приг дала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чолої ка-москаля... Де він? Що а ним сталося?.. Може, розпився, розвол чився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав... Глянула і сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептал «Господи! сохрани його й заступи!» Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутитьс коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, пох див по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день знову на ослоні в шинку. На четвертий — там його сонце праведі стрітило, там і ніч темна привітала... XVI. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й П цюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпке (крім снопів пшениці). XVII. Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.
й Хрис
XVIII. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого. XIX. Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товар ством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.
174
XX. На волі (...) Ще тільки об'явили волю, — піщани зашуміли, як окріп у горшку. — Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок — волю женити. — Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля. Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити. Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у одного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?» Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути. (...) Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка. (...) Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити. — Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються. — До вас, пане... — Чого? — За грішми, пане... — За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду. — Що два роки служили, пане... — Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити... Мовчать передні, кланяються. — Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили... — За яку плату?.. Закон велів! — Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!.. — Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо... — А чорта! давай гроші! — Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх. — Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми тільки прийшли просити плати... 175
1 і
— Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан... — Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини. (...) Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж • до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому... ї Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий,1 < летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила... ,! Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто —' ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Мое-1 калі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду. (...) !« Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Підняв- і ся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися — з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав... Москалі і підняли... Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж і козаками, мотається на всі боки: — Братця! — кричить. — Не даймо глумитися над нами! Не даймо і знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби-; райте громаду докупи! Не даймо, братця!... А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село... Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька • — Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!.. Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий \ огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його) й схопили. — Я — вільний! — кричить Чіпка. — Я — козак! — А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справник. — Ложіть його! І Довго борсався Чіпка... Ще довше його били... Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю,' горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій іромаді, глянув хижо на панство, на москалів — і підтюпцем побіг додому... Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі ніггі, пучки... (...) 176
А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як вода. (...) Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому. — Важно парять бісових маштаківі — було його перше слово до Христі. — Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала Христя. — Так їм і треба, злодіям! — Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?.. — Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. (...) Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла. — Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (...) — Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений... Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. XXI. Сон у руку:
сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління
Чіпки.
XXII. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII. Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя.
XXIV. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора. * XXV. Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі. XXVI. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна). 177
XXVII. Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); Чіпка в повазі у піщан як господар; вибори Чіпки в земство. XXVIII. Старе — та поновлене Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у гласні! Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство. Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови. (...) — А ви, капустяні голови! — (...) повернувся становий до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. — визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою. — Кис би собі у Хайки в шинку... Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди... у гласні!! Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків: — А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер — думаєте, що й ви пани?! Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, — то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті. (...) Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор. (...) — Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти... — А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати... Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці. (...) Коли вже вибирали панів на різні посади в земстві, предводитель всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних — селян. (...) — Ось хіба Варениченко... — якось несміливо, крізь зуби, процідш старшина з Пісок. (...) 178
— Вы желаете? — спитав його предводитель. — Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підводячись, — то й про мене... Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю. Пустили на голоси: вибрали Чіпку. (...) Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували у городі. Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати. — А що? — Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі... — Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя. — Далебі... вибрали! — хвалиться він. — Кого вибрали? Куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно. — Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. — І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо. — Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде... — Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка. — Ще встрянеш куди... — своє таки Мотря. — Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю... — І вже, сину! Ти — один, а їх скільки... — Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату. Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити... А вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і... долю! Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з «хамом» та ще підводить до того й других. (...) 179
Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... (...) Горе, кажуть, об горе чіпляється. Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав. — Чим? — пита Чіпка. — Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише. — Гм... А що у вас чувати доброго? — Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он; розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловіка з двадцять наїхало, — та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, Господи! Чіпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..» (...) На другий день поїхав Чіпка до тестя. (...) У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. (...) Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого. — Максиме! — обізвалась вона. — О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши. — Чіпка приїхав. — Тату! Здорові були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка. — Ох-о-ох!.. — Чого се ви?.. Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок. Як підняли платок, — Максима уже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима... Галя глянула — і скрикнула... «Умер!.. умер!.> — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки. (...) Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася. — Чіпко! Що з тобою? Ти нездужаєш? — Ні, здоров... їсти хочу. Дали йому їсти. (...) — Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи. — Як забув? — За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого... 180
— Та таки правда, що воно у мене отут сидить! — показав на серце. — Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!! Чіпка матері нічого не одказав. Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрізь неправда... скрізь!» — шептав він. — Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... Не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..» Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя. Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно. Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився... XXIX. Лихо не мовчить (...) Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А в Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... (...) — Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки... — Не ваше діло! — шпарко переб'є її Чіпка, — лежіть там собі на печі, коли лежиться!.. Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... Її рідна дитина, її єдина надія... «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить її сина. (...) Чіпка щодень робився все хижіший та хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше «карав» тільки пана та крамаря, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить... (...) 181
XXX. Так оце та правда! (...) Галя почула, що п'яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?» — подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю. У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілки та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна! Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась... Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози — і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула На столі свічка догоріла й сама потухла... Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала — теж плакала. Так її уразили лихі речі «проклятих людей». А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися Богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала. Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче... ближче... коло самої хати... «їдуть! — подумала Мотря. — Хоч би ж хоч сюди не заходили», — прошептала. Коли чує — повернули у світлицю. Перегодя трохи рипнули двері — увійшов хтось у хату. — Хто там? — питає вона з печі. — Це я, — одказав Чіпка. І — чує вона — став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув. — Що то, сину? — Нічого... — Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то... — А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка. — Що ти кажеш? 182
— Хто, кажу, Явдоху струїв? — То це я, сину??! — Уже ж не я... — Спасибі... Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило в вухах, потемніло у віччю... — Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качаючись на печі та стогнучи. Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина — і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути — та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток... Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю. — О-ох!.. — здихнула Мотря. — Хоч би Галя коло мене... Ох, Господи!.. — застогнала вона, — дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?., чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... Боже наш! сохрани й заступи... Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно. — Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-йте!.. — кричало щось під вікном молодим дитячим голосом. Мотря кинулась до вікна. — Хто там?.. — питала вона з хати. — Це я... рятуйте... хто в Бога вірує... Одчиніть... пустіть! — аж плакало та просило. Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана — стояла й трусилася... — Що се?., що з тобою, дочко? чия ти?., де ти була?., звідки вирвалась?.. — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку. — Ой, лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... усіх побили... порізали... постріляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братіка... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла... 183
— Як утекла? — Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ойї бабусю... горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла... — Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує — не животіти тоді ні тобі, ні мені... Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату. — Ходім у волость... у волость ходімо! — шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! — Ходім, дочко... поки ще сплять... — Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі. — На, хоч мої старі чоботи узуй... Он платок... юпка... швидше!.. Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати. Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі — то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували... Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, ґвалт. Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку: — Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом — і несамовито залилась божевільним сміхом... Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася... Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху Богу молилися. — Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько. Христя глянула на його та й пополотніла. — Що там? пожежа?.. — Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю виполонив! — О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті. 184
— Уже погнали у город... в тюрму, — каже Грицько. — А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя. — Не знаю... здається, дома... Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати. Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула — була вже далеко. Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася. — А що? — спитав Грицько. — Галя... — знову перехрестилася, — повісилась... — Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк. Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні — мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися: — Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик. — Не знаю... — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ть! мовчи... битимуть!.. Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах арештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями. Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством. Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок. У той час Грицько вертався з поля з снопами — аж трьома возами. Він — за одним; Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче. — Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. У тому запитанні, у його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата... Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся. Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром старший москаль, що вів етан, скомандував в дорогу. Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — 185
кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!., дзень!., брязь!., дзень!.. Валка рушила. — Хай тобі Бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги: — Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу... — Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя, — напути його на все добре! — та разом з Грицьком і повернули до возів. — Воно таки правда, що цей Чіпка непевний... — Такий і батько був... І вродився так, — прости, Господи! — балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, поки не перевели розмови на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках. * * *
Мотрю узяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла. Чіпчину хату опечатали, забили. (...) Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хруш. (...) А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, а на ній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, села, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч. (...) Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка. (...) Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцнок давній знакомий — жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю — та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...
186
ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич. Народився в с. Арсенівці (нині с. Веселівка Кіровоградської області) у родині дворянина, помер у м. Берліні (Німеччина), похований поблизу рідного хутора Надія, що на Кіровоградщині. Драматург. Найвідоміші твори: комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драми «Бурлака», «Безталанна», «Бондарівна», трагедія «Сава Чалий».
МАРТИН БОРУЛЯ Комедія в 5 діях (Скорочено) ДІЄВІ
ЛКГДЕ:
М а р т и н Б о р у л я — багатий шляхтич, чиншовик. П а л а ж к а — й о г о жінка. М а р и с я — їх дочка. С т е п а н — син їх, канцелярист земського суда. Г е р в а с і й Г у л я н и ц ь к и й — багатий шляхтич,чиншовик. М и к о л а — його син, парубок. Протасій Пеньонжка І т.* -» п У /чиншовики. Матвій Дульський } Н а ц і є в с ь к и й — регістратор з ратуші. Т Ормаенлдьаклоє Ів н а— й мповірений. и т а Борулині. Трохим І Гості.
ДІЯ ПЕРША Кімната в хаті Мартина Борулі. Двері прямо і другі з правого боку. Грубка з лежанкою. Дерев'яні стільці, канапка і стіл, покритий білою скатеркою. ЯВА І
За столом сидять Т р а н д а л є в , а з бокових дверей виходить Б о р у л я з бумагою в руках.
Б о р у л я . Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля. Т р а н д а л є в (чита). По вислушаніївсехвишеізложенних обстоятельств і на основанії представленних документов, Дворянское депутатское собраніє определяет: Мартина, Генадієва сина, внука Матвея 187
Карлова, правнука Гервасія Протасьєва, Борулю з сином Степаном, согласно 61 ст. IX тома Свода законов о состояніях, ізданія 1857 года, сопрічісліть к дворянскому его роду, прізнанному в дворянском достоінствє, по опредєлєнію сего собранія, состоявшемуся 14 декабря : 1801 года, со внесєніем во 2-ю часть дворянской родословной кнігі і | дело сіє с копіямі, как настоящего опредєлєнія, так равно і опредєлєнія от 14 декабря 1801 года, представіть на утверждєніє в Правітєльствующій Сенат, по департаменту Герольдії. М а р т и н . О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обиду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую. Т р а н д а л є в . Так, виходить, візьмемо на апеляцію? М а р т и н (б'є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обиду обоюдною?.. Я вас : питаю: яка тут обоюдна обида? Він каже на мене «бидло»!.. — а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда, «теля» — а я і мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за ; дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обида? Т р а н д а л є в . Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать. М а р т и н . Апелювать! Т р а н д а л є в . А з а вивод подамо встрєчний іск. М а р т и н. А коли треба, то й поперечний. Т р а н д а л є в . Поперечних не полатається. Ви заспокойтесь, уголовна палата одмінить рішеніє, ми виграємо діло. Когда я був ще фотографом, то для практики вів діло Горбенка з Щербиною, таке саме діло, як ваше, тілько там не словесная була між ними обида, а кулачная. Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була і обоюдна. В рішенії сказано було: хотя Щербина взяв Горбенка за волоса, обвьол его вокруг себя, прічом в руках остался значітельний пучок волос, імеющійся при деле как вещественное доказательство; но, прінімая во вніманіє, что прі етом дєйствії тяжестью тела Горбенка і сам Щербина бил повергнут на землю, то прізнать обіду обоюдною!.. Це було перве моє діло, я апелював, і уголовна палата одмінила.. І по вашому ділу одмінить — не журіться... Ітак, виходить, по ділу об обіді апеляція? М а р т и н . Апеляція! То так апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить. (...) Я В А II
Т р а н д а л є в (сам). Добре діло це повіреничество, єй-богу! Другощ такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався^ 188
то чим не був? Був і писарем в пітейній конторі, був обер-об'їждчиком, був прикащиком по економіях, держав биржу в городі, служив у маклера -- скрізь важко! І роботи до біса, і користі мало, а тілько схибив де — рощот, і бігай, шукай місця... Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Прийняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Плащинський і очі добре од руки навчився робити, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіреничество — пішло, як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду проти Красовського, а діло Красовського — против Борулі. їздю на своїх конях по просителях: і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла послі буде рішать, і він мені напише, шо треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіреність, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате, — вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив, — плати! (...) ЯВА ІП
Мартин, а потім Степан.
М а р т и н . Діловий чоловік! Нема розумнішої служби, як гражданська! Здається, якби мене опреділив був покійний папінька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покійний і не думав про це — все дбав про хазяйство. Пасіка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий світ настав: треба чина, дворянства. А поки-то вилізеш в люде, станеш на дворянську ноіу, то багато клопоту! От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, Бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба — самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка. Щось Степан мені казав про одного чиновника... Треба з ним побалакать. Входе С т е п а н .
С т е п а н. Я вже зібрався, папінька, в дорогу. М а р т и н . От зараз коні запряжуть, та й з Богом! (У двері). Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на Масниці... А, дай Бог пам'ять... чиновник. На гітарі добре грає. С т е п а н . Націєвський. М а р т и н . Еге-ге! Націєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась? 189 І
С т е п а н . Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то певне,уподобалась. М а р т и н. А він же сам має який чин чи так ще — канцелярист? С т е п а н. Ні, він уже губернський секретар. М а р т и н. 0 , чин має немалий! С т е п а н . Давно веде ісходящу. М а р т и н . Ісходящу? А що то за штука — та ісходяща? С т е п а н . Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бумага не вийде з ратуші. М а р т и н . Виходить,^важна птиця. С т е п а н . Скоро і вступающі йому поручать. М а р т и н . Вступающі?! С т е п а н . Тоді вже всі бумаги і в ратушу, і з ратуші будуть іти че рез його руки. М а р т и н . Яка ж це должность? С т е п а н . Регістратор. М а р т и н . Губернський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для на шої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб при їздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідці ля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним... так, знаєш, політично і коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже. Входе М а р и с я .
М а р и с я . Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! М а р т и н . Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи таї по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-своєму... Ти цими словами, мов ба тогом, по уху мене хльоскаєш. М а р и с я . Ну, а як же? Я забуваю. М а р т и н . Он, як Степан каже: папінька, мамінька... С т е п а н . Або: папаша, мамаша. М а р т и н . Чула? — папаша, мамаша... треба так казать, як дворян ські діти кажуть. М а р и с я. Я так і не вимовлю. М а р т и н . Привчайся, ти на такій лінії. (До Степана). Ходім! (Об німа його за стан). Канцелярист! Пішли. Я В А IV
Марися,апотім Микола.
М а р и с я (одна). І що це з батьком сталось, все переіначують Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніше Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Ми кола.
190
А ти чого притисся? М и к о л а . Хіба не можна? М а р и с я. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив. М и ко л а. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід і поженимся. Чи так, Марисю? М а р и с я . Авжеж так, чого ще ждать? М и к о л а . Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать. М а р и с я . Зараз. М и к о л а. А йому сказать? М а р и с я. З якої речі? М и к о л а. А щоб на весілля приїхав. М а р и с я . Поспіємо ще. (Іде). М и к о л а (оглядається). Марисю! М а р и с я . Чого? М и к о л а (підходе). Не будеш сердиться? — я тебе поцілую. М а р и с я. Ну, мерщій І М и к о л а цілує її раз, хоче ще, М а р и с я одводить його.
Годі! (На відході). А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла). ЯВА V Микола, а потім Степан.
М и к о л а (один). І ніколи більше разу не хоче, тілько оскому наб'є!.. Стривай же, я женюсь. Завтра батько побалакають з дядьком Мартином, а через два тижні Марися буде моя жінка! Жінка моя!.. Тілько подумать — та й гарно. А як оженюсь? О, Мариночко моя кохана, ти моє сонечко, і світиш мені, і грієш мене. Входе Степан.
Здрастуй, Степане! Чоломкаються.
Сьогодня вже й їдеш? І до нас не зайшов. Може, гордуєш? С т е п а н . Ти знаєш, не через то, щоб там що... а від того, що... той... якось часу не було — короткий отпуск. Непремєнний засідатель одпустив мене на малий строк з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то все з папінькою читали... А ти ж як поживаєш? М и к о л а . Нам що? Вдень наробишся, а ввечері разом з соловейком щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там, у городі? 191
С т е п а н . Чого нам скучно? У нас є біліярд, бульвар чудесний, панночок скілько хочеш; у неділю бульвар ними цвіте, мов маком всіяний... А то збереться компанія, та поїдемо на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки, ілі запиваємо трьохпробною і співаємо крамбамбулі! М и к о л а . Що ж то: трьохпробная і крамбамбулі? С т е п а н . Ха-ха-ха! Трьохпробная — водка, а крамбамбулі — романс! І скучать немає часу: у нас щодня бумаг приносять з пошти по мішку... М и к о л а . Що ж ви з ними робите? С т е п а н . Записуємо у діжурну, а потім у вступающу, списуємо копії. М и к о л а . Навіщо ж то? С т е п а н . А я к і є бумаги! Ай-ай-ай! Особливо як заведеться пререканіє: кому діло треба зробить. Тут один другого бриє так... що аж пальці знать!.. Наш секретар пише: «Прошу не вдаваться в ізлішнюю, обременітельную, безполезную і для времені разорітельную переліску, ібо 215, 216 і 217 ст. XV тома 11 часті ізданія 1857 года научают, как следует сіє дело направить». А нам знову отвічають: «Єслі категоричеські вникнуть в указанниє статьї, то ониє к делу не относяться, ібо»... чудесно! М и к о л а. Ти їх, як молитви, знаєш... С т е п а н . Напам'ять заучую. Мені Антон Спиридонович совітують виучувать бумаги напам'ять. Він теж виучував, а тепер столоначальником по уголовній часті. М и к о л а . Ну, як собі хочеш, а я б скорій рови копав, ніж таку роботу робить. С т е п а н . Да, єто правда — важко... Умственная работа — висшего порядка предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як опреділили мене в казначейство. Дали мені, знаєш, якусь відомість: одні графки та цифри. Очі розбіглися: не знаю, котру поставив, котру ставить; проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив харківмакогоників і заморочився так, що замість пісочниці взяв чорнильницю і покропив відомость. Злякався, щоб не прив'язали до столу, та й утік... А потім опреділили мене у земський суд. Тут зовсім другі діла... Два годи писав присяжні листи та всякі копії, а тепер і сочиняемо... М и к о л а. До чого ж ти там дослужишся? С т е п а н . Столоначальником буду, а потім, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатій... М и к о л а . Так. А мені скучно за тобою: умісті вчились у отця Ксенофонта, умісті й науку скінчили, та й розійшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтікали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила... Сміха! 192
ЯВА VI
Т і ж і Мартин. «
М а р т и н . Ну, сину, поснідаєш, та й з Богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба: це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать — там діла поважній. (До Миколи). А ти, хлопче, все батькові воли пасеш? М и к о л а . Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти. М а р т и н . Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому — до волів, кому — до бумаг — така жеч... М и к о л а (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги. С т е п а н . Спасибі. М и к о л а . Прощайте, дядюшка Мартин. М а р т и н . Іди здоров! Микола пішов.
Чого він до тебе в'язне — які ви товариші? Мало чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія — Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна... Може, Бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового. Це не то що: «цоб, половий!..», «цабе, перістий!», а піт йому ллє, а пил припада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтем смердить від нього, як від мазниці. А у тебе — друга лінія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз, глянь на себе і глянь на Миколу. То-таки мужик репаний, а ти — канцелярист!.. Такто!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полатається і кокарда? С т е п а н . Аякже! Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застібається в один борт на дев'ять пугвиць! М а р т и н . От бач! Де ж йому рівняться? Коли б, Господи, тілько утвердили у дворянстві мерщій. Ти кажеш, що Каєтан Іванович завіря, що коли вже депутатське собраніє признало, то й сенат признає? С т е п а н . Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!.. М а р т и н . Треба йому четвертей п'ять вівса послать. Там, як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мендаль, він вже знає. Скажи, папінька просили за мендаль. Не забудь. С т е п а н . Добре, не забуду. М а р т и н . Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові. Степан пішов.
193
Я В А VII
Мартин,апотім О м е л ь к о .
М а р т и н (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить... Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським. Входе О м е л ь к о .
Ти б надів чоботи. О м е л ь к о. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах. М а р т и н . Що ти тямиш, ґаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах! О м е л ь к о . Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, то мені й байдуже. М а р т и н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи! О м е л ь к о. Та що ж мене там — танцювать заставлятимуть, чи що? М а р т и н. Роби, що велять! Візьми радно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп'яхи не вбрався. О м е л ь к о . Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами? М а р т и н . Сто чортів тобі в потилицю! Н^ш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським... Степан Мартинович — такий самий панич! О м е л ь к о . Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн? М а р т и н . От як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш. (...) Я В А VIII
Мартин, а потім С т е п а н і П а л а ж к а .
М а р т и н (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер — пан!.. Нікого, призвичаяться! Входять С т е п а н і П а л а ж к а .
П а л а ж к а . Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід. М а р т и н . Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника. С т е п а н . Сукна нестало на дармовіса. М а р т и н . На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає) та купи самуваря, чаю, сахарю і... кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш... Дивись, як люди, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя, — 194
одежа перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хо4 і на наших конях — я його і назад одішлю. П а л а ж к а . Хто? М а р т и н . А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль... Входе О м е л ь к о в чоботях і в дранім кобеняку.
О м е л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга. М а р т и н . Ти б ще мішок драний надів на голову! Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк! О м е л ь к о . Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік). От наказаніє Господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов). (...) С т е п а н . Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!! М а р т и н . Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу... Виходять. Завіса
ДІЯ ДРУГА Кімната у Борулі. ЯВА І
За столом сидять М а р т и н , Ге р вас і й і Матвій.
Гер в а с і й. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка... Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одне одного, а ми з тобою давні приятелі... То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!.. М а т в і й . І я з охотою потанцюю на весіллі свого хрещеника! Ану, Мартине, рішайте, бо мені вже танцювать схотілось! М а р т и н . Так-то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і, може, справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за, твого Миколу. Ге р в а с і й. Чого так?! М а р т и н . Дочка моя дворянка, а твій син... ні дворянин, ні чиновник... так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії... Г е р в а с і й. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила 195
шляхетська муха — і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєи себе з Красовським... М а р т и н . Що мені Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Кра совський був безштанько, і батько його так само сидів у Шадурськоп на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через ті зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді по рівняємося з Красовським! Ге р в а сій. Далеко ходить! Красовський — вчений, лікар, Красов ський — державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним порів няться, бундючишся дутим дворянством, з добра-дива посваривсь з ним, — вір мені, що як будеш отак роздувать свій гонор, то Красов ський з'їсть тебе!.. М а р т и н . Подавиться, пане Гервасію, подавиться — я глевкий! М а т в і й . Глядіть, щоб він вас не підпік, ха-ха-ха! Гер в ас і й. Що ж ти тепер зробиш? От він не хоче, щоб ти сидії на його власності, і вибирайся! А сам не підеш — під руки виведуть за ноги витягнуть, викинуть за межу зо всім збіжжям! Що там рів няться! М а р т и н . Мене — викинуть? Мене — за ноги витягнуть з прапра дідівського ґрунту?! О-а!.. Та хто посміє? А стрічний іск, а апеляція Я його ще в острог посадю за обиду, я правду судом одшукаю, я йом; покажу, яке я бидло і яке теля мій син! Гер в а с і й. Ти осліп од дворянства! І поки ту правду знайдеш, ті все хазяйство профиськаєш і все-таки нічого не доб'єшся, і Красов ський тебе випре звідціля! (...) Я В А II
(...) Входе П а л а ж к а .
П а л а ж к а . Чого це Гервасій і Матвій заходили? М а р т и н . Гервасій свата нашу Марисю за свого Миколу. П а л а ж к а . От і слава Богу! Я рада, що такого зятя мати буд) поштивий, добрий і хазяйський син. М а р т и н . І хлоп. П а л а ж к а . Такий, як і ми. М а р т и н . Дурна! П а л а ж к а . Сам ти дурний! Чого лаєшся? Що ж ти маєш проти Миколи? М а р т и н . Сдіпа! П а л а ж к а . Тьфу! То тобі, мабуть, повилазило. М а р т и н . Глуха. П а л а ж к а . Отже, єй-богу, так і вчеплюся у чуприну, як будеї лаяться! 196
М а р т и н (набік). Чого доброго вчепиться! Це буде не по-дворянська (До Палажки). Не сердься, Палазю, а скажи мені — ти бачила ту бумагу, що Степан привіз? П а л а ж к а . Бачила. М а р т и н. І чула, що він читав у бумазі? П а л а ж к а . Чого ти причепився до мене? Не балакай навтямки; кажи товком: чи віддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене. М а р т и н . Діло шість місяців — в герольдії, не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві; а я дочку віддам за мужика!.. Що ж то я — з глузду з'їхав, чи як? П а л а ж к а . Здається мені, що з'їхав: не велиш ні мені, ні дочці робить, сам не робиш, понаймав наймитів, наймичок, хазяйство псується... М а р т и н . Палазю! Дворянин — одно, хлоп — друге!.. Може, ти цього не розумієш, то я тобі ясніше скажу: сметана — одно, а кисле молоко — друге! О! Розумієш? П а л а ж к а . Одно розумію, що ти стерявся розумом. (...) М а р т и н . Що ти з нею будеш балакать?.. Хіба тобі краще буде бачить свою дочку за репаним мужиком Миколою, ніж за губернським секретарем-регістратором? Краще? Кажи! П а л а ж к а. А де ж він, у біса, той... ростератор? М а р т и н . Регістратор. П а л а ж к а. Та не вимовлю. М а р т и н . Ото-то ж бо й є! Приїде, душко, приїде! Про нього ж я й казав Степанові на од'їзді, чула? П а л а ж к а . Та чом же ти мені не сказав? А то: і сліпа, і глуха — тілько роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж її питав, — може, вона не схоче? М а р т и н . І питать не буду, нащо питать? Вона недурна, в ній — батькова кров, розбере, не бійсь, де — пан, а де — мужик! П а л а ж к а . Дай Боже! Хіба я їй ворог? М а р т и н . І я не ворог своїм дітям, хочу обох дітей пристроїть подворянськи!.. Тілько ти, Палазю-душко, зділай милость, не супереч мені, слухай мене. П а л а ж к а. Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш. М а р т и н . Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і... кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч? (...) Я В А III
Мартин, а потім Т р о х и м і О м е л ь к о .
М а р т и н (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір 197
Протасія: він гарно і багато уміє балакать... А важко і в дворянстві жить; розходу, розходу, — самим робить якось не приходиться,.. ВходеТрохим.
Т р о х и м . Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ У двір. М а р т и н . Де ж вони паслись? Т р о х и м. Та в череді, з череди й зайняв! М а р т и н. Як він смів?! Т р о х и м . Так пан Красовський звелів. М а р т и н. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж? Т р о х и м . Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть. М а р т и н. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу... Я... Ми їм покажемо! Т р о х и м . Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже; Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую. М а р т и н. Хто це казав? Т р о х и м . Економ. Мартин. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Та я... запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабіж, грабіж!.. Т р о х и м . Нема ж натачанки ще з города. М а р т и н . Біжи до Сидоровички позич. Трохим пішов.
Граблять!.. Граб... Граб... Це мені ще і на руку — нехай граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський — Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії... апеляція... стрічний іск йому в печінку сіли... О, Пресвята Діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога свого доконать. Входе Т р о х и м .
Т р о х и м . Там прийшов Омелько. М а р т и н . Який Омелько? Т р о х и м. Та наш же Омелько. М а р т и н . Сам? Т р о х и м . Сам. М а р т и н (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз?!! (До Трохима). Запрягай же свіжих у нашу натачанку та поїдемозо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату... Т р о х и м . Він боїться іти в хату. М а р т и н. Чи ти не здурів? Чого він боїться? 198
Т р ох и м. Та коней наших покрали в городі. М а р т и н . Як?.. О, Господи! Нова напасть... Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату! (...) З міста повернувся Омелько без коней, чобіт і кобеняка. Від нього Мартин дізнався, що Степан з друзями пригостили Омелька чаркою і вночі було викрадено коней й Омелькові чоботи й кобеняка.
Трохим вийшов.
(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов — не печи моїх очей! О м е л ь к о. Та тут ще лист від панича. М а р т и н . Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа! О м е л ь к о (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко: боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде. Нате. М а р т и н (прочитает). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пошлю з натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омелька). Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз... Упряж де ти зоставив? О м е л ь к о . Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався. М а р т и н . Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички. О м е л ь к о . А коней яких запрягать? М а р т и н . Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю! О м е л ь к о . Ну й сердитий... Що то пан... (Пішов). М а р т и н (один). І язик став, як кілок, і в роті пересохло!.. А синок... синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує... Входе О м е л ь к о .
Ти чого у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб? О м е л ь к о . Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать: боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать? М а р т и н . Зви! Проси! Бачиш — дома, хіба тобі повилазило? Омелько вийшов, Мартин біжить до бокових дверей.
Палажко! Письмоводитель приїхав... 1-і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат; нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш; та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля... Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син... (До дверей). А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю! Завіса
199
ДІЯ ТРЕТЯ Декорація та ж. ЯВА І
М а р т и н . Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже, — це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвалисьхвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, — та на Сибір... Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, атимчасом: і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губернею править! Ну, та день-два підожду... Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту "їздить, у карти грать. (...) Мартин відсилає Омелька на шпиль, щоб той вчасно сповістив про приїзд жениха.
(...) Входить М а р и с я і несе клунок.
Куди це? Що це? М а р и с я . Треба прати сорочки тощо: багато набралося вже шмаття, М а р т и н . Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв? М а р и с я . Вони на городі копають, а я ж що буду робить? М а р т и н (набік). Справді!.. І сам не знаю, що б вона робила, як> б їй роботу дворянську знайти... (До Марисі). Нічого не роби! М а р и с я . Та я ж так занудюсь без роботи, захворію. М а р т и н . Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надіні мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається... М а р и с я. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть. М а р т и н. Не смій мені, кажу! (Набік). Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі). Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать ) п'яльцях. М а р и с я . Та я ж не вмію. 200
М а р т и н . Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад. (...) Я В А III Марися дізнається від Миколи, що Мартин не хоче віддавати її за нього, через те що не має дворянського титулу. ЯВА IV
М а р и с я , потім П а л а ж к а .
М а р и с я (одна). Так от яке зуспіло мене горе! Дворянина батькові в зяті схотілось. О, Боже мій! Та де ж на всім широкім світі знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мій Микола? І я? Кого так щиро полюблю, щоб промінять його, забуть? О, нікого-нікого! Краще — смерть, ніж заміж за другого!.. Входе П а л а ж к а .
Мати! Вони, певне, не знають нічого... Мамо! П а л а ж к а . Чого, дитино моя? М а р и с я . Що в нас робиться? Чом батько від Миколи старостів не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що він буде мене сватать, і ви самі тому раділи... П а л а ж к а . Ох, дитино моя! Не пристало тобі тепер іти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли — панами стали, а Микола не дворянин і через те нерівня тобі. М а р и с я . Нерівня?.. Боже мій! А хто ж нам рівня? Хіба хочете, щоб я дівкою посивіла? П а л а ж к а . Не журись, дочко, не посивієш — жених є... гарний... і чин має. М а р и с я . Є?! Хто? П а л а ж к а . Отой судєйський, що приїздив до нас з Стьопою на Масляній... ти йому уподобалась... Пам'ятаєш? Що грав на гітарі і співав... чин великий на ньому... ростиратор, либонь... М а р и с я . Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тілько раз бачила, не знаю його — і знать не хочу. П а л а ж к а . Ох, не завдавай же і мені жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого віддать, бо ми в дворяне вийшли. М а р и с я . Мамо! Жили ж ми перше без дворянства і всі були щасливі!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мій вік молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров — не губіть мене, віддайте заміж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном — це всяке знає! (...) 201
ЯВА V
М а р т и н , а за ним х л о п е ц ь вносить п'яльця; потім М а р и с я .
М а р т и н . Отут, хлопче, постав та йди собі. Хлопець ставить п'яльця на місце й виходить.
П'яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, Бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю; кумом візьму полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську. Входе М а р и с я і пада йому в ноги.
Що це?! М ар и с я. Не іубіть мене, не топіть мене — я у вас одна! М а р т и н . Ото, Господи, як злякала, аж ноги затрусились. Встань! Чого тобі? М а р и с я. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города, я його не люблю, я за нього не хочу... М а р т и н . Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать? М а р и с я . Віддайте мене за Миколу. М а р т и н . Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться! М а р и с я. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі... М а р т и н . Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство? М ар и с я. Я не вмію розказать... Я.. М а р т и н . Видумка! Витребеньки! Баб'ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!.. (...) М а р и с я . Тату!.. М а р т и н . Який я тато? Що то за тато? М а р и с я . Папінька! М а р т и н. І слухать не хочу! Іди, роби, що велять. Марися пішла.
Не знає свого щастя, сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого мені це коштує?.. Колись подякує. Входе О м е л ь к о .
їдуть? 202
ЯВА VI
О м е л ь к о (задихався, не може говорить). ї-ї-ду-уть! М а р т и н . Чого' ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко? О м е л ь к о . Ху-ху-ху!.. Утомився... М а р т и н. Ти ж конем їхав? О м е л ь к о. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня... М а р т и н . Я ж кажу, що так!.. Далеко? О м е л ь к о. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а... М а р т и н. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ідуть? О м е л ь к о. Та, мабуть, уже близько біля двору. М а р т и н . Ти ж бачив, хто їде? О м е л ь к о . А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою... М а р т и н . А в задку сидить хто-небудь? О м е л ь к о . В задку?.. Не примітив! М а р т и н . Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна). О м е л ь к о . Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить... (Пішов). М а р т и н . Він... Жених!.. (До дверей). Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А Господи, аж серце забилось! Прийнять треба на славу... (Відчиня середні двері). Входе Н а ц і є в с ь к и й з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.
Милості прошу, дорогий гостю! Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА Декорація та ж. ЯВА І
О м е л ь к о і Т р о х и м вносять стола.
О м е л ь к о. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини? Т р о х и м . Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку — гарний панич! О м е л ь к о . В і н ж е й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому... Т р о х и м. І що вони там роблять, ті судейські — такого їх, як галок восени? 203
О м е л ь к о . Бумаги, каже, пишуть. Т р о х и м . Нащо ж ті бумаги? О м е л ь к о. На продаж. Продають. Т р о х и м. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки? О м е л ь к о . Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні — як змії, тарантас — блищить, фурман — наче коробейник Улас!.. Бачив? От же він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, — з того й хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торіує! (...) Я В А II
Входить М а р т и н. (...) Омелько і Трохим виходять.
М а р т и н . Ще спить. Сказано—чиновний чоловік, не то, що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо вже я: от, здається, зовсім вибився на дворянську лінію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! І всі — на пальчиках... Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку. О м е л ь к о несе ночви і відро води.
Що це? О м е л ь к о. Та умиваться ж. М а р т и н. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка... О м е л ь к о . Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив. М а р т и н . То — інша річ: чоловік сирий і на похмілля. О м е л ь к о . А цей хіба тверезий вчора ліг? М а р т и н. Не твоє діло! Іди візьми велику дерев'яну миску і води у полив'яний глечик. О м е л ь к о. І що б то відразу сказать, а то носись. (Пішов). М а р т и н (один). Треба десь такого служку достать, щоб при горницях був, бо Омелько старий для прислуги, нічого не тяме. О м е л ь к о вертається з глечиком і мискою.
Там постав, і якщо спить, то навідайся через яке врем'я. 204
Омелько пішов у другу хату. Входе П а л а ж к а .
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе, чи все готово? П а л а ж к а . Поки люде посходяться, усе буде готово. (...) Входе М а р и с я . (...) Палажка пішла.
Ну, моя дитино, я вже скінчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на Тройцю й весілля. М ар и с я. Не любите ви мене... випихаєте з дому... (...) Я В А III
М а р и с я Содна). Ох, тату-тату! Якби ви знали, як мені тяжко слухать ваші речі! Наче тронулись, борони Боже. Що мені робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покірствую, а чого наговорю женихові, то нехай тілько слуха! Коли ж і після того не одчепиться, то піду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч ріжуть — однаково! (...) Я В А IV
Входе Н а ц і є в с ь к и й , одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей вужчі, а біля руки ширші. Штани широкі, трубою, коло чобота зовсім вузенькі. Жилетка червона, двобортна, без маніжки, з мідними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
Н а ц і є в с ь к и й . З добрим утром, Марина Мартинівна, як спалось-спочивалось? М а р и с я . Лягли легко, встали ще легше; а ви як? Здається, і лягли важко, і встали тяжко... Н а ц і є в с ь к и й (набік). Зразу збрила! (До Марисі). О, яка ви гострая і строгая!.. (Бере гітару і побренькує). Нам з привички. Інший раз, як вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш, — одначе діла за нас ніхто не робе!.. А ви вишиваєте? М а р и с я. Ні, я не вмію, так сидю, батько звеліли вас піджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня... Н а ц і є в с ь к и й . А хіба ви не баришня? М а р и с я . Не знаю, як вам здається... Я проста дівчина, мужичка, нічого не вмію; я умію жать у полі, громадить, мазать, корів доїть, свиней годувать... Подивіться, які у мене руки. Н а ц і є в с ь к и й . І разпрекрасно! А як вийдете за мене заміж — ібо ми вже з папінькою вашим сіє діло покончили, не знаю, як ви, — тоді не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная... і руки побіліють... А по вечорам я буду вам грать на гітарі. Буде весело, у мене знайомих доволі... М а р и ся. Я за вас не хочу заміж, то татко мене силують, а я вас не люблю... Н а ц і є в с ь к и й . Як побрачимся, тоді полюбите!.. Любов — ета 205
злодійка приходить зря, сьогодня нет єйо, а завтра — вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гітарі і співа). (...) У нас многії баришні од меня тають, і ви розтаїте. М а р и с я . А я чого буду таять, я не сніг. Н а ц і є в с ь к и й . Ну, розтопитесь... М а р и с я . Борони боже! Хіба я смалець?.. Н а ц і є в с ь к и й . Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь. М а р и с я . О, ні! Ви мені противні... Н а ц і є в с ь к и й . Ето даже обідно, ібо я всегда нравілся женщинам... Почему же у вас такая злость протів меня? М а р и с я. Я вас не люблю і прямо вам кажу, а ви таки лізете у вічі, от через це ви мені противні. Н а ц і є в с ь к и й . Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говоріте по той простой причині, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрітесь і апробуєте — как пишеться в журналах — тогда другое скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцілуєм, как женіх і невеста. (Співає). Жажду я одного поцілуя!.. Позвольте! М а р и с я . Цього ніколи не буде! Мені легше випить оливи з мухами, ніж вас поцілувать! Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у Спасівку соловейко заспіває! От вам уся моя правда. І нічого нам балакать, розміркуйте гарненько і більше до нас не приїздіть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе). (...) ЯВА V Мартин з Палажкою не можуть дійти згоди у виборі кумів для майбутніх Марисиних дітей. Націєвський підслухав цю розмову. ЯВА VI
Входить Н а ц і є в с ь к и й з накидкою в руках,а потім О м е л ь к о .
Н а ц і є в с ь к и й (надіва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Ні, шукайте собі дурнішого. (Бере гітару під полу). Давай Бог ноги від такого шлюбу. Піду наче у проходку і — поминай, як звали! (Хоче йти). Входе О м е л ь к о .
О м е л ь к о . Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босі, тепер тепло... 206
Н а ц і є в с ь к и й (набік). От тобі й маєш! (До Омелька). З якої статі? Для якої надобності? О м е л ь к о . Та я достав трохи галанської сажі, то почистю, щоб блищали... Я вмент... я чистив і письмоводителеві, і... Н а ц і є в с ь к и й. А!.. Не нужно, брат. Скажи мені — чи тут є корчма? О м е л ь к о. А як же без шинку? Отут зараз за містком... Без шинку н е можна. Н а ц і є в с ь к и й . То я піду трохи пройдусь, а кстаті, у мене є діло до жида... (Пішов). О м е л ь к о (один). Похмелиться пішов... І не диво! У чоловіка голова тріщить після вчорашнього, по собі знаю. А наші завели сварку за кумів. Ну й чудні! На Тройцю ще тілько весілля, та, може, й дітей у Марисі не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — копитана! І таке підняли, що страх! Стара вже двічі за качалку хапалась!.. Входять М а р т и н і П а л а ж к а . (...)
М а р т и н . Ати чого тут виснеш? О м е л ь к о . Та я достав галанської сажі, хотів паничеві чоботи почистить, а він пішов у корчму... М а р т и н . Чого? О м е л ь к о . Похмелиться. М а р т и н (Підступа до нього). А ти почім знаєш? Га? Хіба він тобі казав, що йде похмелиться? Звідкіля ти це узяв? О м е л ь к о . Та я так догадуюсь, а він казав — діло є до жида. М а р т и н . Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобі зубів не повибиваю за твої речі, то не я буду... Так і ляпнеш, що в голову влізе. У чиновників у кожного є діло до жида! Біжи поклич його зараз, скажи — гості збираються, будемо обідать. А Марисі не бачив? О м е л ь к о . У садку сидять. М а р т и н . Гукни й на неї, щоб ішла. Омелько пішов.
П а л а ж к а (у двері). Дівчата! Готуйте стіл! М а р т и н . Що ж це нема гостей? Входять д і в ч а т а і пораються коло столу.
П а л а ж к а . Кого ж ти кликав? М а р т и н . Дульського, Протасія, Сидоровича, Рачинського — з жінками, з дочками... набереться доволі. (...) Я В А VIII Мартин приймає гостей — Дульських, Протасія, Сидоровичів, Рачинських. Очікують Націєвського, його довго немає.
207
Входе О м е л ь к о .
О м е л ь к о . Оказія, пане... М а р т и н. А що? Де панич? О м е л ь к о . Подався у город. М а р т и н . Як? О м е л ь к о . Найняв Шулима, і той його повіз на своїй коняці у город. ' М а р т и н . Брешеш, іроде!! І О м е л ь к о . Побий мене Бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще ЙІ сказав мені: кланяйся своєму панові, скажи, щоб не ждали мене більв ніколи... Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозк заторохтіла, і я більщ нічого не чув. М а р т и н. О, Господи! Що ж це? Насмішка? Не може статься, • так здалося! О м е л ь к о. Та нехай мені повилазить! Коли не вірите, то спитай Голду. Мартин хапається за голову і сіда, гості сполошилися, шепнуться.
Д у л ь с ь к и й . Ходім, панове, бачите, чоловік у такій оказії — чог нам тут стирчать. Виходять. (...)
М а р т и н (вскакує). Осудовисько! На весь світ осудовисько! П а | лажко! Що мені робить? Що нам робить?.. П а л а ж к а (обніма Марисю). Бідна моя дитина! Ославив, поки^ нув!.. (Плаче). Хто тебе візьме тепер?.. М а р т и н . Цить!! Я йому так не подарую! О, мізерний, о, паскуд ний! Кипить моя кров!.. Кипить! Мені — страм, дочці — страм!.. Пер усіма дворянами — страм... Ні! Я ж і тобі, я ж і тебе... (Біжить до дві рей і гука). Омелько! О м е л ь ко. Я тут ось. М а р т и н . Сідлай мені Рака, а сам сідай на Блоху. (...) Я ж на твоїй спині всю свою обиду випишу!.. Я ж тобі... М а р и с я . Папінька... М а р т и н . Мовчи! Геть пішла! Марися вийшла.
Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Дава шапку, давай гарапник!.. О, злість мене задавить! Омелько! Мец щій! Входять О м е л ь к о із середніх дверей, П а л а ж к а з бокових. Палажка подає шапку і гарапник. (...)
208
ДІЯ П'ЯТА Декорація та ж. ЯВА І
Входять С т е п а н і О м е л ь к о . Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.
С т е п а н . Ну, слава Богу, дома. (Роздягається). О м е л ь к о. Де його поставить? С т е п а н . Став тут і доказуй мерщій, як далі було. Далеко ж ви його догнали? О м е л ь к о . От зараз на повороті біля Розкопаної могили. С т е п а н . Ну? О м е л ь к о . Стали наближаться, а панич той, певно, пізнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся і зараз затріпав обома руками, зашарпав кобилу віжками і ну її цьвохать батогом, а кобилка вскач пустилась, а ми ще гірше припустили. Коні наші потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне під паном! Вони не втечуть — а ми не доженем... А біля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потім задок схиливсь на лівий бік, потім одскочило колесо, вісь одбилась, кобилка стала. Жид схопився і що є духу попер у бур'яни... Отут ми їх догнали... і я напарив жида, а паничапан частували... Спасибі, чумаки одняли, а то, мабуть, і вбили б. А потім пан злізли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали, як неживі... Чумаки ті їх і додому довезли. С т е п а н . От нещастя!.. Іди ж випрягай коні. Омелько пішов. Я В А II
Степан, а потім М а р и с я .
С т е п а н (роздягається). І хто б сподівався, що так скінчиться сватання? Добре й Націєвському, сердешному, досталось, одначе хоч би тобі пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабів дві неділі. Я його питаю: а що, як?.. Нічого, каже, приймали гаряче... Тепер і сам бачу, що гаряче. Погані наші діла, усе пішло шкереберть — і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом — і куди примоститься, сам не знаю... Входе М а р и с я .
М а р и с я . Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братіку! (Обніма його). Слава Богу, що ти приїхав, — ми вже з мочі вибились і ради не дамо!.. Батько дуже слабі, — мабуть, умруть. (Плаче). 209
С т е п а н . Що ж йому таке? М а р и с я . Одно до другого... Тут оказія з тим женихом, ти, мабуть, чув? С т е п а н . Чув, Омелько розказував. М ар и с я. Не вспіли батько очунять після тієї оказії, а тут Красовський зібрав людей, виганяв нас з села, хотів розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, і з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсім, як мертві. А, не доведи, Господи!.. Ми з матір'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на місяць, та й то дядько Гервасій заступились... І це ще не кінець! Пройшло скілько днів, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянстві одказано, і зовсім уже занедужали, з сили вибились, нічого не їд ять... все зітхають та читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а то він знищить нас зовсім; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком — самі не знаємо! Слава Богу, хоч ти приїхав! С т е п а н . От наказаніє Господнє!.. Не знаю, як і признаться тепер батькові!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили. М а р и с я . Не кажи, не кажи батькові, борони Боже! Вони зараз і вмруть, як ще довідаються, що й ти не служиш. Після скажеш... С т е п а н . А мати жде? М а р и с я . Пішли до дядюшки Гервасія просить, шоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, — його так татко любили, завше слухали — і посварились... С т е п а н . А з а щ о ж уже з Гервасієм папінька посварився? М а р и с я . Багато говорить, я тобі послі розкажу, а тепер — іди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тілько не кажи, що ти не служиш, борони Боже! Послі!.. С т е п а н . У мене аж ноги стали труситься... Стілько біди кругом, що й... (Махнувши рукою, пішов у бокові двері). Я В А III
М а р и с я , а потім М и к о л а і Степан.
М а р и с я (одна). А Господи милосердний! Верни Ти спокій і мир1 у нашу сім'ю! Так уже вимучились всі, що, здається, і умерти було б краще, ніж щодня турбуваться і не бачить краю всім бідам і напастям! На дядюшку Гервасія уся надія... Чи ублагають же то його мати? Входе М и к о л а .
4
Ну що? Мати у вас? } М и ко л а. У нас. Батько згодився, зараз прийдуть сюди. Я почув і побіг мерщій тобі сказать про цю радість! Може, й нам щастя знову : усміхнеться! '{ М а р и с я . Слава Богу! '| 210
М и к о л а . Здається, і Степан приїхав? М а р и с я . Приїхав, він у батька. М и к о л а. То я зостанусь... Входить Степан.
С т е п а н . Іди, Марисю, папінька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй. М и к о л а (поцілувавшись). А що, як батько? С т е п а н . Хоч і не питай!.. Змарніли зовсім. М и к о л а. Ти ж надовго приїхав? С т е п а н . Зовсім! М и к о л а. От і чудесно! І який же я радий, що ти зостанешся у селі! Знов затоваришуєм. (...) ЯВА IV Степан повідомляє Гервасію, що його по службі скоротили. Гервасій радить повернутися до батькового господарства й викинути з голови думки про дворянство. ЯВА VI Мартин, Гервасій, П р о т а с і й , П а л а ж к а , М а р и с я , Ми кола і Степан. Мартина садовлять на стільці. Він жовтий від розлиття жовчі.
М а р т и н . Здрастуйте!.. Бачите, як перевівся Боруля! Г е р в а с і й . Послухай же мене, Мартине, я тобі добра зичу. Зараз і поздоровшаєш. М а р т и н. Ні... ще поїду в город, повезу всі дворянські бумаги Каєтану Івановичу... Г е р в а с і й . Знову за своє! Мало тобі лиха через те химерне дворянство? М а р т и н . Бумаг же, бумаг багато!.. П'ять літ діло йшло, зовсім було признали, сопричислили... і не утвердили! І через що? Пустяк! Сказано у бумазі, що не так хвамилія стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у ртарих — Беруля!.. Бодай тому писареві руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля... Я і сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля... Може, й Беруля!.. Та так і покинуть? Жаль живий бере за серце... А може, ще Каєтан Іванович... Ге р в а с і й. Витягне з тебе яку сотню або й дві. (...) П а л а ж к а . Старий, зглянься на нас, послухай Гервасія, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хліба останемся... М а р и с я . Рідний мій, дорогий тат... папінька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм, щоб ви одужали, і знову будем жить весело, як колись... Боруля шука очима Степана.
С т е п а н . І я, папінька, не хочу дворянства... 211
М а р т и н . І ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ті (Зітхає). Всі не хочуть... Хлопи... хлопи!.. (До Палажки). Піди, душк принеси палятурку, там у мене під подушкою... Палажка пішла.
Нехай Омелько принесе соломи і затопе грубку. Марися пішла, а через яке врем'я вертається з О м е л ь к о м , котрий вносе солому, запихає у грубку і підтоплює.
Потухне послідня іскра від бумаг, потухне моє життя... умру на в ших очах, побачите! П а л а ж к а вносе палятурку, повну бумаг, Мартин розв'язує.
Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. І це все спалить?.. (Чит крізь сльози). Отношеніє Дворянського депутатського собранія 16 февраля 1858 года за № 1541 о признанії рода Борулі в дворянст: (Говоре). Було ж, виходить, за що признать... (...) О м е л ь к о . Підпалив, горить! М а р т и н. Не кричи! Чого кричиш? Бодай тебе чорти підпалили пеклі — поспієш! І своїми руками спалить дворянські достоїнства Не можу!.. Г е р в а с і й (хоче взять). Та давай я спалю. М а р т и н (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлі ся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам і грамоту прапрапр діда і атестат... Г е р в а с і й . Щоб знов розсвербілось дворянство? Та не будь дит ною, пали! М а р т и н. А!! Ну, підведіть мене! Підводять.
(Він бере бумаги, робе два ступні до грубки і стає). Не можу!! Руї тремтять... у серце шпигає... О м е л ь к о . То віддайте мені, пане, на цигарки! М а р т и н . А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянсі бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий. О м е л ь к о. А що ж я таке сказав? М а р т и н . Мовчи! Бо я тобі з носа печерицю зроблю! О м е л ь к о . Поки зберетесь, то воно й погасне. Піду ще соломи внеї М а р т и н . Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянськ бумаг? Тобі й чина не дадуть? Г е р в а с і й . Та він і так не служить, його оставили за штате земський суд скасували, тепер такі чиновники не нужні. М а р т и н . Як?! С т е п а н . Так, папінька! Це правда, та я боявся вам сказать! Н. тридцять чоловік, оставили за штатом. 212
М а р т и н . За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведіть мене!! Ведуть.
За штатом!.. (Кида бумаги в піч). Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустіть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду... (Підбіга до печі). Згоріли... Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки — бидло! (Тихо плаче). П а л а ж к а . Годі, старий! Слава Боїу, що дворянство згоріло! Тепер будемо жить по-старосвітськи... С т е п а н і М а р и с я (цілують його). Папінька, заспокойтесь! М а р т и н. Не кажіть на мене тепер папінька, кажіть татко! Г е р в а с і й . Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне! М а р т и н . Я з радістю! Ідіть, діти, сюди. Нехай вас Бог благословить, та вчіть, вчіть дітей своїх, Марися і Микола обнімають Гервасія, Палажку, цілуються із Степаном.
щоб мої онуки були дворянами. П р о т а с і й . А я вам на цей случай розкажу цікаву річ... Літ тридцять тому назад... Г е р в а с і й . Нехай на весіллі кому-небудь розкажеш. П р о т а с і й . Га? Г е р в а с і й . Кажу, на весіллі кому-небудь розкажеш. П р о т а с і й. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасія, то прямо і рота не роззявляй... Входе О м е л ь к о із соломою.
М а р т и н . Не треба, згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.. О м е л ь к о. І що б то було на цигарки віддать! Завіса
213
ІВАН ФРАНКО
(1856-1916) Народився в с. Нагуєвичах, що на Львівщині, у родині коваля, пом< у м. Львові. Письменник, літературознавець, перекладач. Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листі поеми «Мойсей», «Іван Вишенський», повісті «Захар Беркут», «Перехре< стежки», драма «Украдене щастя».
ГІМН Замість пролога Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер. Ні попівськії тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.
Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицький По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, невдасі Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.
Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть.
Вічний революціонер — Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? * * •
Чого являєшся мені Усні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? 214
Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Завіса
В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!
МОЙСЕЙ Поема (Скорочено) Пролог до поеми Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будучим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов'ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров'ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров'ю? Задарма в слові твойому іскряться І сила й м'якість, дотеп і потуга, І все, чим може вгору дух підняться? Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? 0 ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа 1 в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, — Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, і ти вогнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будучині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. І Сорок літ проблукавши, Мойсей, По арабській пустині, Наблизився з народом своїм О межу к Палестині.
І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?»
Тут ще піски й червоні, як ржа, Голі скелі Моава, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава.
І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.
По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.
День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає.
Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.
Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м'ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри.
Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить.
Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно.
І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. —
Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна.
Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» 217
II Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили. Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур'я. Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази. І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри. Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління. Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу. 218
Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи ти, помано!» Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови. А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: «Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв'язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку, Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни. І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, — Той на пострах безумця усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». (...) ІІІ-У Мойсей виходить на широкі майдан, стає на камінь і виголош промову (невже доведеться розто
тати, *як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?). Мойсей застерігав народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед. Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст. Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропонує євреям поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті). Далі Датан став звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це. Юрба виганяє Мойсея з табору, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ.
IX Але ось підняв голос Мойсей У розпалі гнівному, Покотились слова по степу, Наче розкоти грому. «Горе вам, нетямучі раби, На гордині котурні! Бо ведуть вас, неначе сліпих, Ошуканці і дурні. Горе вам, бунтівничі уми! Від Єгипту почавши, Проти власного свого добра Ви бунтуетесь завше. Горе вам, непокірні, палкі, Загорілі й уперті, Тим упором, мов клином, самі Унутрі ви роздерті. Як кропива, ви руку жжете, Що, мов цвіт, вас плекає; Як бугай, бодете пастуха, Що вам паші шукає.
Горе вам, що зробив вас Господь Всього людства багаттям! Бо найвищий сей дар буде ще Вам найтяжчим прокляттям! Бо коли вас осяє Господь Ласки свої промінням, Ви послів і пророків його Поб'єте все камінням. Кожду ж крапельку крові тих слуг І чад своїх найкращих Буде мстити Єгова на вас І на правнуках Ваших. Буде бити і мучити вас, Аж заплачете з болю І присягнете в горю чинить Його праведну волю. Та як кара жорстока мине, Знову карк ваш затвердне, Черга злочинів, кар і жалю Знов свій закрут оберне. Горе вам, бо століття цілі Житимете в тій школі, Поки навчитесь плавно читать Книгу Божої волі! Бачу образ ваш: в лісі пастух, З бука чиру надерши, У воді мочить, сушить, потім Б'є й толочить найперше. Поки губка та зм'якне, як пух, І візьметься в ній сила, З-під удару підхопити вмить Яру іскру з кресила. Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе Так товктиме Єгова, Поки зм'якнеш на губку й спіймеш Іскру Божого слова. 219
Ти підеш до своєї мети, Як бидля в плуг нераде... Горе тим, що Єгови кулак На карки їх упаде!
Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях? І, мов хоре, голодне дитя, Щось захлипало в грудях.
Ти далеко в минуле глядиш І в будущі дороги, Та на близькі терни та пеньки Все збиватимеш ноги.
«О, Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!
Наче кінь той здичілий, летиш У безодню з розгону І колись за ярмо ще свою Проміняєш корону. '•
Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса, і держава
Стережись, щоб обітниць своїх Не відкликав Єгова, Щоб за впертість на тобі однім Не зламав свого слова!
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю, — Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю.
І щоб він не покинув тебе Всім народам для страху, Як розтоптану красу змію, Що здихає на шляху!» Похилившися, слухали всі, Мовчазливі, понурі, Лиш у грудях сопло щось глухе, Наче подихи бурі. X
Але ні, не самого себе Я у тобі кохаю; Все найкраще, найвище, що знав Я у тебе вкладаю. О, Ізрайлю, не тям ти сього Богохульного слова: Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова.
Добігало вже сонце до гір, Величезне, червоне, І було мов герой і пливак, Що знесилений тоне.
Міліони у нього дітей, Всіх він гріє і росить, — А у мене ти сам лиш, один, І тебе мені досить.
По безхмарному небі плила Меланхолія тьмяна, І тремтіло шакалів виття, Мов болючая рана.
І коли з міліонів тебе Вибрав він собі в слуги, Я без вибору став твій слуга, Лиш з любові і туги.
Затремтіло щось людське, м'яке В старім серці пророка, І понизила лет свій на мить Його дума висока.
І коли він для себе бере Твою силу робочу, Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу.
220
І коли він жадає кадил, І похвали, й пошани, Я від тебе невдячність прийму, І наруги, і рани.
Там я буду лежать і до гір Сих моавських глядіти, Аж за мною прийдете ви всі, Як за мамою діти.
Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу, А й за хиби та злоби твої, Хоч над ними і плачу.
І пошлю свою тугу до вас, Хай за поли вас миче, Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе.
За ту впертість сліпую твою, За ті гордощі духа, Що, зійшовши на глупий свій шлях, Навіть Бога не слуха.
І я знаю, ви рушите всі, Наче повінь весною, Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!
За брехливість твого язика, За широке сумління, Що держиться земного добра, Мов ціпкеє коріння. За безсоромність твоїх дочок, За палке їх кохання, І за мову й звичаї твої, За твій сміх і дихання. О, Ізраїлю, чадо моє! Жалься богу Шаддаю! Як люблю я безмірно тебе, А проте покидаю. Бо вже близька година моя, Та остатня, незнана, А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана. Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому! Та смирив мене Бог, і ввійти Доведеться самому. Та хоч би край Йордана мені Зараз трупом упасти, Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти.
Най наперед іде ваш похід, Наче бистрії ріки! О, Ізраїлю, чадо моє, Будь здоровий навіки!» (...) XIX Гуркнув грім. Задрижали нараз Гір найглибші основи; І один за одним понеслись Передтечі Єгови. Піднялася до стропу небес Чорна хмара стіною, Мов Ніч-мати насупила вид Ненавистю грізною. І заморгала бистро у тьмі Огняними очима, Забурчала, як мати, що знай На лиху доню грима. Із тривогою слухав Мойсей Пітьми й блискавок мови, Ні, не чути ще серцю його У них гласу Єгови. І ревнув понад горами грім, З жаху їжиться волос, 221
Завмира серце в груді... та ні, Не Єгови се голос. Поміж скелі завили вітри, їх сердитії нути Кліщать душу, мов стогін, та в них Ще Єгови не чути. Ось із градом і дощ злопотів, І заціпила стужа. І в безсиллі свойому душа Подається недужа. Та ось стихло, лиш води дзюрчать, Мов хтось хлипає з жалю, З теплим леготом запах потяг З теребінт і мигдалю. І в тім леготі теплім була Таємничая мова, І відчув її серцем Мойсей: Се говорить Єгова. «Одурив вас Єгова? А ти ж Був зо мною на згоді? І контракт підписав, і запив Могорич при народі? Бачив плани мої і читав В моїй книзі судьбовій? Бачив кінці і знаєш, що я Не устоявся в слові? Маловіре, ще ти не почавсь В материнській утробі, А я кождий твій віддих злічив, Кождий волос на тобі. Ще не йшов Авраам з землі Ур На гарранські рівнини, А я знав всіх потомків його До остатньої днини. 222
Вбогий край ваш, вузький і тісний І багатством не блиска? А забув, що тісна і вузька І найбільших колиска! Прийде час, з неї виведу вас На підбої та труди. Так, як мати дитину в свій час Відлучає від груди. Тут на полі скупім і худім, Наче терен на ріни, Виростайте ціпкі і тверді До великої зміни. 0 , я знаю ту вашу ціпку, Ненаситную вдачу! Ви б на жизній землі розповзлись На подобу бодячу. Ви б і тілом, і духом своїм Присмоктались до скиби, І зловив би вас Маммон у сак, Як товстючії риби... Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, Наїдавшися ласо... Відригаться вам буде повік Те єгипетське м'ясо. 1, зірвавшися з сеї землі Та розбивши всі карби, Ви розвієтесь світ здобувать, Його соки і скарби. Та зарік я положу твердий На всі ваші здобутки, Мов гадюку на скарбі, дам вам З них турботи і смутки.
Хто здобуде всі скарби землі І над все їх полюбить, Той і сам стане їхнім рабом, Скарби духа загубить.
Невгасаюча туга, Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга.
Своїх скарбів невольник і пан, За ціну сліз і крови, Щоб збільшити їх, мусить він сам Руйнувать їх основи.
А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї, То, побачивши сю вітчину, Сам не вступиш до неї.
І як п'явка, що кров чужу ссе, — Йому лік, сама гине, — Так і вас золотий океан На мілизні покине. В золотім океані вас все Буде спрага томити, І не зможе вас хліб золотий Ані раз накормити. І будете ви свідки мені З краю світа до краю, Що лиш духа кормильців з усіх Я собі вибираю. Хто вас хлібом накормить, той враз З хлібом піде до гною; Та хто духа накормить у вас, Той зіллється зо мною. Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий, І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий. Ось де вам вітчина осяйна, З всіх найкраща частина! Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина. Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Тут і кости зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!» XX Ходить туга по голій горі, Мов туман по пустині, Сіє думи й бажання свої По широкій країні. Сипле цвіти й листки, що давно Вже зів'яли й пожовкли, Підіймає в душі голоси, Що давно вже замовкли. Що ще вчора байдуже було, Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне. У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі; Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі? Ні, нема! І було те «нема», Мов жах смерті холодний, Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний. 223
Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло, Що давало їм змисл життєвий, Просвітлило і гріло.
І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою, Покотився луною до гір: «До походу 1 До бою!»
І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління, І весь табір мов чаром попав В опустіння й зомління.
Ще момент — і прокинуться всі З остовпіння тупого, І не знатиме жоден, що вмить Приступило до нього.
Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину, Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.
Ще момент — і Єгошуа крик Гірл сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.
Чути тупіт. Чи вихор в степу? Чи збуваєсь пророцтво? Се Єгошуа, князь конюхів, І за ним парубоцтво.
Задуднять — і пустині пісок На болото замісять. Авірона камінням поб'ють А Датана повісять.
Гонять стада, кудись-то спішать... Чи де напад ворожий? Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст божий,
Через гори полинуть, як птах, Йордан в брйзки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.
Голод духу і жах самоти І безодні старої... А Єгошуа зично кричить: «До походу! До зброї!»
224
І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху, Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) Народився в м. Вінниці в родині дрібного чиновника, помер у м. Чернігові. Письменник. Найвідоміші твори: оповідання «Харитя», «Ялинка», новели «Ітегтегго», «Цвіт яблуні», повісті «Дорогою ціною», «Раїа тогдапа», «Тіні забутих предків».
ШТЕКМЕ220 Присвячую Кононівським полям
ДІЙОВІ Моя утома. Ниви у червні. Сонце. Три білих вівчарки.
ОСОБИ: Зозуля. Жайворонки. Залізна рука города. Людське горе.
Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш 225
взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочещ виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш». Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій. Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там чигали на.мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць. • • •
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? . - А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках... ...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди їдете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні. Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця. 226
• • *
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там? Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре було б стати «нічим» — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя? Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором — і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!» ...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! 227
ку-ку! — і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..» Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав... Ну, цить же, собако, цить Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задк> кудли. Ну, а я ж як? Забула? Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість. Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і нї все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить } нього рожевий туман, — Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли вії спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ік; ластої пащі. • • »
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зелени» хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпаюті ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спо' кою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами 228
Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо: чорніші крила. На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість. Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск. Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість. Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іп заесиїа заесиїогиш... іп заесиїа заесиїогиш... 229
Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, св жий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мс старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку пороя нього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колоні заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтя1 стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряи баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і ц лим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з р; нішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «К; ку!.. ку-ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближ» приятелько. • • •
Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовн свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а мі же, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без шту Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гор; несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуз стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одста Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребті м'яких, вовнистих й звіряче сильних. їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонц яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і тлі просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крі Боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, і просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонц я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вий; з того насіння? Може, вогні?» Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напі п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дороги Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'яні від нього. Я тебе люблю. Бо... слухай: З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перш» рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною п нує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Й го слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і в троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у во; розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажані гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній пр мінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збира з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш в 230
мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. 1 він мені світить. Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогню підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно. Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо. Час зупинився чи лине? Може, пора? Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар... * •
•
Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння углибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице. Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки. Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею. Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї. 231
* * •
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу. Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю, Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно. Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля? Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуч? вода пшениці. А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито, Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем. Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути Чим більше ловиш, тим трудніше зловити. , Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри. Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Цікавий я знати, як вони оте'роблять? Врешті таки підгледів. < Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору не; видиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднал| небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно. а • • •
•Щ Так протікали дні мого іпіегтегго серед безлюддя, тиші і чистоті! І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благослове! був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і ЧИСІ 232
та — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене? Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому. * •
•
Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків. Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі. Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори, говори... Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться Бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна. «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка». Говори, говори... Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду... «Раз на тиждень б'ють людину в лице». Говрри, говори!.. Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам. «Найближча людина готова продати». Говори, говори!.. Ходиш між людьми, як між вовками. Одно стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина. 233
«Між людьми, як між вовками». Говори, говори... Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити? Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори... * * *
Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ Повість (Скорочено) Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, ще мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня. Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявилс рота і верещить. Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люте гукала: — Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!.. І він щезав. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банькг кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гадасуги кивали наї ним галузками, як ведмідь лабами. 234
Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав. — Іва!.. Мо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки. Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду. Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом. Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна. Тепер він вже мав обов'язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі. Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась. 235
Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м'які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вгинались і обіймали ноіу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід. Тут Іван сів одпочити. Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім. Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови. І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...» — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» — заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи. Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропаї раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром. . Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам'ятає. Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже я ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не даваг лась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якісь згуки і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у йога серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, піднялІ 236
іі
ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п'ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є мої кози... Є мої кози...» — щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю. Так знайшов він у лісі те, чого шукав. Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій. То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята, їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці. Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на Храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків. Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, чєрлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах. Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком. По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з Храму, тато був трохи налитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею ' Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато Розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула
кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека* Іван кинувся в бійку. Не пам'ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де би-? лись. Все ще гарячий, роз'юшений злістю, він наскочив з розгону н» маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: — Нічьо... В мене є другі... май ліпші. Вона наче його потішала. Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав. — Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і.., Він все ще не знав, що сказати. — Я си обую файно та й буду дівка... Тоді йому заздрісно стало. — А я вже вмію грати в денцівку. — Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє... Іван надувся. — Я вже щезника бачив. Вона неймовірно подивилась на нього. — А нащо ж ти б'єш си? — А ти нащо коло воза стояла? Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою. Витягла врешті довгий цукерок. — Ади! Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подала йому. -На! Він завагався, але узяв. і Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердиі тий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пас* вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погля| її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце... І І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високі^ кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук. >! Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. ЗагніздшкхЦ безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і марж»| на десь танула так, як по горах весною сніги. і 238
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята. Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята. І як вони пасли! Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. — Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка. — Чому б не мав чути? А чую. Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, іупа об дерева і хека з втомлених грудей. Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло. Марічка перша змерзала і пускалася бігти. — Стій, — гукав на неї Іван, — звідки ти? — З Я-вор-рова, — цокотіла зубами синя Марічка. — А чия ти? — Ковальова. — Бувай здорова, Ковальова! — щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву. В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби. Іван нахилявся понад потоком і питав жабу: — Кума-кума, шо-с варила? —Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Марічка... — Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли. І так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже інші. 239
Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флсшру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій — земля, в блакитній — небо... А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу... Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра... Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу. Б'ють плови весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце — праве Боже лице — і вже дзвонить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця... Ой прибігла з полонинки Білая овечка — Люблю тебе, файна любко, Та й твої словечка... Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки. З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аЖ гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть.ї Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила... Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикогоголуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла 0 розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатязЦ як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось ні світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслаблії 240
корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала: Зозулька ми закувала сива та маленька. На все села іскладена пісенька новенька... Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любитичужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні буди сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала: Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка. Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию. — Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе? — Єк Бог даст, моє солодашко. — Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам. Тоді його очі темніли і груз топірець в землю. — Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю. — Ой мой-мой! Шо ти говориш... — Шо чуєш, душко. І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались. Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми. Жура гризла Івана. — Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь. — Шо ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка — Така нам доля судилась... І вона співанками косичила їх розлучення. їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом: Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. 241
А я тебе ізгадаю Сім раз на годину. (...) Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона даі вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й СІНОЖІ груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде 1 ра, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одб; чим весілля... * • •
Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а ш радісно підіймався угору поміж воринням. Хоч йому тяжко було поі дати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпир; верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з кам< на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути с голос: — Слава Ісусу! — Навіки слава. По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі смерекового диму, яким прокурились, гострі дашки оборогів з зап; ним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивии та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи поти потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова; білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Теї вже хати попадалися рідше. Черемош простятся в долині як ері! нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сі жатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, гинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної гр або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глиб чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала лі ська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог марз ни — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, ли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь же корні смерек і аж сюди приносир гомін лісів! Коло такого пото якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки. (...) Треба було спішити. За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов ст закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвор Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб буле ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогнв Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від ч скалка крутилась й скрипіла. 242
— Слава Ісусу! — привітався Іван. Але йому нічого не одповіли. Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей. — Навіки слава! — обернувся він до Івана. - Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... І завів Івана достаї,де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки. — Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, — обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити. Щось було спокійне, навіть ведичне в мові та в рухах полонинського ґазди. — Мико!.. — гукнув він у двері. — А розклади б о р т е ватру у стаї... Тонкий кучерявий Микола, 3 повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь. — Ти ж хто, браччіку, будеш - в і вчар ? _ зацікавивсь Іван. — Ні, я спузар, — одкрив зуби Микола, - маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. — Він навіть з жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров... Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах. Полонина починала своє житія живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму... Чотири сильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть. День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи. Микола кликав вечерять. Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з'їсти свою першу полонинську кулешу... (...) За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. (...) Так Лтував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе 243
Бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену полониі приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишило* чого для неї. Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки жі вою. (...) Повернувшись із полонини, хлопець дізнається про смерть Марічки (ми дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її й забрала із собок Іван не вірить у смерть Марічки, уважає, що це вигадки Гутенюків, і йде шукати — в одному селі люди знайшли тіло дівчини, проте в ньому, посинілог й розбитому річним камінням, Іван не впізнає Марічки — через шість ро> блукань Іван повертається в село, через рік одружується з Палатою.
(...) Чи він кохав Палатну? Така думка ніколи не займала його гол ви. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худі ка— чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіл стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пиш шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, и челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або і Храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храм; були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітали усякі новини з далеких гір. Іван обіймав молодиці, Палатну цілува^ чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулись так файл вони вертались знову до щоденних турбот. (...) Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати Палагна збудилась, як тільки почало дніти. «Чи ще не рано?» подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на цариш Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіха в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагі розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, б язко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ран» ній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси,: ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохш лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Чер мош. Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішн холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, що? Звісно, шкода було б, якби пропало и ворожіння. Іншої думки неї не було. На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сі; булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звик до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо плив в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, г реповнена теплим весняним дощем. Нарешті слинилась під буком. А перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потягла 244
смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе. Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї. Вона хотіла крикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу. Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палатна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього: — Чого вилупив баньки? Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами: — Такої, як ви, Палатно, б і т е , не видів. Й закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні. Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла. І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати. Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші. Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє... Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитесь до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало — то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От було дати в лице та й вже... Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в'язав. Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. 245
Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара. (...) Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було. Бо, стрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице. — А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони? Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри: — Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем. — Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра. Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана. — Потеруха б тя стерла!.. — Опришку єден!.. — На, маєш. Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубонути Івана між очі і об'юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилігарячоїкрові, що заливала їм очі, а все ж кресали баргку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець. — На безоружного з бартков не йду!.. Тоді вони взялись за барки. їх ледве розборонили. Ну, що ж, Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду. Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі. «Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить...» (...) Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки. Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити. 246
А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі. Іван прокинувсь. — Вставай, — будила його Марічка. — Вставай і ходім. Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла. Підвівся і вийшов з нею. Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок. — Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка. — За тобов, душко Марічко... за тобов банував... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею. — Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені грав, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? — Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду... Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла. — Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров... — Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок... — Я тебе покохала одразу... Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. (...) Ліс все густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці. Вони йшли далі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів. Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі. Враз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчю у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се сталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам'ятатись. 247
Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не 63 він стиха покликав: — Марічко!.. М'яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов б тихо. Іван стривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не знав, в який іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і б знати, куди вернутись. Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи сподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися кострубатих смерек і залюднили полянку. Іван сів на пеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухляві пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилась дика малі Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда бор Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Заку люльку і вдивлявся в вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекаї Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому навіть здавалось, що він її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, вона... Хотів встати: ти їй назустріч, але не встиг. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чолові Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його ^ оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на гру, Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Ів< Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добриі совий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них:: вить і роздере. Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспі Івана: — Куди побігла? -ХТО?
— Нявка. «Се він про Марічку, — з ляком подумав Іван, і серце сильно з; латало йому в грудях. — Ось чого вона зникла!..» — Не знаю... Не видів, — байдужно обізвався Іван і запросив гайстра: — Сідайте. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простя вогню ноги. Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затри» чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти. Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком і обізвався: 248
— Може б, ти трошки пішов зо мною у танець? — А чому б ні? — радо піднявся Іван. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю. Чугайстир поклав волохаті руки на боки і вже хитався. — Ну, починай!.. Що ж, як починати, то починати. Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся: — Гайдук раз! Ще такийі — кричав на Івана і бив п'ятами в землю. — Ще кривий!.. Ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати. — Най буде так! — плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе. — Ха-ха-ха! — хльоскав себе по стегнах Іван. Хіба він не годен вже танцювати? Ватра розгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились на залитій світлом полянці. Чугайстир втомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці. — Може, вже буде? — сапав чугайстир. — Е, ні... ще трошки. Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих. — Я ще заграю до танцю, — бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. — Ти ще такої не чув, небоже... Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: «Є мої кози!.. Є мої кози!..» — і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому. Тепер Марічка могла бути спокійна. «Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює», — співала флояра. ' Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли... 249
Нарешті чугайстир знемігся. — Буде, не можу... Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. (...) Але де була Марічка? Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя... Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку. Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду. Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання: — Іва!.. Ґолос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці. Значить, Марічка була не тут. Треба було вертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками гіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за ноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватись. І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом: — Іва-а!.. Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. Тепер вже знав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз, Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння сипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка одаривала на нього свою ненажерливу пащу. 250
— Іва-аІ — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки. — Іду, Марічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти. Вів вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос: — Іва-а!.. — Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, — і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана. (...) Трембіти плакали під вікном. Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка. В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла. — Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? —голосилаПалагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах. — Файно голосить... — кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів. — Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом. — Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна. В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим. 251
Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті. Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога. Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню. — Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... — жалілась Палагна. — Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти... А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму. — Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! — басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх: — Ха-ха! Носатий!.. — Не хочу. Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця. — Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!.. Світло коливалось од сміху і чаділо димом. Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно. По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... При сінешніх дверях вже цілувались. * — А на ким висиш? — На Анничці чорнявій. Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти: — Йди, дівонько, йди... і І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках. 252
Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха. Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок. Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері. Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей. Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, іупали один одному в спину і моргали на челядь. Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця. Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі. Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець. — Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт. Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев'яним клекотом згуків. — Що маєш молоти? — завзято вигукував мельник. — Маємо кукурудзу... — пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя. Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті. На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз. Під вікнами сумно ридали трембіти.
253
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863-1942) Народилася в м. Гура-Гуморі (Південна Буковина, нині — м. Гура-Гуморулуй, Румунія) у родині урядовця, померла в м. Чернівцях. Письменниця. Найвідоміші твори: повісті «Людина», «Царівна», «Земля», «В неділю рано зілля копала».
ЗЕМЛЯ Повість (Скорочено) Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському посвячує авторка ЧАСТИНА ПЕРША Ез Ііе& ит ию Негит £аг тапсНег АЬ^гиші, Аеп йая Зскіскзаі £гиЬ, іоск Ніег іп ипзегет Неггеп гзї ,щ варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одной разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. В » останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. Л я за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра,!! дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, і щ я обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Йоп труна була начорно помальована, на труні стояло чако та усе холщ| лося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи ЯМ ву, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту і ш ну. «Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі. — Та й із нас по тщ може один піти так, як ти! — гадав я. — Та й я можу!» ж — Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з переш ком. — Ще в лиху годину скажеш! 9 — «Гей, то буде твоя мамка радуватися, — гадав я собі, — як ї м чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й г а м вою об стіну бити!» — тягнув Михайло дальше, не звертаючи увгИ на дівочий закид. іі — А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі ЩИрИ співчуттям, утопивши свої тихі поважні очі вигребущо в його зір. дЯ 266
— Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» — казав. Врешті він хотів тепер іти на урльоп, та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», — говорив заєдно, сарака. — Сарака! — Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла... Геть без пам'яті була, такий жаль! — Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе. — Та й таки добре знала, що не увидить його більше! — А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила! Обоє замовкли. — Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання. — А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він... Знов урвав. — Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще там перебути, — почав знов. — Такий мені довгий здається та нудний! — Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми. В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати. — Сього року на маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів. — Якби ти мав там умерти, Михайле, — обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства, — то я не знаю, що би тоді було! Не дай Боже, Михайле! Михайле, не дай Боже! Він усміхнувся. — Якби я се знав, то скорше приволікся би на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже Бог святий кликав перед суд. Знов замовкли. — Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, — обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. — Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя 267
помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі. — Так кажуть, — повторив задумчиво Михайло. — Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожу-, рилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися. : — Мама, таки хоче найбільше через тебе йти, — сказала Анна, а від-. так додала: — А може, й через Саву, аби покинув Рахіру... Тут Михайло підвів журливо брови вгору. , — Ой, той Сава, той Сава, — сказав він протяжно, — він мені не по- і добається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до робо^ ти й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора? ввечір трактую і його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося^ «Брате, — кажу, — Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат щ камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі; позеленіли й засвітилися, як отсі твої срібні цітки на шиї. Відтак збиві кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіку напасти, й зойкнув: «Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрії*^ та й увалив собі кулаком по коліні... По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадає, йому й до голови не приходить. Я йому наказав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А подруге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він' уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матриц гунів дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею| Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нега цілком. Здуріє ще. 1 — Вона й на мене недобра! — обізвалася Анна. — Від часу, як в и ш ла, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходили попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: «Ли-зун-каїїі А як я оглянулася й хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо з і паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся. І — Лиши біду, нехай щезає від тебе! — радив спокійно хлопецщ сплюнувши далеко від себе. — Нема з ким говорити! я — Нема! — відповіла вона слухняно. ЛІ Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татві ві, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне. $1 — Вже мовчім і далі, як мовчали досі! — радив він. — Мама розпо вість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре пр щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре! і 268
і
При розлуці наказував: — Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу! А вона сказала поважно, що «добре». Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: «Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!» Чомусь мало так бути, Бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі з них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами,тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше... (...) XIV Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свята очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось на маневрах у спеку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й пізнати. Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір'ю. Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в тяжкій годині. Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла.
(...) З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дівчина, мов кітка, безшелесно до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. Її гнівало се, що буде приневолена говорити з он тою, як її називав Михайло, молодою «відьмою», відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у вигрібуванні всяких новин. Опинилася врешті коло неї. — Боже помагай, Анно! — промовила підхлібним голосом. — Дякувать! — відповіла Анна. — Куди дорога? — До Єлисаветки Онуфрійової. Маю принести собі взірець до ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш? Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так тепер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито: — Роблю те, що видиш! 269
— Шиєш весільну сорочку? — сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра. — Може, й весільну! — відповіла Анна коротко. Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Підняла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо. — Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! — сказала в зовсім іншій модуляції голосу. — Сідай! — пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим поглядом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї. Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно. — Для кого оця сорочка? Се мужеська? — Так. — Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки! Анна не обзивалася. — Я тобі всього добра з душі рада, Анно, — тягнула вона живо далі, — ти маєш велику гризоту! Коли твоє весілля? Анна почервоніла. — Коли мій милий захоче! — відповіла змішана. — А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу! Аннин голос задрижав. — Так! Хто ж се каже? — Одна жінка казала мені! Так казала: «Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить; якби боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї лише дзвони пустив. Хто її візьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину годувати? За яке право, за який довг?» От так казала та жінка. Анна задрижала з жалю й обиди. — Та вже вона побачить, хто такий мене візьме! — відповіла, глибоко зворушена. — Нехай не журиться мною! Я вже собі дам раду; нехай другі себе пильнують! — Се і я їй сказала, — тягла Рахіра гладко далі, — але вона ще доложила: «Анна, — каже, — робить сором і хлопцям, бо в наше село при-1 ходять люди із сусідніх сіл у свати, та що собі подумають? Скажуть,« що у нас такі хлопці, що збавляють дівчат, а відтак на сміх їх пуска-; ють. Не приймуть у своє село. Все сватав кождий дівчину, як таке лучалося. Кождий ішов до панотця, покаявся, панотець насварили і звінчали, а тут? Сором, та й сором!» Рахіра вп'ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці Ц помовчавши хвилину, додала: і — А відтак ще сказала: «Я б була від Анни всього надіялася, алга вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в порядного! ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде дві жидів на службу!» /і* 270
Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. Її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них. — Ти! — просила вона. — Чого ти прийшла сюди й під'їдаєш мене твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують! Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку... Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпеливості і чисто градом посипалося їй з уст: — Ти... ти... ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без віддиху з непоборканими рухами. — Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду! — Хочеш знати що? — відповіла вже й собі роз'ярена Анна. — Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових грунтах? Зараз-таки! — розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності. — На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх ґрунтах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім... Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятими грудьми. Вона взялася попід боки і кричала: — То він тебе засватає, га? — Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! — кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем. Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жахалася, мов перед їдовитим шпиганням голки. Її очі заіскрилися недобре, одначе й вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло. — Мене Сава не засватає, кажеш, — спитала вона, — і ти се знаєш? Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти, покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? їх у тебе стільки, що перстенів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на ім'я охрестили, та й через те лишишся з сивою косою? Може, 271
се старии Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а мо^ же, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його браМихайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз пе[ Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка1 Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, а й в куми можеш запросити... — і, не докінчивши речення, розреготалася наново на цілі горло. На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружин; Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши дико п'ястуком. — Ая; ая, аби-сь знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! процідила білими устами й погаслим голосом. — А заки він стаї двірником і відділить тобі твою партику, я тобі її дам від себе. Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молоді дівчини, і голосний відляск пішов воздухом. И Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками н; Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина по, лася о кілька кроків назад. — А як Михайло буде двірником, — кликнула беззвучним гол сом, — а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із селі як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хоче: Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшлі Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, щі пасучися, віддалився трохи від давнього місця. Рахіра не пішла за нею. Вона боялася тої роз'юшеної постаті й тих сильних п'ястуків, які силу щойно спізнала. Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи р; по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутальні 1 грубі і обидливі слова. і — Чекай, чекай! — кінчила кожде нове речення зневаги якимс» співучим голосом. — Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хтй така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знакі чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще до того з торбами] Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай! Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільні нескорим кроком із нещасного місця назад. Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком щ тивну сторону на пашу й уже ані разу не оглянулася більше. їй сталі цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почутті що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі в: здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чу. лише, що їй тепер добре... 272
Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердана. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому. (...)
ХУ-ХУІ рахіра розповіла СавІ про сварку з Анною. Глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, він пообіцяв помститися Анні. Розмова Сави з Рахірою про одруження і про землю. Михайло пробув у відпустці цілий місяць. Порядкував, вичищав у всіх закутках по господарству. Відчував себе щасливим і вдоволеним. Планував на св. Михайла повідомити батькам про шлюб з Анною. Зустріч Сави й Анни на дорозі. Поглянувши в його страшні очі, Анна зомліла від переляку.
XVII Щось чотири дні перед святим Михайлом скоїлося в Івоніки нещастя. Два музиканти минали доріжку, що вела в «сусідній» ліс попри бурдей, і грали. Скрипка заводила щось своїм тоненьким голосом жалісливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося, жалібне звучне пасмо так і воліклося за ними вслід, хвилюючи м'якою гармонією осіннім полем, полишаючи за собою тут і там у воздусі звучне смутне зітхання, мов жальний зойк бджіл... Чуйна Сойка прокинулася коло бурдея з свого супокою й попала в несамовиту лють. Заходячи ревним брехотом, пінилася, силуючися урватися з ланця і роздерти незвичайних гостей на кусні. Не вспокоїлася й тоді, як два музиканти зникли з очей, і лише звучне зітхання розірваною хвилею лишилося у воздусі коло бурдея. — І чого їм сюди минати! — лаяв Івоніка сам до себе, збираючися до відходу в сільську хату по якісь мішки, хмурячись і собі за чужими людьми. — Роздзвенькалися саме тут, як на яке весілля! Чекайте ще, в мене ще нема весілля! Прийде час, я вже сам вас покличу! Тоді грайте, аби струни потріскали, а тепер на чорта мені вашої музики! Цить! — гримнув лютим голосом, притупуючи ногою на роздразнену собаку, що, роз'ївшись прямо, не зуміла віднайти попередньої своєї собачої рівноваги. Зворушена, прокинулася від грімкого голосу пана, і, перелякана, змовчала на хвильку. Подивившись здивовано мудрими очима на хлібодавця і здавлюючи в собі новий наплив брехоїу, що силоміць вибухав із її груді, полізла нарешті покірно до буди. Івоніка пішов, а вона знов почала своє. Вилізши обережно, боязко з буди й задивившися дико очима в сторону музикантів, загавкала знов їдко, аж майже завила кілька разів до воздуху. Відтак, постоявши якийсь 273
час, розмірковуючи й оглянувшися уважно на всі сторони, лягла, мов варту, перед будою і стерегла гостро своїми вірними очима обійстя. і) 1 1 Сонце стояло вже високо, і був уже пізній поранок... і Двері від стайні відімкнулися якимсь чином і стояли відтворені Нікого не було коло бурдея, хто б їх примкнув. Михайло копав ша« нець на улюбленім загоні під «сусіднім» лісом. Сава молотив зі старим Петром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вернув^ ще до сеї пори назад. Мале теля, що було замкнене в стайні, вийіши із неї й пленталося та підскакувало весело бутними скоками по маліц плотом замкненім обійстю. Сойка, роздразнена чомусь веселою рухливістю незначного звіряті! кинулася на нього з пристрасним гавканням і, урвавшися сим разом з ланцем, напала розбішена на нього. 1 Сполохане до нестями дитиняче звіря погнало у раптовім пере! страху насліпо вперед себе до плота, і в дикім зусиллі, аби перескочиш пліт, зачепилося об один кіл і розпороло собі живіт. Так і лежали тепер он тут, тяжко дишучи і стогнучи, примкнувши напів прегарні дитинні свої очі, доки одно по однім не спинялося коло нього і ня силувалося сим або тим принести покаліченому пільгу. 1 Марійка, що надійшла з Івонікою, несучи з собою снідання для о м нів, розпадалася коло нього, мов над дитиною, а Івоніка бідкався гірк™ на всі сторони. Він же розривався, дрижав над своєю худобою, а оіш таке красне та таке дороге, се гинуло перед його очима! Хто б був надщ явся такого нещастя зранку, хто б був сподівався такої шкоди! Хто б| був гадав на таку утрату, сподівався того всього! А все через ту бішеную прокляту собаку, що сьогодні, мов наймлена, казилася... Він пірваЯІ люто за батіг і свиснув ним із цілої сили по хребті переляканої СойкЦІ Вона забігла, заскавулівши голосно, до буди, а він звернувся нановш до теляти. Коло нього клячала Марійка із синами і майже плакала^ Гладила раз по раз його гарну головку, приговорюючи до нього ніжнш та любо, мов до хорої дитини. Оба хлопці силувалися перев'язати рані та виповняти точно прикази батька, щоби принести хоч на хвильйі пільгу нещасній звірині, але їм се не вдавалося. Все було зрештою н м дармо. Рана була смертельна, ніяк було звіря рятувати і, щоби не згинуї ло в муках під руками, порішено його дорізати. | Сава піднявся перший і став коло нього мовчки. Михайло з мамоМІ трудилися ще коло нього. Марійка підкладала свої руки під дрібну головку, щоб вона не товклася так сильно до землі, а Михайло ста«І рався усмиряти судорожні рухи ніг. І — Подивися, Саво, як воно на тебе дивиться! — кликнула Марійкй сердечно, гладячи наново головку, що на хвилю вспокоїлася. і! Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами й бо$ лісним виразом коло уст. Се було його телятко, він любив те звірЯІ 274
доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорізувати. Йому було жаль. — Та що мені з того? — відповів гірко. — Воно на нікого не дивиться, лише на тебе, так, якби тобі хотіло щось сказати! Видиш, Саво, видиш? — кликнула Марійка зі зростаючим зворушенням. — Ходи, погласкай його! Сава зблизився і хотів схилитися. Та звіря підняло в тій хвилі голову й ударило нею так тяжко до землі, що всі коло нього аж сіпнулися. Потім звернуло на Саву свої великі очі з виразом дикого, відражаючого перестраху. — Воно щось думає, його очі щось говорять! — обізвався Михайло. — Саво! — кликнула мати. — Подивися на нього! Сава відвернувся одним рухом. — Дайте мені спокій! — відказав, очевидячки прикро вражений. — Доріжте його борше, аби не мучилося! — Біжи по Онуфрія!.— кликнув Івоніка. Побіг... Півгодини пізніше воно вже не жило. Оця нагла несподівана пригода зворушила до глибини душі старих і молодих. Говорено майже лише про се цілий день. Оце звірятко, то була препишна штука, се була расова штука, була від Савино'і корови, і мала з часом до себе дістати пару. А тепер... І який гарний та сильний віл мав із нього бути колись! Аж тяжко згадувати. І ще сьогодні зрання лизало так щиро Михайлові руки, як він подав йому буряків з грисіком, лізло йому до рук та пхало йому свою головку під паху, таке було пещене. А розумне було, а на їду таке добре. Таке мале, а бралося ніби вже сінце їсти, вже ніби щось микало з-за драбини. Але та проклята Сойка... та проклята Сойка... її варто-таки зараз на місці вбити! Скільки вже шкоди вона накоїла! Скільки дробу пороздирала, курей, качок, раз і індичку; а скільки галасу, метушні заводила, і все через одно ніщо, пусїо та дурно, неначеб бачила якісь страховища або інші привиди. Проклята собака, коби замовкла вже раз назавсіди! Михайло потягнув її кілька разів батогом так, що вона з півгодини скавуліла і крутилася в своїй буді за місцем... Шкода була завелика, аби проти неї остатися спокійним. А причиною була вона. Пліт, що замикав мале обійстя коло бурдея, був уже також, мов обскубана гуска, старий та нездалий. Особливо ж те місце, де звірина збавилася. Кілля виставало з нього, мов бабині зуби. Він, Михайло, мав ще навесні — як приходив на Великдень додому—на думці полагодити той пліт, лише не мав тоді доволі часу. Кілька вільних днів, а потім свято, та й не було коли й розмахнутися. Але тепер він вже його так не лишить. Полатає його, полагодить, і все буде добре. Так не могло дальше лишитися. Нині така шкода, завтра інша, а позавтра могло знов що інше скоїтися. А потім настане зима, западуть сніги, 275
і цілий пліт повалиться на землю. Як він його підіпре, полатає, то посто- їть ще якийсь час. А як верне зовсім додому, тоді інакше приложить до нього руки. Лише аби кілля трохи звідки роздобути. Все інше байка. — А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний. — Від чого ліс? Кільканадцять кавалків кілля та, як треба, трохи й пруття, що розросталося на вогкій часті лісу, і справа скінченая Через те ліс ще не збавиться, а його пан, чи хто він там є, не збідніє^ А в нім було все, що було потрібно до загороди. Тепер були ночі такР ясні та гарні, що можна кожну гілку розрізнити, і від бурдея не на пів4 світу віддалений. Збіжжя не було коло лісу ніякого, щоб, нехай би хто* сказав, мож його потолочити, земля була вокруги неначе обголена, і сліди тратилися на ній, як на льоду, люди заходили сюди лише рідкої що могло бути тут розумніше, як піти та набрати всього, що потрібне?; Лише правда, не треба би боятися. На ті слова Михайло усміхнувся, та й Сава усміхнувся і собі. — Як ти не підеш, то я піду! — сказав він. — Мені все одної Кождий' має шкоду! Дерево росте, а худобина, як загине, то вже не встане! 1 Сава правду мовив. Трохи кілля з «сусіднього» лісу, а трохи прут-і тя, і він лишить татові плотище в порядку. Тепер і Сава охочий до ро« боти, а там, як він піде знов до касарні, оце ледве чи зробиться перед його цілковитим поворотом. * «Ей, та касарня, та касарня! — подумав знов. — Коби він уже раз1 у своїм житті побачився на волі, вона неначе життя загатила йому своїми мурами». Надвечір вийшов перед бурдей і розглядався цікаво. Звізди пови-? ступали. Небо було ними засіяне. Було ясне й чисте, яким буває лише; в осінні ночі. Глибина його була безмежна. Наліво трохи лежав; «сусідній» ліс. Неначе велика, знесла пляма, чорнівся на гладкіші поверхні землі і, здавалося, стиха приманював до себе. \ Чи не було тихо? Снувалася сюди яка людська душа? Чи потрібне було хто знає скільки деревини? Хотів хто дуби валити? Ет, кілька-» надцять, ні, навіть не кільканадцять, а може, лише з десять кавалків^ і було би досить. ^ Але він через тата надумувався. Тато не любив, як хто сягав рукою по чуже добро. Все казав: «Те, що ти візьмеш із чужого, мусиш подвій** но віддати, і навіть не будеш знати, коли віддаси!» Він стидався таті) гірше, як мала дитина. — Ніяк іти в ліс, тато дізнається! — сказав до Сави, що вийшов ; зараз за ним, забираючися, як звичайно, вечором до Рахіри. — Тата завтра не буде дома! Він іде до міста, щоб віднести якусь рату до банку! — Хто казав? " 276
— Так мама казала! А ти маєш татові сповідатися, що йдеш у ліс? — спитав Сава докірливо. — Ану, як тато побачить пліт полатаний, чи скаже слово? Врешті, як хочеш, мені що до того? Я не повішуся на плоті, хоч ти його роби або не роби! — Здвигнув байдужно плечима й пішов пильним кроком до села. — Ти все своє! — забурмотів Михайло похмуро під носом. — Я знаю, що тобі все одно! Відтак промайнув його погляд побіжно по лісі. Він лежав уже закутаний у теміні і ждав. Уже неначе виговорив своє: «Піти взяти і зробити, що треба! Що в лісі робиться, те не грішне!» Ну, йому не треба багато деревини... Його серце було ще переповнене жалем за дрібною худобиною, що змарнувалася, і він відчув потребу праці, неначеб вона мала відшкодувати страту, що лучилася в господарстві, та загоїти рану. Потім він уже спокійно вернеться назад до касарні. А завтра йдуть тато до міста... Може би, й він пішов з татом? Уже сповна два місяці минуло, як покинув мури. На кілька годин міг би йти. Приніс би що Анні. Від часу як говорив із нею на самоті в полі та потішав її, не говорив із нею більше. Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися». Урадувався сею думкою, мов здобутком... «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?.. Чи вийде се на добре?.. Святий Михайло був його патроном...» Щирість і побожність так і заповнили нараз його молоду душу, так і скріпили його надію на добрий успіх у будучому. Неначе в м'яких хвилях блиску задрижало в його серці щастям. Його родичі були добрі. Хоч би що й казали й робили, хоч би воно і як там було, — він відчув в оцій одніській хвилі, що вони вволять його волю... Його молоде обличчя осталося поважне й тихе. Лише його душа всміхнулася. Препишним багатством блиску й щастя всміхнулася вона, і він почув себе вповні щасливим... «Анно!» — заграло щось в його душі радісно. Та Анни тут не було. Його рвало до Анни, щоб її притиснути до грудей та передати те сильне почуття щастя, що ним заволоділо в тій хвилі. Нехай би вона знала. Йому небо отворилося... XVIII Настала тиха, місячним світлом пронизана ніч і привела з собою такий самий мирний, теплий осінній поранок. 277
Івоніка завинув у платину потрібні папери, витягнув гроші зі скрині й пустився в дорогу. Коли доходив кінця села, мимоволі станув. Оглянувся. Чи не забув він чого? Майже мав таке почуття. Він помацав ще раз за ременем гроші, помацав завинені папери. Ні, те все було тут, при нім, не бракувало нічого. Щось його здержувало, неначе забув що. Відтак промайнув поглядом по полі. Воно було таке пусте й голе, відколи звезено збіжжя, та коло того не спинялися його думки. Йому було тужно на душі, так як не раз бувало, коли Михайло був у службі. Зітхання вирвалося з його грудей. Внедовзі знов так настане. За дві неділі кінчиться його урльоп. Ішов поволі, з неохотою і не замічав того. Думав про місто. До нього було ще так далеко, а скільки разів топтав він уже дорогу до нього і назад, а сьогодні знов. Але він-мусив. Усі грошові справи, особливо ж з банком, залагоджував він собі сам і не був би на нікого здався. Хлопці були ще замолоді і не розумілися ще на таких речах, а Марійка вже цілком не вдала би з панами говорити. Звісно, жінка. Доки він жив, робив усе сам, що припадало робити голові. Тому й було в нього все в найкращому ладі. Як умре, лишить діти на своїм місці й усе буде йти, як на шнурку... Кілька чорних ворон, що снувалися малою розстріленою громадкою полем, сполошилося його зближенням і злетіло о якийсь кусень дальше. Перед його душею станув чомусь Сава. «Якби се так який заєць, Сава мусив би мати його! — подумав. — Уже він на стрільця вродився! Сьогодні зрання зібрався і пішов до сусіднього села. Там був той чоловік, у котрого дав собі шити нові вовняні білі шаровари на зиму, а Михайло ходив по обійстю і все щось розмірковував. Раз відказував на мряку, що звисала туманами над землею». «А тобі що до мряки?» — питався він, усміхаючись. «Та ніщо! Я лише боюся, аби дощів не стягнула. Я маю надворі роботу». «Не бійся! — потішав він його. — За годину зіп'є її сонце, що аж любо буде! Тепер ночі ясні, а небо таке чисте та блискуче, мов дзеркало; такі мряки не приводять дощу...» Відтак перейшли його думки самі з себе на теля, що погибло. Така шкода, а передучора було ще таке веселе та бутне. В своїй малій загородці скакало так високо, що він боявся, що вискочить колись та підбіжить до своєї мами, та виссе все молоко. А їло ще так лакомо, двадцять чотири години по тім от що! Як ті двері відтворилися? І ніхто не видів того, ніхто не чув, неначе невидимою рукою відтворилися. І ні одної людської душі не було коло стайні. Але се вже так. Як має бути яке нещастя, то і сто очей і рук не відверне його. Поміж тисяч людей "вставиться воно, ніким не спостережене, ніким не зачуте, й таки буде. Як запобігати йому? Коби чоловік знав... Се було Савине телятко, але Михайло чи не більше жалував за ним. За новими шароварами забув Сава вже шкоду, а Михайлові воно 278
все
не дає супокою. Про що й не говорить, а наостанку все про нього В його душі воно все жило й не давало йому супокою... Деяка худобина, особливо ж рогова, буває іноді така, що не можна її забути. Візьметься за чоловіком і держиться його й волочиться за ним, як та тінь. Такий був сей бичок... заговорить.
Позавтра було святого Михайла, патрона Михайлового. Треба буде піти до церкви. Але то аж позавтра, а завтра по обіді він не буде вже дома. Забув сказати Марійці, щоби Михайло купив свічку та й відніс до церкви. Се також через он ту шкоду. На такі речі він ніколи не забуває. Зрештою, він сам уже купить свічку... Чого б він у місті аж до позавтра бавився? Має лише рату заплатити в банку, де визичив трохи грошей, аби купити загінчик той під лісом, що припирав до його поля, — поступить до пана й верне назад. Ні, він уже завтра буде конечне дома. Сам уже піде з хлопцем до церкви. В його серці так і знялася в тій хвилі несказанна любов до сина. «Михайло!» — кликнуло ціле його єство радісно й відчуло лише одно: любов. Але його уста осталися німі. Він був сам-один посеред мовчазних піль, і лише глибоке небо здіймалося понад ним... Він купить йому яблук і принесе добрий, білий хлібець, коби вже лише тут був, коби був уже тут. А то до міста ще половина дороги, далеко ще. Його ноги ніби постарілися, все ніби одно місце топтали... Пиняво йшлося йому сьогодні. XIX Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби зніматися кождого поранку з запустілого поля величезними сірими масами, аби волоктися по нім безперестанку, аби втискатися в кождий закуток на землі, а відтак подіватися десь і якимсь тайним чином приводити чудові, ясні ночі... Марійка стояла в полудневій порі коло столу і завивала саме в якусь хустку горнець із борщем і кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти їду в бурдей. Івоніка мав аж по обіді вернути, а вона сама не мала часу відносити їм харч. Саме перед хвилею глянула вікном, чи не йде котрий із них; їй здавалося, Михайло. Одначе не побачила нікого. Надворі було мрячно, '.крізь малі віконця мало що було видко. Вона спішила сьогодні. К ожидала різна праця. Окрім того, мала ще в село йти. Була лише в сорочці, обперезана барвним поясом, без рушника на голові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико. Не мала н ині навіть часу пригладити волосся та закинути яку хустку на голову. 279
Одначе її тонке, ніЖне обличчя з ясними лагідними очима усмирял^ враження її занедбаного вигляду. , Від п'ятої години зрання була на ногах. Одна робота за другою від* німала в неї кожду вільну хвилину, й ніяк їй було про себе думатщ Зрештою, до них рідко хто заходив, і вона не в'язалася ніколи одіжжю, Надворі забрехала собака. За пару хвиль відтворилися двері й на порозі станув старий Онуфрій Лопата. — Дай, Боже, добрий день, Маріє! — Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче! Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся обома руками на од-, вірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав: ^ — Маріє, де ваш Михайло? 5 — В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсти* Зараз мусить котрийсь із них надійти. .( Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На йот го лиці був дивний вираз. і — В бурдею, кажете? -Ая! і Він сплюнув. і — Ая, в бурдею! — відповів. — Він лежить застрілений в «сусіднім»^ лісі, ідіть туди та й заберіть собі його! Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на| нього затуманено. 4 Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!» Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала! . лише біла, як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижно І в його обличчя. Він повторив свої слова: н — Ваш М и х а й л о л е ж и т ь з а с т р і л е н и й в « с у с і д н і м * л і с і , і д і т ь та й в і з ь м і т ь с о б і його! Тепер зрозуміла його. Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільш шою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати. < Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір... і Так, як стояла, помчала на місце горя. Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурт дея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючи-; ся ніде на хвилинку. . 280
По дорозі сповіщав він кождому, хто питав про страшний вид жінки: — Михайло Федорчук лежить застрілений у лісі. — В котрім лісі? — питано. — Таже у «сусіднім»! Он там! Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском і гнало до нещасного місця. — Боже, Боже, Боже!.. Ліс лежав замкнений у собі, вдоволений. Сиві маси мряк висіли в чудацьких формах над ним, місцями ясніші й темніші, і силувалися розвести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний віддих так і здіймався з тої глибини і, здіймаючись, відпирав ніжну імлу горою. Ворожий шелест прокинувся землею, коли Маріїна нога ступила в ліс, потопаючи в грубій верстві опалого листя. Тут обняв її ледоватий холод. Глибоко в лісі, там, де пні виростали дико-розкішно, де гілля розширялося широко, вона повалилася на землю... Оце була правда, що старий казав. О н т у т л е ж а в Михайло... Громада людей зібралася за одну хвилину. Питання і відповіді мішалися блискавкою, а один стояв посередині сполоханого гурту й оповідав. Він, житар із сусіднього села й почасти побережник оцього лісу, ішов рано лісом. Тяжка роса, похожа на мороз, тяжіла ще на гілляках. Він ішов і молився. Все молиться, як іде ранком полем і лісом. Така вже в нього привичка. Ішов, каже, і, молячися, розглядався лісом. Коли ж так іде, наступає нараз ногою на щось тверде, спиняється, дивиться, а се бардиця і капелюх. «Що се має значити? — думає він собі. — Чи хто дрова краде? Та чому вже без капелюха? І тепер, о тій порі?..» Се почало його дивувати. Він пішов поволеньки, потихеньки й обережно далі, бо опале листя лежало так грубо на землі, що нога тонула в нім, і воно, мов живе, шелестіло, а він хотів захопити злодія, або хто вже там був, іззаду. Коли ж нараз дивиться, а на землі лежить чоловік. Він приступає ближче, а той і не рушається. «Ти собі тепер досипляєш, як уже налагодив дровець?» — погадав він собі й оглянувся за дровами, але стятих дров не бачив. Тоді приступив ближче до чоловіка й дивиться, а він обернений лицем до землі, прикритий сердаком, а сорочка його аж до шиї закривавлена... — Отут тяжка рука працювала! — докінчив він своє оповідання. — Я побіг борзо до Онуфрія Лопати, він тут найближчий сусід, най подивиться на вмерлого, а може, пізнає, звідки він. Лопата прийшов, з ним інші; ми обернули, оглянули, а далі видите всі самі, що є. Тяжку провину взяв той на себе, хто се вчинив, бо се молодий хлопець, а як чую, дуже порядний. Нехай Господь Бог прийме його душу в своє Царство й несповіданого! 281
Глибокий перестрах малювався по всіх лицях, усе зойкало, зітхало, дехто ломив мовчки руки, а кождий вгадував і допитувався про вбивцю. — Він сам зрадить себе, як його не відшукають! — толкував чоловік дальше. — Ліс його не викаже, бо він зроду-віку мовчазливий. Але як він раз вийде з лісу, тоді стане вже під Боже око та під людську бачність, і все вийде наверх. Тимчасом як люди товпилися, неначе рій, на місці горя, грізно й з обуренням гомонячи та радячися, оглядаючи вмерлого й нещасну матір то з жахом, то з цікавістю, впадаючи все наново в дике обурення і жаль, вилася нещасна мати коло вбитого сина, мов підстрілений звір. Кричала переразливим голосом, стогнала, зойкала й обмацувала його раз по раз зо всіх сторін. — Михайле! Михайле! Михайличку! Вставай! 1 — Піднімала його голову й опускала невважно назад. Хапала за руки й опускала. Обмацувала ноги і вертала назад до голови й притім гляділа раз у раз помочі. — Хто се зробив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Т а ж е він у м е р л и й ! ! З а с т р і л е н и й ! ! Він уже цілком застиг! Зимний, як лід! Лице біле, як сніг, сорочка цілком у крові змочена... він умерлий..: рятуйте! рятуйте!.. — За що? За що? За що? — розривав її груди страшний проймаючий крик, в голосі шаліла душа, що розбивалася з болю, а руки доторкалися, трясучися в тяжкій зимній лихорадці, дорогого тіла неустанно. Хапала, відтягала до себе, опускала безладно і знов хапала. — Л ю д и , він умер! Новий потрясаючий окрик прошиб похмуру тишину лісу і, мов блискуча сталь, пірнув у душу всіх присутніх та привів із собою голосний плач. Де в кого піднімав тяжкий стогін затверділу грудь, і грубі руки обтирали сльози, що неначе з вогню добувалися наверх і зсувалися не: замітно по лиці. Умер... Її погляди зломилися, як в умерлого, і вона стратила голос. — Вставай! — благала шепотом, з напруженням усіх сил, схиляючись глибоко над умерлим. — Вставай, Михайле!.. Відтак не вспіли її задубілі уста більше нічого вимовити. Ледові студінь простягнулася на цілому її обличчі, і вона повалилася бе: пам'яті на його тіло... Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернуї на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше доб» тися додому. 282
Він ішов пильно, а довкола його уст уклалася лінія втоми. Він ані разу не спічнув, виринувши з міста. А там, у місті, не зуміло його ніщо довше задержати, як скоро упорався раз із своїми справунками. Переночував у пана, і хоч як пан і пані вмовляли, аби по справунках лишився з годину-дві на спочинок, він ніяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався і пустився в дорогу назад. Його тягнуло додому. Був повний неспокою, хоч не міг тому віднайти причини, і глуха якась тривога прокидалася в нім, чим більше заходив у запустілі поля, що мали небавом зіллятися із стерниною його села. В малій дзьобенці, що висіла йому через плечі, ніс Михайлові красні яблука й білий хлібець, а окремо завиті білі свічки до церкви. Завтра ж святого Михайла, і треба буде піти до церкви... Його ноги шпоталися по грубій груді стернини, так якби щохвилі забігала невидима куля між ними і вмисне звільняла його хід. На серці ж умостився глухий тягар... Він почув себе старим. Уже аби що казати, а він таки вже не молодий. А от, тяжко йдеться йому. Не так, як ішлося давніше. Землі не чув під собою. Але воно так буває. З кождою годиною чоловік старіє. І, не вважаючи, зітхав раз по раз тяжко. Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув більшу часть дороги, вже от-от панський двір, вже от-от його хата... Може, ще з кількадесят кроків, і він опиниться коло своєї хати... Але нині тяжка мряка. Все сповила: і хати, і дерева... так лиш мріють з неї... Він станув на хвилину майже несвідомо й задумався. Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марійка, може, вижидає його. Може, схоче довідатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива... Його хата дивилася на нього. Стояла мертвецьки тихо між обнаженою садовиною, шо здіймалася довкола й позад неї, та дивилася. Легка імла звисала ліниво над краєвидом і вокруг неї, збільшала понурий вид пустої хати. Двері сінні стояли широко відтворені, з них била темінь, а віконця чорнілися з білих стін, мов чотири чорні таблички. Він відвернувся. Ні. Йому не хотілося тепер туди ступати. Волів піти просто до бурдея, до Михайла. Приніс йому яблук і буханець хліба, і його тягнуло вперед до нього. Він поступив рішуче вперед і мав за часок панський дім і свою хату за плечима. Перед ним розстелилися знов поля. Але він не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докії. Її мав іще минути, а відтак завернути доріжкою в чисте поле, де причаювався його бурдей до землі. Осіння мряка позакутувала все в свій сивий віддих, десь-не-десь порозкидувані хатки тонули в ній зі своїми білими стінами, і він 283
глядів лише в саму пусту мряку. Здавалося, немов вона вмисне збиралася грубими масами, все вперед нього, тиснулася вогкими дотиками до його грудей і лиця, аби заслонювати собою всякий вид на пусте поле... У нього були очі гострі, мов у вірла, і він хотів її пронизати. Там, де поля схилялися на однім місці незамітно в плаский котел, там лежав його бурдей. За ним чорніла деревина, а там далі, направо, «сусідній» ліс, що виглядав завсіди, неначеб ожидав чого. Оцих точок шукав тепер. Його очі від давніх літ звикли до них; вони становили свойого роду опору для ока, що линуло в рівнину. Але він і нічого з того всього не добачав тепер. По недовгім часі похмурого напруження побачив, як щось відділилося з ніжно-сивої тканини імли. Воно було ще далеко від нього, але він розрізняв уже щось, ба здавалося навіть, міг дещо розпізнавати. Здавалося, щось двигалося в напрямі до панського дому, а з тим і до його хати... Напереді люди, поодинокі чоловіки й жінки, їх голови, в білі рушники позавивані, відрізнялися? ясно в мряці, вони ступали поважним кроком, а за ними, трохи позаду, віз, упряжений волами, також поволі рухався з місця. Однак що се? Його воли? Бурі? Вони йшли так поволі й хитали головами, неначе кивали вже здалека до нього, а віз ледве-ледве волікся за ними. Довкола воза знов чоловіки й жінки. Очевидно, везли щось... Вдарило його щось іззаду в плечі так сильно, що він, пошпотавшися, мало що не впав. Відітхнув тяжко, і його очі впилися в той вид. Прискорив несвідомо ходу. Неповоротні брили землі виростали йому злобно під ногами і все наново приневолювали його до шпотання. Його хід став дикий і нерівний. Вкінці опинився близько воза. Нікого не здоровив. Не бачив нікого. Його також ніхто не здоровив. Ніхто не промовив ні слова, все було мов поражене. Бурі станули самі з себе, і все зробило йому мовчки, несміливо коло воза місце. Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кождий звук у сивій імлі давився... Він глянув... На возі лежав простягнений білий-біліський його син... Тяжка, кривава мовчанка... Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Він неживий! Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий! Його руки скорчилися досередини, він оглянувся з цілковито блудним поглядом, і його голова почала сильно трястися. Одна жінка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно 284
віз, неначе шукала за чимось. Її погляд, надслухуючий, був звернений до себе, і вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом ім'я помершого. Се була Марійка. І знов страшна хвилина мовчання. Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг вигребущо по всіх присутніх. «Хто був убивця його сина?» — Де Сава? — спитав. Всі оглянулися. Сави не було. Опустив голову на груди й не сказав більше ні слова. Його лице пожовкло, уста задубіли, а серце неначе стихло. Хтось із гурту зітхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском: — І Богові треба чогось доброго! Кілька голосів повторило ті слова. Потім настала мовчанка, й усе рушило наперед із місця. Поволі, обережним кроком тягнули бурі свій тягар... Отець і мати тримали руки на голові помершого, за ними воліклася крок у крок тяжка тишина... (...) XX Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави. Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю». Але як сказати на власного сина, що — вбивця?
XXI Другого дня над'їхала комісія. Два судові урядники і один лікар. Оглянули мертвого і сконстатували скритоубивство. Вистріл — толкували — був уцілений цілком зблизька. Більшменш так: зрубував схилений кілля, а убійця стрілив до нього ззаду, цілком зблизька. Куля застрягла глибоко в легенях, одначе наколи б був мав зараз поміч, міг би бути врятований, а так загиб через утрату крові. Очевидно, волікся якийсь кусень від нещасного місця, кликав, може, й помочі, але що ніхто не з'являвся, повалився й загинув. 285
Івоніка сидів під час слідства, як камінь, коло мертвого. Ні ОДНІ сльоза не заблисла в його очах. Всі присутні говорили про незнайоме го убивцю, проклинали найтяжчими словами, ба здавалося, бул б його на кусні роздерли, особливо жінки, лише він один не мав дла нього слова. Він і не наставав на те, щоб його віднайти. Здавалося, рі шився нараз повірити все якійсь незнаній, невидимій власті, нехай бі вона все вела, розсліджувала і засуджувала. Він хотів свої руки умиті від тої гіркої справи... — Твердий чоловік! — сказав старий Петро до судді, вказуючи не замітно на нього. — Не заплакав ще ані одною сльозою, відколи спаді нещастя на нього. Я б був на місці вмер. Але він серцем уб'є се Бо те, що він у собі носить, най нас Господь перед тим боронить! Суддя скинув на нього свій погляд і сказав лише: — Най Господь боронить! Комісія удалася на місце злочину до лісу. Кілька людей пішло: нею, між іншим, старий Петро і Сава. Говорено про се, з котрого боку відбувся напад на нещасного й і котрої сторони міг убійник надійти. Ліс не був так старий, як густИІ Зревізовано місце й обговорювано всякі можливі випадки. Се був цілком незвичайний випадок. Хлопець не мав ніяких вор гів, ціле село було готове на те присягнути. А про самоубивство могло бути бесіди, бо вистріл наступив іззаду. Убивство се було загадкою, рідкою й дуже інтересною загадкою. — Чи не чути було окликів за рятунком? Не чути було жодних1 Не було нікого вночі в лісі або в полі? Нікого не було... (...) Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підім голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Ві мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий, як крейда, і трж ся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Ліка подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні ві падки. Ще надавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а і раз така зміна... Перелякано приступив до хлопця. — Що тобі, хлопче? Болить тебе що? Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у прола< ниці, вибовтнув: — Болить. Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулі ся на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі забл щали. Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кіль секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілі крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою чер голову. Він випростувався знов. — Із чого се в тебе? — спитав, вказуючи на криваві плями. 286
— 3... з... зайця... — відповів сей невиразно, трясучися, як передше, на цілім тілі. — З зайця? — сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею. — Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина. — Се ще здавна... Суддя оглянув криваві плями. Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні й неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися. — Пляма не давня. Майже цілком свіжа — Вона... від качки», я різав її... і держав межи колінами... — зачулось знов гикання... Тут же розбіглися запити й відповіді. Мав він рушницю? Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках. Де він був тоді, як його брат пішов до лісу? Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге. Він не був дома. Він нічого не знає. Де був уночі? Не був дома. Був... у одної дівчини. Хто та дівчина? В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь. — Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там... геть... під тим великим лісом. Його перва сестра... її тато — його вуйко... — Старий — то шибеник і злодійі — гукнув нараз твердо старий Петро... Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревідувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка. А де був батько тієї ночі? ...Старий піднявся й поклонився низько... з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом: — Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю. Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця? Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх. 287
«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде тоді, не міг бути з братом у ЛІСІ». і; Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з ЇЇ себе наступить. Як Бог захоче... (І — Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути... — ; остерігав поважно суддя. С Виступив один чоловік. І Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати — не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Най-^ ближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки йл вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також за*, мовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блі- * 1 до. Був дуже виучений... Всіх погляди звернули нараз острими ножами на обличчя Сави. ^ Що він скаже? 'І Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові — та зараз відійшов. . — І блідо виглядав? — Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, якби перебігав цілу дорогу. і Тишина задуми. Ї — Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се пи- 1 тання відносилось до батька. — Ні. Михайло був добрий, і ніколи не розпочинав спору. ?| — Але ще передше... ще давніше... І — Давніше часом. Небіжчик научав його й докоряв йому за любов І до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Віні) мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і добЧ рого ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке ви- * робити? . Не сказав: убивати. ^ Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді»1;! Він закутався в мовчання... успокоі'вся і хіба що десь-колись буркнув:] «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань, і Комісія звернулася відтак до бурдея. * За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні. І В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими Я речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало пі-1 дозріння. І Тут поступлено майже по-варварськи. і Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля в н і й ! була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна, ! Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулю-1 вавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпо- і щадно. І 288
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо, — він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати, — але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика й коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі. Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка. Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничих зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата. На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого. Перешукали кождий кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розпучні звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія й переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язі з молодим хлопцем, і ворогували проти родителів убитого. Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосно, що нічого не знали, і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них. Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано. І ворожку переслухувано. Вона оповідала: — Він прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неї й поклав перед неї жменю землі. «Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?» — сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: «На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно». На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався. Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився — вона вже майже кричала: «Саво, де ти?» 289
Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголосила не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань. Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забив брата? Він же в неї о д н а - о д н і с ь к а дитина, і най би лиш посмів хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу? «Саво!.. Де ти? — крикнула майже по-королівськи, — Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!» Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю. Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб, — се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то її не мине. Її одніську дитину в кримінал пхати? Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі. — Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора, — вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджували невинно безталанну ту дівчину. — То най і не підійметься ніколи з постелі, коли нею там кинуло, — почулася божевільна відповідь. Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечоро і вночі був дома, — брехала, що не опускав хати ні одним ступнем. Впрочім, вона «нічого не знала». Нічого... хоч най її й зараз на місці уб'ють. Заголосила не своїми голосами. Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно: — Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві? Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти через мале низеньке віконце надвір. Надворі під хатою секціонували тіло його брата. Були при тім лиш старий Петро й батько. Батьке блага словамимольбами, що серце розривали, щоб його дитину ні «шматовано», щоб так і впустили його в землю, яким уже є, — але надармо. Наостанку підчинився волі суддів, випросивши у них дозволу «своєю рукою тримати тіло дитини». Гей, що за сила була он тут, що її розрізували тепер! Що за плечі, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лікар під своєю рукою, але ще ніколи не бачив стільки сили й здоров'я! Мов дуб — було се тіло, а голова — мов залізо... Секція виказала, що хлопець міг бути врятований, коли б був хто зараз ізпочатку прийшов із поміччю; він був засильний, його молоде 290
і здорове тіло засильне у відпорі, щоби піддатися відразу убійчому набоєві, але, стративши притомність і не одержавши в час помочі, загинув з причини втрати крові. Вбито його перед опівніччю. Ранок зі своєю поміччю наспів для нього запізно. Сильні плечі... ведмежі ті плечі, що залюбки, граючися, брали на себе найбільший тягар, — не змогли опертися тягареві смерті. По раз перший від смерті сина вибухнув Івоніка здавленим хлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни. Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини! Лікар і судді звернули увагу на голову й не добачили одного. Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею. Він побілів, мов смерть... і, колибаючися, віддалився набік. За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина. Лікар і судці не дізналися про се все ніколи. Саву взяли між себе жандарми. Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства. Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз, — коли, вдарений кольбою, мов переломлений упав до землі, — крикнув, як нередше, жалісно: — Михаиле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві? Його поволокли до міста. (...) XXII Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому ж лісі, де загинув хлопець. Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою.
291
На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі. Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анну переслідувала божевільна думка вбити Саву, і той дуже її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як і.раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половину хати в селі, а землею не наділили — хай сам заробляє її. Марійка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докїїн брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п'ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. У них народився хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив'язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла. Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.
292
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(1871-1913) Справжнє ім'я — Лариса Петрівна Косач. Народилася в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська область) у родині українських інтелігентів, померла в м. Су рам і (Грузія). Поетеса, драматург, перекладач. Найвідоміші твори: збірка поезій «На крилах пісень», поема «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня», драматична поема «Бояриня».
СОТШІА 5РЕМ 8РЕКОЧ Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. 1
Без надії сподіваюсь! (Латин.)
293
Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні! ЛІСОВА ПІСНЯ Драма-феєрія в 3-х діях (Скорочено) ДІЙОВІ
ОСОБИ:
Пролог «Той, що г р е б л і р в е » , Р у с а л к а , П о т е р ч а т а 1 (двоє), В о дяник2.
Дія І Д я д ь к о Лев, Мавка3, Лукаш, П е р е л е с н и к 4 , П р о п а с н и ц я (без мови), Р у с а л к а , П о т е р ч а т а , Л і с о в и к 5 , К у ц ь .
Дія II Мати Лукашева, Лукаш, Русалка, Д я д ь к о Л е в , Мавка, П е р е л е с н и к , К и л и н а , «Той, що в с к а л і с и д и т ь » , Р у салка Польова.
Дія III Мавка, Лісовик, Лукаш, Куць, З л и д н і , М а т и Л у к а ш е ва, К и л и н а , Доля, Х л о п ч и к , Д і т и К и л и н и н і (без мови), Перелесник.
Пролог Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим престарим дубом. Галява скраю переходить в 1 Потерчата — в українській народній міфології — утоплені матерями позашлюбні діти, що стали болотними вогниками. 2 Водяних — за народними повір'ями — злий дух, що живе в озерах, річках і приносить людям нещастя. 3 Мавка — в українській народній міфології — лісова русалка. 4 Перелесник — в українській народній міфології — біс-спокусник, що ночами являється жінкам у вигляді вогняного змія або красеня парубка 5 Лісовик — в українській народній міфології — істота, що живе в лісі, господар лісу.
294
куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що г р е б л і рве»— молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає. (...) «Той, що греблі рве» віщує про прихід весни. З води виринули Потерчата — «двоє маленьких бліденьких діток у біленьких сорочечках». Вони почали сваритися з «Тим, що греблі рве» за те, що розбудив їх. «Той, що греблі рве» попросив Потерчат допомогти знайти його кохану Русалку.
ДІЯ І Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку. З лісу на прогалину виходять дядько Л е в і небіж його Л у к а ш . Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножрк і ківшик з лика на мотузку. Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився. Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько. Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти, — хороший тута вельми очерет. (...) Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
295
Русалка (випливає на берег і кричить) Дідусю! Лісовий! Біда! Рятуйте! Лісовик
(малий бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці) Чого тобі? Чого кричиш? Русалка
Там хлопець на дудки ріже очерет! Лісовик
Овва! (...) Яка скупа. (...) Русалка
(...) Ой ті люди з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу! Я не терплю солом'яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнів, як прийдуть! Лісовик СТІЙ! — не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель. То він на жарт осикою та терличем лякає. Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, (...) Вже німці міряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками — (...) Давали гроші, таляри биті, людям дуже милі, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати. Тоді ж і я на бороду заклявся, що дядько Лев і вся його рідня повік безпечні будуть в сьому лісі. (...) З очеретів доноситься голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. (...) З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить М а в к а, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах. Мавка
Ох, як я довго спала! 296
Лісовик Довго, дочко! Вже й сон-трава перецвітати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа. Вже з вирію поприлітали гості. Он жовтими пушинками вже плавають на чистім плесі каченятка дикі. Мавка
А хто мене збудив? Лісовик Либонь, весна. Мавка
Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось? Лукаш знов грає.
Ні... стій... Ба! Чуєш?.. То весна співає? (...) Лісовик
Та ні, то хлопець на сопілці грає. (...) Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення. Мавка
Я його не знаю. Лісовик Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати; осиротів він з матір'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе... Мавка
Хотіла б я побачити його. (...) Він, певне, гарний! Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських! Се лісовим дівчатам небезпечно... (...) Всю силу лісову і водяну, гірську й повітряну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, — там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш і — пропала воля! Мавка
(сміється) Ну, як-таки, щоб воля — та пропала? Се так колись і вітер пропаде! (...) Виходить Л у каш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хочя| надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку. * Мавка
Не рущ! Не руш! Не ріж! Не убивай! Лукаш Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку з берези. Мавка
Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї! Лукаш
Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така? Мавка Я — Мавка лісова. Лукаш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї) (...) як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється). Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! Тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... Ти таки дивна! Мавка
(усміхаючись) Чи гарна ж я тобі? Лукаш (соромлячись) (...) Ет, таке питаєш!.. 298
Мавка
(щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?» А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!» Л укаш
А я й не знав, що в них така розмова, Я думав — дерево німе, та й годі. Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого. (...) Лукаш А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш? Мавка
Маю. Є Лісовик, я зву його: «дідусю», а він мене: «дитинко» або «доню». Лукаш
То хто ж він — дід чи батько? Мавка
Я не знаю. Хіба не все одно? (...) Мавка й Лукаш закохуються. Мавці шкода, що день так швидко закінчується, їй не хочеться розлучатися з Лукашем. Хлопець розповів їй, що восени його збираються оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.
Мавка
(з тривогою) З ким? Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки. Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари? Лукаш
(поглядаючи на неї) Я, може б, і знайшов, та... 299
Мавка Що? Лукаш Нічого... (...) Мавка (помовчавши) Чи у людей паруються надовго? Лукаш Та вже ж навік! (...) Раптом чути голос дядька Лева, він кличе Лукаша. Мавка цікавиться в Лукаша, чи повернеться він.
ДІЯ II Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озе ро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущ» стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубо* зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечкі чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію. Мати Лукашева (виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти? (...) Лукаш виходить з лісу із сопілкою і мережаним кийком у руках. Мати йомі дорікає, що він усе грає, а робота стоїть, адже їй потрібна помічниця невістка. Про Мавку вона не хоче й чути, бонде «відьомське кодло».
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами. Мати (непривітно) Чого тобі? (...) Н е випадає за парубком так дівці уганяти. (...) Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько, — усе я к відьма ходить. Нечепурно. (...) Я маю дещо там з дочки-небіжки, піди вберися — там на жердці висить. А се, я к хоч, у скриню поклади. Мавка Та добре, можу й переодягтися. (Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев). 300
Мати Хоч би подякувала! ' Лев Щ о ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку? Ч и то вона тобі чим завинила? Мати А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Т и б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу. (...) Лев (...) Щ о лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з лісу йдуть... Мати (глузливо) Аякже! Лев З таких дівок бувають люди, от що! Мати. Які з їх люди? Ч и ти впився? Га? (...) Лев іде за хату, сердито струснувши головою. М а в к а виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух із димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. (...) Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Р у с а л к а П о л ь о в а ; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, шо вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березка. (...) Мавка не наважується кривдити Русалку Польову.
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається м а т и, а з нею молода повновида м о л о д и ц я , в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух із нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею. (...) Килина (надходить з матір'ю до Мавки) Добридень, дівонько! Ч и добре жнеться? 301
Мати Ссплескує руками) Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
! 1
Мавка (глухо) Я руку врізала...(...) Килина
А дай сюди серпа — нехай-но я. Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину. Мати
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій! (Вириває серпа Мавці з рук і дає Килимі, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом). Мати
(втішно) Ото мені робота! Килина (не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала. Мати
(гукає) А йди, Лукашу! (...) поможеш тут в'язати молодичці. Бо та «помічниця» вже скалічіла. Лукаш береться в'язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду зварю вам киселиці на полудень. (Іде в хату). Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців. Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах. (...) Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись,
302
широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає. (...) У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. (...) Мати
(з сінешнього порога) Ходіте, женчикиї Вже є полудень. Килина
Та я своє скінчила, он Лукаш ніяк не вправиться. (...) Килина йде в хату. Двері зачиняються. М а в к а виходить з-під берези. Лукаш
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів, а я піду. Мавка
В'язати я не можу. (...) Лукашу, нехай ся жінка більше не приходить, — я не люблю її — вона лукава, як видра. (...) Нехай вона до нас у ліс не ходить. Лукаш (випростався) А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в ліс ходити, хто ні? Мавка
(сумно, з погрозою) У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям, — не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде... Лукаш
Іще говорить про хижість, про лукавство, — вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї. Мавка Я, може, і сама її не знала... Лукаш
Так, отже, слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє 303
ходити, а хто ні, то ліпше сам я знов з лісу заберуся на село. (...) Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі. (...) Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: м а т и , К и л и н а і Л у к а ш . (...) Мати наказує Лукашеві провести Килину додому, бо вже на ніч повертає. Хлопець охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона іде до озера. Сили природи співчувають Мавці (іде дрібний дощик). Починається вітер, птахи відлітають у вирій. Мавка просить Лісовика допомогти їй стати такою, як була.
(...) Т о дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, я к лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Лісовик Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися д л я жарту за жебрачку. Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку. Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, — він накидає їй срібний серпанок на голову. З'являється Перелесник, він кружиті у танці Мавку. Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її і танці омлілу. Раптом з-під землі з'являється темне, широке, страшне М а р и щ е Марище Віддай мені моє. Пусти її. Перелесник (спиняється і випускає Мавку з рук, вона спускається на траву) Хто ти такий?
безвладно
Марище Ч и ти мене не знаєш? — «Той, що в скалі сидить». Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавкі очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару що простягає руки взяти її. Мавка (...) Я Ж и в а ! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає. 304
Марище По чім ти знаєш те? Мавка По тім, що муку свою люблю і їй даю життя. Коли б могла я тільки захотіти її забути, я пішла б з тобою, але ніяка сила в цілім світі не дасть мені бажання забуття. (...) (...) З лісу виходить Л у к а ш . М а в к а йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й зникаючі, наче щось у ній обривається. Лукаш (побачивши п) Я к а страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє не виходячи. Лукаш до матері на порозі). Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини! (Іде в хату, двері зачиняються). «Той, що в с к а л і сидить» виходить і подається до Мавки. Мавка (зриває з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття! «Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
Дія III Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови. (...) Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати М а в к у ; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лі с о в и к у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра. Лісовик (придивляючись до постаті під Ти,донечко?
хатою)
305
Мавка
(трохи поступає до нього) Се я. Лісовик
Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»? Мавка
Ти визволив мене своїм злочином. Лісовик
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої! Мавка
Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, щ о й озвірілих в л ю д и повертає. (...) Мавка почула те протяжне воття, вона не змогла жити в кам'яній печері, прокинулася й зрозуміла, що забуття не судилося їй. Силою чарівного голосу Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Лукашева мати лається з Килиною, докоряє невістці, яка довго спить, що вона погана господиня. Килина вибігла по воду й, побачивши Мавку, запитує, чи не до Лукаша вона прийшла.
Мавка (...)
(притомніше, відступаючи од дверей) Стою та дивлюся, які ви щасливі. Килина
А щоб ти стояла у чуді та в диві! Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим, гіллям. (...) Хлопчик
(вибігає з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем, а баба не дають! 306
Килина
Ей, одчепися! (Нишком, нахиливишсь до нього.) Я там під печею пиріг сховала, — як баба вийде до комори, — з'їжте. Хлопчик
Ви-те суху вербу встромили тута? (...) Я з неї вріжу дудочку. (...) Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Л у каш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
Килина
(...) Де тебе носило так довго?
Лукаш
Не питай! (...) Ось я тебе тепера попитаю! Де дядьків дуб, що он пеньок стримить? Килина
(...) А що ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя — дуб! Лукаш
Таж дядько Лев заклявся не рубати. (Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця). (...) Чи тут ніхто не був без мене? Килина (жорстко) Хто ж би тут бути мав? Лукаш
(спустивши очі) Не знаю... Килина
(злісно посміхнувшись) Ти не знаєш, то, може, я що знаю. (...) Я відаю, кого ти дожидаєш, та тільки ба! — шкоді твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пішло... (...) 307
Мати
(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання) Сину!.. Ой синоньку! О, що ж я набілилась з отею відьмою! Лукаш
(здригнувшись) З якою? Мати
(показує на Килину) З тею ж! Лукаш (зневажливо всміхаючись) І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винегі? Ви ж її хотіли. (...) (Розлючена мати йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках). Оступися, злидню! (Штурхає хлопця і заходить в хату, хряснувши дверима). (...) Хлопчик просить батька, щоб той навчив його грати на сопілці. Лукаш
А дай сюди сопілочку. (Бере сопілку). Хороша. З верби зробив? (...) Хлопчик показує на вербу, на яку перетворилася Мавка. Лукаш
Щось наче я її не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? Килина
Хто б її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся. Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами.
(...) «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає...» (...) 308
Лукаш хапає Килину за плече і питає, що то за верба.
Килина Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру. (Витягає йому з сіней сокиру). Лукаш
(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге — і спустив руки) Ні, руки не здіймаються, не можу... чогось за серце стисло... Килина
Дай-но я! (Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу). В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. (...) Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється. Мати
(до Лукаша) Чого стоїш? Рятуй своє добро! Лукаш
(...) Добро? А може, там згорить і лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стате нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння. Килина
(...) Лукашуню, ходімо на село! 309
Лукаш
Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду. (...) Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав'язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Лукаш Хто ти? Що ти тут робиш? Постать Я — загублена Доля. Завела мене в дебрі нерозумна сваволя. А тепер я блукаю наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. (...) Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги... (...) Похололи вже руки, що й пучками не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, рушає). (...) Лукаш нахиляється до того місця, де кинув вербову сопілку, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези і схиляється над Лукашем. Постать
Мавки
Заграй, заграй, дай голос мому серцю! (...) ...милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихий гілці голос. Лукаш
Я душу дав тобі? А тіла збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на неї).
310
Мавка
О, не журися за тілої Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш починає грати. (...) Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...
311
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
(1871-1936) Народився в с. Русові, що на Івано-Франківщині, у родині заможного селянина, де й помер. Письменник, майстер психологічної новели. Найвідоміші твори: новели «Новина», «Камінний хрест», «Катруся», «Палій», і
КАМІННИЙ ХРЕСТ І Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе| лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав підруку1, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник,] а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потре-; бував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. | То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і наї Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися2») як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по| леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила! напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повіси» на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася! сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. і Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною д о | ріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишелУ як би під пахою. 1 кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали череф ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лиащі ли за собою сліди коліс, іспит і широчезних п'ят Іванових. Придорожня зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидали росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дорогій брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився. 1 — Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говори^ Іван іспересердя. | — Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає..! Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля| Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодям дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу! і, встаючи, казав: і — Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися... і 1 2
312
У підруку — поруч, разом із собою. Моцувалися — тут: натягалися.
\
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв. Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик: — Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжк-ій! Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду: — Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси! Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний. Але хоч той горб його переломив, то політки1 давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі. Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба. — Такий песій горб, що стрімголов удолину тручеє! Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові: — Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб! На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився. Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на Великдень, і що курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло. Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві. — Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку. Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою. 1
Політик — урожай.
313
II Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо' сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.*' Спросив Іван ціле село. Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко,^ каменів, бо слова не годен був заговорити. — Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте ні мали за ґазду, а моюд за ґаздиню... '' Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе,, і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою,, потакував. То як часом якась долішня хвиля викарбутить1 великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березу тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той каміну мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними;; очима сво'іми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягарі води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастяц Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивтй волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював: і| — Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в него жєдаєте.) Дай вам Боже здоров'є, діду Міхайле... Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки. 5 — Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе^ ласков своєв наново ґаздов стати! V — Коби Бог позволив... Ґазди, а проще, а доцєгніть же... Гадав-сми! що вас за стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке настало, що за що наші діди та й тати не знали*; то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, ґазди, та Й| вібачєйте за решту. Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другЦ кінці стола від постелі. — Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, якись казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка2, годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте щ данці ходили, як сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-, ко пережийте та й вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше... Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазу»! хустину. ' — Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніякий плачів не видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще таїе си наплачеш, що очі ти витечуть. , 1 2
314
Викарбутить — туг винесе, виверне. Хлопєнна дівка — тут: дівка на виданні.
Відійшов до ґаздів і крутив головою. — Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка. — Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її банно1 за родом та й за своїм селом. — Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з віскоком іду?! Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.. — Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне2, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить! III — А проше, ґазди, а озміть же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь напу3, та як підійшли під стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні достинули, як-єм видів, що однако ні муть отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав щодо крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси». Най їм Бог помогає їсти тот хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш! — То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати. Але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!.. 1
Банно — жаль. Пукне — трісне. 3 Напа — мапа географічна, карта.
2
315
— Дєкую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що нарід поріжеси. А тож Бог не гніваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землев не згоріли. А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким дітем має Бог благословити? Стара, а суди жі Прийшла Іваниха, старенька і сухонька. — Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци риба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. АдіІ І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям. — Лиш шкіра на кості. Куда цему, ґазди, йти з печі? Була-с порєдна ґаздиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу. — Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіємо-си на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив1, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий раз, і третій раз. Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: — А то ті, небого, в далеку могилу везу... Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив. IV — А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну. — А вас, ґазди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір., — Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо... Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид. — Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам 1
316
Що-м ти не раз договорив — що не раз тобі докорив.
не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити. Стулив долоні в трубу і притискав до губів. — Так баную1 за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив2 і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную. Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем дрожить. — Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: Господи милосердний, ба що-м так глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути... — Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки 3 гриз і чупер4 собі микав, качєв-єм си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси3 до мене! Не знаю і як, і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом6. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми легше стало. — Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав-та й на нім забув-єм, силу-м мав — та й на нім лишив-єм. Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі. — Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вібіжить та най покропить хрест свіченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові єго волю. Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу. — Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не 1
Баную — шкодую, жалкую. Спендив — змарнував. 3 Чиколонки — кісточки. 4 Чупер — волосся. 5 Цукатися — чіплятися, підступати. 6 Воловід — мотузка, шнур. 2
317
лізли-сте натаралом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали1. Ой, ніі Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минуть. Отак Михайло розводив Івана. V — Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто ні, любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпили. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто ні навидить, то буде також. Почалася пиятика, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодіжі, що заступила ціле подвір'я. — Мой, маєте так данцувати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилосиі В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. — Як-єм го віпуцував, то був віпуцований2, котре чорний, то як сріблом посипав по чорну, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав! — Коби-м учинився серед тако пустині — лиш я та Бог аби був! Аби-м ходів, як дика звір, лиш кобих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най си і зараз западе, то-м не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти... Е, кобито так по-мому... — Ще не находився такий секвертант3, аби що з него стєг за податок, он, ні! Був чех, був німець, був поляк — г... пробачєй-те, взєли. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж під вишнев. Кажу вам, мадзур — біда: очі печи, та й гріху за него нема... Всякої бесіди було богато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі. В шум, гамір, і зойки, і в жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але і в горлі мозилі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерлій землі, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку і дрожить подертими берегами, як перед смертю. Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості. 1 2 3
318
Не порунтали — тут: не взяли, не привласнили. Віпуцував — відполірував. Секвертант — збирач податків.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Міхайле, приятелю!» VI — Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалися як задобро-миру. Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав. — Стара, гай, машір — інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панцьки та й підемо панувати. Вийшли обоє. Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось ізгори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, і шалено термосив ним, і верещав як стеклий. — Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо ті віполичкую1 як курву! Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець. — Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші! Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук. Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати. На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала: — Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами! І все рукою показувала в повітрю, як глибоко вона той поріг виходила. VII Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім2, сивім одінню і щохвиля танцював польки. Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест: — Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не бійси, є і моє, і твоє... 1 2
Віполичкую — відчитаю, вилаю. Цайговий — із дешевої фабричної шерстяної тканини.
319
МИКОЛА ВОРОНИЙ
(1871-1938) Народився на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у родині ремісника, місце смерті достеменно невідоме. Поет, перекладач, театральний критик. Найвідоміші твори: поема «Євшан-зілля», вірші «Блакитна панна», «Інфанта», «Іванові Франкові».
БЛАКИТНА ПАННА Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар З-поза хмар, Попелястих, пелехатих. Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгождана, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля, Вся земля їй виспівує: «Осанна!» А вона, як мрія сна Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою. І уже в душі моїй В сяйві мрій В'ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески.
320
> «
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
(1878-1944) Народився на хуторі біля м. Білопілля (нині Сумська область) у родині дрібного службовця, помер у м. Празі, де й похований. Поет. Найвідоміші твори: збірка «З журбою радість обнялась», «Княжа Україна», драматичний етюд «По дорозі в Казку».
ЧАРИ НОЧІ Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуйїї,— Знов молодість не буде!
Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла.
Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.
Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє.
На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.
І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості, На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.
Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.
Загине все без вороття; Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди.
Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.
І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі... Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі...»
Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п'яні.
Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її: Знов молодість не буде!»
321
• ••
О, слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий. О, слово рідне! Шум дерев! Музика зорь блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев... О, слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) Народився в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у селянській родині, помер у м. Каннах (Франція), де й похований. Письменник, художник, політичний діяч. Найвідоміші твори: збірка «Краса і сила», романи «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», новела «Момент», драми «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх».
МОМЕНТ Із оповідань тюремної Шехерезади І раз Шехерезада так почав своє оповідання: — Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш у траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось... З ким? А з небом, з вітром, із сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні. А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. І той кордон я мусив неодмінно у той же день перейти, не ждучи навіть ночі. Але коли я сказав це Семенові, він мовчки-понуро озирнув мене, знехотя посміхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув: — Вйо! Ти! А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники»не мінявся, тільки ще більш насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи. — Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! — з натиском повторив я.4 Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене. 1
Погранична сторожа.
323
— Можуть убити, — раптом, верст через десмп. суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку. — Були випадки? Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном. — А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка? ? — Але було, шо й не вбивали? Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити: — А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо! , — Ну, то й мене не вб'ють! — постановив я. І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і... я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі] таємні ворони і ждуть чогось... і — Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, — раптом не* сподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: -4 Вішта! Ти! Кукурудзяна... Я посміхнувся. «Кукурудзяна» насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знов затупала байдуже й неуважно. Пам'ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджав ючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись вбік, злегка повернув до мене голову й; тикнувши рукою кудись наперед, муркнув: — Границя. Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лі* су. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце. Так. Аж осв він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в залите сонцем поле, на краю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспо* КІЙНО.
1
— Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив: — Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі є жовніри, то йдіть їм у руки. А мене лишіть ще пожити трохи на світі... Ая! Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна. — Значить, просто йти на ліс? — Ая. Просто на ліс, жовнірам у руки. 324
Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб Поле сховалось, а з ним сховався й той таємний тин. Ми раптом зупинились. Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволеносуворо, дивлячись убік, бовкнув: — Так ви таки зараз хочете йти? — Таки зараз. — Можуть убити. — Не вб'ють. — Ну, то лягайте, — сердито хитнув він головою на віз. Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувсь до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили. Мабуть, ми їхали знов без дороги, бо мене хитало, як в колисці, об колеса шарудів бур'ян, і коняка часто зупинялась, десь хапаючи на ходу траву. І, пам'ятаю, коли мене хитало, я здавався собі трупом, який везуть уже від кордону. Довго так їхали, а я тільки бачив перед очима масу соломинок, які кололи мене в лице, та сіре рядно і чув, як понуро вйокав Семен і пирхкала конячка. Раптом знову зупинились. Рядно піднялось надо мною, а замість його глибоко-глибоко синіло небо, і якоюсь незграбною скелею під ним стирчала Семенова голова в шапці з його гострим, ніби мертвим носом і чорно-сивими, наче посиланими попелом, підстриженими вусами. — Вставайте! — муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір'я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними — ворота на вулицю. — В повітку! — хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас. Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї... і від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа... — уявіть собі!.. — сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста... Я мусив почувати себе ніяково. — Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом. — О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи "мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене. 325
— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей,? була трохи випнута наперед. В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою. — Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона. — Угадали. А ви теж? — Я теж. Ми обоє чогось засміялись. Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам'ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни; за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гуділа оса. Раптом у двір, пам'ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й поспішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали. Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі. — Боже мій, як я вбралася! — скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. — Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! — засміялась вона до мене. — їй-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось. Семен мені їсги сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер! А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась, схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала: — Ану, нате! Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди. Вона навіть не встигла рук піднять і стояла з здивовано поширеними очима. — От, тепер дуже гарно! — сказав я. В сей мент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив: — Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть. 326
Ми приголомшено перезирнулись з панною. •«• — Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо. — Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, — додав він тихше. — Треба тікать. — Куди ж тікати? — чогось і я тихо промовив. — Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу. Губи Семена були білі, тонкі, очі зиркали з своєї глибини гостро, поривчасто. — Добре? — звернувсь я до неї. — Як знаєте, — здвигнула вона плечима. — Чекайте-но! — бовкнув Семен і вийшов з повітки, зачинивши за собою двері. Ми зостались самі. Була якась жовта напівтьма з золотою смугою в кутку. Панна, з повислими на ній соломинками, з великими очима, з суворо застиглою постаттю, здавалась якоюсь фантастичною феєю. Сум десь вийшов із повітки, а в кутках її наче засіло щось злорадне, єхидне, зле і слідкувало за нами. Десь загомоніло двоє голосів. Ми, дивлячись одне на одного, напружено слухали... Стихло... Оса роздратовано гула десь і жикала крилами об солому. Захрюкала під повіткою свиня, тяжко зітхнула і, мабуть, лягла. — О, тільки не стражникам в руки! — раптом зірвалась панна з місця й прудко, твердо заходила по повітці. — Тільки не це! Тільки не це!.. У вас револьвер є? — вмить зупинилась вона передо мною. Великі, чисті очі її змінилися, стали якісь злі, сталеві, темні. Дитяча нижня губа тісно стислася з другою, і, здавалось, вона держала голку в цих губах. Вся вона стала якась туга, тверда. Я вийняв револьвер і дав їй. — А стріляти ви вмієте? — хмуро й тихо спитав я. — Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера. Зачулась важка Семенова хода. Він ввійшов з якимись свитками в руках і, подаючи їх мені, сказав: — Одягніться. І просто на той ліс. Границя у самому лісі... А я забавлю їх тут. Свитки якось з книжками Дю, пришлете... Поспішіться! Серед свиток була жіноча хустка, а для мене — шапка. Ми мовчки, похапцем одягайсь. — Ноги з-під свит видно... Нічого, — муркнув Сені мені... — Полем будете йти... Аби здалека не впізнали... Неділя, в полі нікого нема... Хай Бог помагає... Хутчій! Ми поховали під свитки свої брилі і вийшли. На вулиці було тихо й пусто. Хатка задумливо дивилась собі віконечками; пурхали ластівки; небо синіло так ясно, так спокійно, привітно. Плутаючись в своїх важких свитках, озираючись, з напруженими великими очима, з щільно стиснутими устами, ми бігли, спотикались, озирались, помагали одне одному, і бігли, й бігли. Перелізли через перелаз, перестрибнули 327
якийсь рівчачок, вскочили в коноплі, що вдарили на нас гострим духом, і, лишаючи за собою широкий слід, вибігли на дорогу. З дороги видно було далекий тин лісу. Пам'ятаю, — зупинились. Важко й часто дихаючи, ми озирнулись і глянули назад. Пусто було. Мовчки стояли біля городів тихі верби, і тільки деколи меланхолійно шаруділи волохаті зелені коноплі. На підборідді панни блищали краплі поту, волосся висмикнулось з-під хустки й дикими, серпосхожими пасмами обіймало лице. Свитка незграбно висіла на плечах і тягнула їх донизу. — Душно... — хрипло промовила вона. — Далеко ліс? — Он! — хитнув я головою наперед. — Не треба вже бігти... — притулила вона руку до серця. Ми пішли. Було соромно, злісно, шкода чогось. Свитка плуталась між ногами, шапка, як гарячий компрес, гріла голову, бриль ввесь час випадав із-під свитки. Ми озирались, але нікого не було на дорозі. — Спочинемо... — промовила панна. Ми сіли під хлібами. Панна озирнула мене і без посмішки сказала: — Який ви смішний у цьому. — Потім стомлено зняла у мене з голови шапку і поклала коло себе. — Так краще, — слабо посміхнулась вона. Пам'ятаю, від цього я почув її якоюсь близькою мені. — Боже! Ви мокрий ввесь. Чекайте! — Вона вийняла з-під свитки хусточку і почала витирати мій лоб з серйозним і заклопотаним виглядом. — Так. Тепер добре. Мені говорити не хотілось. Я тільки міг дивитись на неї. Не знаю, чи бачила вона, що мені хотілось сказати їй... Не знаю. Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас. — Кордон у лісі? — спиталась вона. — Здається. Так говорив Семен. Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготались. — Єрунда виходить? — питаюче й зо сміхом сказала панна. — Хм! — безпомічно озирнувся я. — Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо. — Правильно! Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе. — Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона — Так не можна Сядьте інакше. Не так... Сховайте ноги в пшеницю. — Це — жито, — для чогось поправив я. — Все одно. Ну, так... Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись. Віз наближався... Ось уже порівнявся з нами. На йому сиділо троє дядьків з довгим, аж до плечей, волоссям і в капелюхах, похожих на 328
перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивились на нас і пробігли далі. — Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди! І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки. — Коли треба буде, дам... А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона. Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цікаво, дужо. — Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене: — А вам для чого? — Як то для чого?.. Цікаво знати, з ким ідеш. — Фу казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу. — Через що? — Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, й і так далі. А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась. Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно. А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі. — Ліс... — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима. — Треба обережно йти тепер... — одповів я. — А знаєте, мені чогось зовсім не страшно... Цікаво тільки дуже... — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно. — Знаєте, ви надзвичайно гарні заразі — проти волі вирвалось у мене. Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась: — Я не знаю, що треба сказати на це... Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу. 329
Пам'ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою. Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева і нишпорили між ними... Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали,-і чекала нас. — Не видно нікого... — шепотіла панна. — Не видно... — шепотів я. І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілось... Але... І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита — і ми в лісі. Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив'язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв'ячків, мишей, колосків. — Ходім... — прошепотіла панна. — Ходім... — прошепотів я. І знов мені захотілось взяти її руку... Але... Ввійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники... Ліс стояв недвижно, чекаючи. — Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі... — Вона сказала адресу і кілька раз повторила її. — Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Більше нічого... Чуєте?.. Зробите? — Зроблю... — тихо сказав я, і... мені жагуче хотілось взяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві... Але... — Ну, тепер ходім! — рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили... Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев... — Чуєте ж: «Як вмирають ті, що дуже люблять життя!» — раптом повторила вона. Я мовчки хитнув головою. Жито скінчилось. Починався ліс. Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас в свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені 330
до пояса, соромливо стояли між дубами і ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки. — Сядемо... Треба роздивитись куди йти... — прошепотів я. Ми ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли. І стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні... — Я нічого не помічаю... — прошепотіла Муся. — Я теж. — Мабуть, далі... — Мабуть. — Посидьмо ще трохи... Гарно тут... Спішити нічого... І вона тихо, журно, лагідно посміхнулась до мене. Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли стукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя. Люблю я цей процес у лісі, в полії Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого — людини. Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, «зо всім цинізмом», вони, ці кузьки, метелики, ніби говорять йому: «На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема пашпортів, моралів, "уложеній о наказаніях", ми маленькі, здорові, чисті циніки». Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шептались між собою, оголені, білі берези. — Душно якось... — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом. А я мовчки дививсь на неї, і чудно мені було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо і маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — 331
сидимо і не сміємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузьок, ні ласки, ні тепла, але ми... не сміємо. — Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою. Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і завмер. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно. — Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотіла вона. — Вас не уб'ють! — А я вас буду... Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її. Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище, частіше. — Не треба... — прошепотіла вона. — Вам неприємно? — глухо спитав я. — Ні... так... ; — Так чого ж не треба? Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо по* гладила лівою рукою по лиці. Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкавої поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали... А там, далеко, десь у вогкій глибині, в таємній напів? тьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива... — Мусю!..— пригорнувсь я. Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи. ; — Ні. Не треба... а — Мусю!.. :і — Ходім уже... Пора... — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходім... Пора... £ Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб йогсх Темна глибина ждала нас. >: Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо под сунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручкЦ а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбі не, холодне. І Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали І хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали. і — Де ж саме межа? — питала Муся. і Я здвигував плечима і йшов. І чим далі ми йшли, тим я більше був певний, що нас уб'ють, що несподівано наліземо на варту, побіжимо — і... все. Але, пам'ятаю, було нічого по всій істоті: ні страху, ні суму, ні жалю, тільки одне личезне напруження, одне велике наближення до чогось фатальної неминучого, один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всі істоти з цим призначеним, неминучим. 332
Ми то лягали, і я, приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути, то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура і завмирали, великими очима дивлячись вперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу. А ліс мовчав і ховав в собі свою таємницю. Тут не було вже білих беріз, не було метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок, які хрускали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно. — Дайте руку... — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні. «Так, як вмирають ті, що дуже люблять життя», — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомості велетенський протест наших істот. Серед дерев засіріло. — Ш-ш!..— зупинились ми. Якийсь просвіт... дерева рідше... «Там!» — мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кілька кроків і завмерли... Десь тукав дятел... Шашіль гриз дерево... Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав... Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало... Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким. Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко... Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам'яніли... Довго лежали і слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билось несамовито. Знов поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків затри перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошки посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку,— менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг їх таємна порожнеча.. Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина, і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті? Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед. — Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно... Ну!.. 333
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненим вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті. Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя. — Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене. «Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі. Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась. — Сядем... — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо. Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед. — Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся. Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила: — А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть? Я сказав і здивовано дивився на неї. — Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене? Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружено говорила: 334
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — Вона показала на серце. І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані. Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною. Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав. Сонце пекло, шепотілись кущі. Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком. — Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі. Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни. Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.
335
11 клас Л І Т Е Р А Т У Р А X X ст.
ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967) Народився в с. Пісках, що на Чернігівщині, у родині дяка, помер у м. Києві. Поет, дійсний член Академії наук України (з 1929 р.), міністр освіти України (1943-1948). Найвідоміші твори: збірки поезій «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», поеми «Похорон друга», «Сковорода». *
*
•
О, панноІнно, панноІнно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О,панно Інно, панноІнно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: «Ти рідну стрів!» І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... * ** Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, 336
Квітами-перлами Закосичена. Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій! Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий... Стану я, гляну я — скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий, З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий... • • •
Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? «Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить...» Ви ж чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов'ї... «Я твій», — десь чують дідугани. А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964) Народився в м. Києві в родині вченого, помер у м. Києві після тяжкої хвороби, похований на Байковому цвинтарі. Поет, перекладач, літературознавець. Найвідоміші твори: збірки поезій «На білих островах», «Під осінніми зоря ми», «Крізь бурю і сніг», «Троянди й виноград», «Голосивська осінь».
МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги. І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині. Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя! Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.
338
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933) Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов. Народився в с. Тростянці, що на Харківщині (нині Сумська область), у сім'ї вчителів, помер у м. Харкові. Письменник, ініціатор літературної дискусії 1925-1928 рр. («Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!»). Найвідоміші твори: збірка прозових творів «Сині етюди» (оповідання «Мати», «Солонський яр», «Кіт у чоботях»), новела «Я (Романтика)», повість «Санаторійна зона», роман «Вальдшнепи», памфлети «Камо грядеши?» і «Думки проти течії».
Я (РОМАНТИКА) «Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, 339
за хмарним накипом чути й інший гул — ... глуха канонада. Насува-І ються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах сто-! ять дві хрустальні росинки. і І
ч
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кал валерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. і( День і ніч я пропадаю в «чека». ,, Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету, Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала-ла-ла». Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ, Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — Я — чекіст, але я і людина. Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються нал цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахн< смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу). На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягти свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій 340
дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — УвагаІ На порядку денному діло крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоль. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутой ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життєвому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик. Я: — Діло все. Докторе Тагабат, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже: — Я з вами, докторе, не згодний. — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... — ...«Розстрілять»??? І мати тихо зажурно дивиться на мене. ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять 341
села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підво* ротень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець. ...Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і тач нуть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається тудц^ де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином| і вони його п'ють пожадливо, хижо. І Я думаю: «Так треба». | Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривав ється щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так н^ чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д., і т. п. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! і Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрілять», — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобо»| і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковер^ чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. «Але який вихід?» — Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а легене* рат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: «Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини». Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни. І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма. 342
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! — Тьма? І я здавлюю голову. ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу. ... — Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. — Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю юлю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу: — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? 343
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. II ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний 17л. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти. Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність. Так, будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так, вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — штаб Духоніна! ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно-печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: — На фронт. Я більше не можу тут. Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки 344
й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові? Тоді я кричу: — Ви забуваєтесьі Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: — Так його! Так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. — Так його! Так його! Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Діло № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати. (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних). ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Я: — Ваша фамілія? -Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі. Я: — Де вас забрали? — Там-то! — За що вас забрали? — За те-то! Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага, ви теософи! Шукаєте правдиі.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце... Я: — Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії? 345
Мужчина й женщина: -Так! Я: — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? Мужчина й женщина: -Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»? Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки. ...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: -Далі! Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчув. Я дивився на город. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрію за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожеві загони. Тривога. 346
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз-стрі-лять! ...але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: -Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! Мій м'ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився. Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за маузер. — Чорт! — і кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими. І мовчки одійшов. ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти). Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — Нікому, ніколи й нічого неговорити,як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — Я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету. ...Я за собою нічого не почув. 347
...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нікуди. Ш ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — Я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо): — Провалівай! Андрюша й на цей раз зблід. 348
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають. — Кричить дальній вокзальний ріжок. ...Андрюша вискочив. За ним я. ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонцемідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки,обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!.. Хі... Хі... Я: -Ви? Він: — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: — «це сторож моєї душі», — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город: Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і мовчазних закутках підворотень. ...Але що ж я? ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, я остаточно збився з ніг! 349
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі. ...Чорний трибунал комуни збирається до посігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки. ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній1 портрет. Я різко кажу: — Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? Добре! Тоді я не витримую й шаленію. — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині. Тьма. ... — Конвой! 350
Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору. ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. ...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в ар'єргарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? Але це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? Може, треба інакше зробити? Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапиш езї. Чого ж тобі? ПОМИЛЯЙСЯ! І помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки? Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. 351
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся. ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд. ...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями. І тоді ж, пам'ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник. — Загудів ліс. Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! Удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. ...Що це? Невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі, напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять. ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене. )
Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо* Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія. і 352
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. «От дурень!» — подумав я. ...Потім скинувся: — де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу. ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Із заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни.
353
ЮРІЙ
яновський
(1902-1954) Народився в с. Майєровому (нині с. Нечаївка), що на Кіровоградщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, кіноредактор і кіносценарист. Найвідоміші твори: збірки оповідань «Мамутові бивні», «Кров землі», повість «Байгород», романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники».
ВЕРШНИКИ Роман у новелах ПОДВІЙНЕ КОЛО
Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спадав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем. Загони зітнулися на рівному степу під Компановкою. Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном Добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру, І «Сюди веди!» І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови,! як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло| них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як| підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!» Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка підвели Андрія. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров'ю. «Та я, мазепо проклятий!» — «Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?» Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, З Х И Ж И М И ; дзьобами й сірими очима. «А жити тобі хочеться? — питав Оверко. —і Коло нашої Дофінівки море собі грає, старий батько Мусій Половець! 354
у бінокль видивляється, чи не йде скумбрія, пам'ятаєш, ти й бінокль з турецького фронту привіз?» Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вгору поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. «Ну й цирк!» — гукнули Оверкові хлопці, неподалік заіржав від болю кінь, кружляючи на місці, спека й задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба. «Петлюрівське стерво, — сказав Андрій, — мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». Оверко засміявся, підморгнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобі оце згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очаків?» — «А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова...» Оверко перебив, подивився на південний захід. «Майстрб віятиме, — сказав він, — коли б дощу не навіяв...» — «І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». «Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй, душа, без тіла, а тіло без душі!» — «Цирк? — перепитав Оверко. — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Ну й цирк!» — гукнули чорні шлики, а Андрій став одбілюватись на сонці, мов полотно, спечно було в степу коням і людям, з південного заходу намірився віяти майстрб. «Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь». «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім'ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім'ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину...» — «Та рубайте його, козацтво!» — скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстрб, і стояли нерухомо башти степового неба. А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. «Добрий бінокль привіз, Андрію». Над морем устав силует підпрапорщика російської армії, поверхстрочного вояки за вєру, царя і отечество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел, на хвилю і з хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна кублилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, що в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець лягає на землю й дивиться з землі. В шаланді п'ятеро. Видко, що «Ластівка». На кормі 355
людина без кашкета. Троє ознак збігається. Далі буде: «Чи є у вас скумбрія зелена?» — «А вам ночі мало?» Половець зійшов до води, підкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистські справи сина Панаса. «Може, динаміт?» — «Ще дужче за динаміт!» — засміялися гості, шаланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав,' осміхнувся до старого: «Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б'ється?» — «Яка я гвардія, я рибалка». — «Чубенко, поясни йому, що ,; тепер він червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче». Іванів товариш узяв' Мусійову руку: «Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь», — та ляснув старого і по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил,) зривався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту і хвиль об камінці, «рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстрб зірвався десь із не наших гір». «Майстрб десь зірвався», — сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовтоблакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів,' упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстрб. Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброї! по конях! кулемети! махновці!», а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети. У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека,, майстро дмухав нерівно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, «нашаі бере, і морда в крові», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий] грім прогуркоти, «роби грязь!» — почулася команда Панаса Половця,,] раптом зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Майстрі рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито,| шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався. І Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голоч ва в нього була розкраяна, він дивився собі в ноги, затуляв долоч| нею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутня життя, і Панас Половець підійшов із револьвером у руці, придивлЯ-1 ючись до Оверка. «Зустрілися, браток! — трусонув волоссям, що спадало аж на плечі, -И там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекану 356
І
доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий; ну що — України тобі хочеться?» Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, під'їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. «Дай я його Домучу!» — «Дурню, це Оверко». Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. «Оверку, горе моє», — сказав він голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав. «Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собі на ноги, — ненька Україна кривавими слізьми плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров і хапався за зброю. «Іменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову». Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстрб поволі переліг на грего — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх боків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся приглушений гуркіт, сонце палило, «дайте пити», — сказав Оверко. Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло у ключ, він спинив його і мовив: «Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився: «Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини на вільне співжиття?» «Проклинаю тебе...» — «Почекай проклинати, я, вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?» «Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у Бога, в світ, у ясний день...» Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем запахло, хлопці, по конях!» За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грёго рівно дмухав у височині. А над берегом моря походжає старий Половець, він думає думу, дивиться в бінокль, щоб не проґавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу 357
ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької піхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострі рибальські очі побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У біноклі вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряці, на рейді диміли крейсери й міноносці, солдати наближалися. Грего посівав море дощем, тільки чомусь не видно патруля, може, він потім приїде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш, солдати наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт, Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні-сини вступали його, мов бір, солдати наближалися. Це були іноземці, і один з них підійшов перший. Половець удав, що нічого не бачить, — «По-якому ти з ним говоритимеш?» Солдат підійшов щільно — чорнявий і тендітний, — «По-якому ти з ним говоритимеш?» — «Скумбрії зеленої», — почув Половець. «А вам ночі мало?» — не думаючи, одповів паролем рибалка, серце в нього з радощів закалатало, як замолоду, він обняв солдата, над Одесою спускалася завіса прикрого дощу, море було аж чорне. «Закопати треба, — сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, — клятий був босяцюра». Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий — цей четвертий Половець, колишній моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі пішов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко, — таке кляте Половецьке насіння! Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопатою, як інший виделкою, «ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рід зневажив!» І похорон відбувся. Дощ напинав свої вітрила, над степом зрідка пробігав вітер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку видавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав. І тоді за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки 358
кулемета, Сашко подавав йому стрічки, тачанки пішли врозтіч, кіннотники розбіглися вмить, «здавайся! кидай зброю! червоні! червоні!» Та тікати було нікуди, Іван Половець заганяв їх на спішену кінноту, заганяв їх на кулі, і треба було вмерти або здатися, і Панас заплакав од безсилої люті. Він скочив на чийогось коня, кінь під ним упав, він сів на коня з тачанки, «хлопці, за мною! махновці не здаються!», спробував пробитися крізь Іванів фланг, загубив половину людей, а дощ лив безперестанку, коні сковзалися, Іван Половець посилив натиск, і махновці здалися. І дощ, витрусивши безліч краплин, посунув свої хмари далі, збирав до себе всі випари і перешиковував хмаровище, відганяв хмарки тендітні, оболоки прозорі, залишаючи темних, плідних, дощовитих, надійну підпору й силу. Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі поминули Панаса, він стояв геть увесь заболочений, розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном. «От де зустрілися, Панасе», — сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, стали збиратися звідусіль переможці з інтернаціонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба. Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простір. Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й увесь час смикалось, «та тут і Сашко», — посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: «Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!» «З тобою мова буде потім, — сказав Іван, — а я служу революції, Інтернаціоналу», — і, ще перемовившися з Гертом, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й почав говорити. «Хлопці, — сказав Іван, — от і скінчилася ваша служба у зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви розумієте мене й так, бо скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відступаю я перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваюсь на Київ, і, відступаючи, б'ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, — ставайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе радянська влада, Червона армія!» Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним 359
другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконано. Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство й дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря. «Це — близько смерть», подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: «Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і увесь світ за нас...» «Проклинаю тебе, — закричав Панас в агонії, — проклинаю моєю останньою хвилиною!» Він вихопив з-під френча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля... ШАЛАНДА В МОРІ
Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, як у пісні. Одесу видко по другий бік морської затоки, це місто обдував тра-; монтан, воно височіло на березі, мов кістяк старої шхуни, з якої знята паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживалаі! чергову морську зиму, вітри всіх напрямків не минали її, тумани з мо-, ря заходили часом, мокрі, густі, сірі тумани. От і тепер туман насунув-і ся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обіч? поралися коло шаланд на березі рибалки з артілі, море виштовхувало; на землю шматки криги, холод проймав до кісток, трамонтан дмухав! широкою, рівною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за? його запоною гримів уже серед моря шторм, докочуючи хвилі дужчі к| вищі, засвітився одеський маяк, смуги червоні й зелені, промені чер-і ВОНІ Й зелені. I Половчиха, вирядивши в море чоловіка, виглядала його шаланду,] її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з| моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія.] Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на бере-'] 360
зі — висока и сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили. «Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовчки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями прогортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». І після довгих віків показалась шаланда в морі, ледве мріла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку і впірнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березі лише шерхіт хвиль, і страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гір. Розгойдує її море, кидає через хвилі, прошиває нею хвилі, холодні бризки печуть вогнем, примерзає до тіла мокра одежа, тільки ж — не піддається рибалка, Мусій з чужим чоловіком б'ються до берега! Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березі гомоніли рибалки з Мусієвої артілі, з селища бігли діти до моря. На березі виріс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловіка, туман кублився над морем, був лютий холод. «Гребуть, — сказав хтось, — та хіба допоможеш їм у такий шторм?» Молодші рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старші: «Не дурій, хлопці, шаланди загинуть, і вас краби поїдять, а артіль наша бідна, голова артілі Мусій Половець, він нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе». Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двічі обкрутилася на місці, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга, підкинула, повернула, посуда пішла під воду. Рибалки тоді кинулися до шаланд, посунули до моря «Ластівку» — гордість цілої артілі, сіло четверо велетнів, піднялися в повітря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. «Ластівку» звалило набік, купа криги вдарила її по обшивці, вода ринула через борт, рибалки опинилися у воді, вони стали рятувати «Ластівку». Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони вчепилися в «Ластівку», з берега кинули їм кінець із зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли «Ластівку» на берег. На хвилях видко було Мусієву шаланду, вона блукала догори кілем, натовп рибалок поздіймав шапки, і в цей час побачили у морі помах людської руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рівно вигрібав руками, його хвиля відносила назад у море, назад у морський туман. Він простував до берега. Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя і вихилив склянку спирту, поліз у воду, одразу став синій, а на березі розмотували кінець, і велетень плив назустріч людині в морі. Його била крига, 361
та він виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсім конала серед хвиль, вона лежала на спині, її кидало на всі боки, велетень-рибалка плив і плив. Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свідомість і почала, очунявши, щосили вигрібатися до берега. Зустріч відбулася серед хвиль, і плавці довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарешті їм пощастило, мотузка тоді напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавці мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крізь кригу. Чужа людина вилізла на берег і не могла звестися на босі ноги. Половчиха впізнала Чубенка. Він весь задубів, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його підхопили під руки. «Товариші, — сказав Чубенко через силу, — я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березі, висока та сувора, як у пісні. У морі видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловік, Мусій Половець, він чимало пожив на світі, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морі під Одесою, і чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Із Дофінівки прибіг хлопчина: «Бабо, а діда Мусія не буде, бо той дядько казали, що упірнув дід Мусій двічі й потім щез, а дядько упірнули за ним і вдарилися головою об човна, і не буде вже діда Мусія». Берег спорожнів, рибалки пішли геть, і нікому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з місця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготів червоно та зелено. Половчиха подумала за своє дівоцтво, дівування в Очакові, хазяї трамбаків сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасів, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової крові, її взяв за себе Мусій Половець — дофінівський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову. Та така вже любов, і так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія, і наплодили вони хлопців повну хату. Хлопці виростали коло моря, тісно стало в хаті од їхніх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі. Сини повиростали й розійшлися, Андрій вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк, Половчиха складала все до скрині та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, і він їй став дорожчий, виходила вночі до моря, їй все здавалося, що чує плескіт його весел і треба рятувати від погоні. А Оверко — той артист і грав з греками у «Просвіті» та читав книжки, написані по-нашому. На дядькові 362
гроші в семінарії вчився, рибалка з нього був ніякий, а й його жалко, не чути за нього давно, і Панаса не чути, та й Андрія, мабуть, убито, бо снився під вінцем. Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи). Серед них є й наші, вони приходили по прокламації і раз налякали Мусія до смерті. Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисі здалося, що шаланда поближчала. Її море приб'є до берега, тоді треба виволокти і врятувати, і артіль подякує — без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невідступно, ступінь за ступнем, хвилина за хвилиною. Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артільне добро, вона підійшла до самої води, хвиля обхлюпала її до колін. Шаланда сунулась ближче і ближче, вже чути, як стукається об неї крига, вже видко її засмолене дно, і кілева дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по воді, видувалося на воді лахміття. Жінка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, і тіло Мусія Половця. Буде над чим поплакати й потужити, і поховати на рибальському цвинтарі, де лежать самі жінки та діти, а чоловіки лише мріють там лягти, і лягають у морі на глибині, під зеленим парусом хвилі. Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотілося крикнути й покликати свого Мусієчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсім була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотіла камінням на мілкому. Половчиха хотіла витягти посуду, а потім тужити коло чоловіка, вона вже бачила його тіло у мутній воді, серце їй щеміло, і руки не почували ваги шаланди, і тоді до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловіка, голос стомлений і рідний. «Наша артіль бідна, — сказав старий, — і кидати шаланду в морі не годиться. Я — голова артілі, то мусив і рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий і завзятий, ніяк не хотів плисти без мене, аж поки я не пірнув під перекинуту шаланду, а він усе гукає та все пірнає, шукаючи мене». Старий Половець став на мілкому з чоботом у руці й викинув чобіт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крізь туман здалеку височіла на березі, мов кістяк старої шхуни. І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили ціле життя. 363
ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898-1965) Народився в м. Дебальцевому що на Донеччині, у родині вчителя, помер у м. Києві. Поет. Найвідоміші твори: роман «Третя Рота», збірки поезій «Поезії», поеми «Червона зима», «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», вірші «Любіть Україну!», «Так ніхто не кохав...».
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ! Любіть Україну, як сонце, любіть, Як вітер, і трави, і води, В годину щасливу, і в радості мить, Любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її, вічно живу і нову, І мову її солов'їну. Без неї — ніщо ми, як порох і дим, Розвіяний в полі вітрами... Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна, Як очі її ніжно-карі... Вона — у зірках, і у вербах вона, І в кожному серця ударі, У квітці, й пташині, в кривеньких тинах, У пісні у кожній, у думі, В дитячій усмішці, в дівочих очах, І в стягів багряному шумі... Як та купина, що горить — не згора, Живе у стежках, у дібровах, У зойках гудків, і у хвилях Дніпра, І в хмарах отих пурпурових, В огні канонад, що на захід женуть Чужинців в зелених мундирах, В багнетах, що в тьмі прибивали нам путь До весен, і світлих, і щирих... 364
Юначе! Хай буде для неї твій сміх, І сльози, і все, до загину... Не можна любити народів других, Коли ти не любиш Вкраїну. Дівчино! Як небо її голубе, Люби її кожну хвилину... Коханий любить не захоче тебе, Коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, В цей час, як гудуть батареї... Всім серцем любіть Україну свою, І вічні ми будемо з нею.
ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901-1937) Народився в с. Чаплі під Катеринославом (нині Дніпропетровськ) у селянській родині, розстріляно на Соловках. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Місто» і «Невеличка драма», повість «Остап Шаптала».
МІСТО Роман (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША Степан Радченко стоїть на палубі корабля, який відносить хлопця від рідного села до Києва, щоб здійснити свою давню мрію — здобути освіту. Разом із Степаном їхали до великого міста і його односельці Надійка та Левко. Левко, який уже був у Києві, жваво розповідав про місто. Степан заприятелював із Надійкою. Хлопець оселяється на Подолі, у хатині дядькового знайомого крамаря. Господар із байдужістю зустрів хлопця.
І (...) «Я тут житиму», — подумав Степан, і ця думка здалася йому чудною, як тополя, що він зараз побачив. Але Гнідий повів його не до хати, а в глиб подвір'я, до сарая. Степан ішов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими. І Степан подумав: як легко переламати такі ноги! Коло сарая Гнідий одімкнув замка, одчинив двері й промовив: — Отут перебудете. Степан зазирнув йому через плече в невеличку комірку. Це була маленька столярня. Коло стіни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темніло крихітне вікно. Линув дух стружок і свіжого дерева. Хлопець так здивувався на своє приміщення, що навіть перепитав: — Оце тут? Гнідий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри: — Вам же ненадовго? Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах. 366
Степан несміливо увійшов і поклав у кутку свої клунки. Нахиляючись, він крізь щілину між дошками побачив своїх сусідів за перегородкою — пару корів, що спокійно ремиґали коло ясел. Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений; він глянув Гнідому у вицвіле обличчя, що за ним, здавалось, не було ні бажання, ні думки, і, почуваючи якусь владу над ним, промовив: — Сірника дайте. Прикурить. Гнідий похитав головою. — Я не курящий... Та й ви обережніше — тут дерево. Він причинив двері, і ще хвилину було чути здалеку дзенькіт його ключів. Степан великими кроками ходив по коморі. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження він не чекав. Він ішов на голод, на злидні, але не в череду. Щоправда, він пас корови колись. Так невже ж після революції, після повстань якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів? Маленьке віконце в коморі темнішало дедалі. Раптовий літній ще вечір запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманітних дахів гнався в небо фабричний комин. Чорні звої диму нечутно зливалися з сіро-синіми присмерками. Так, ніби проходили крізь небо, в глиб всесвіту. Його цигарка вже порвалась між пальцями й висипалась. Він скрутив нову й вийшов на подвір'я. Ну що ж, піде в хату, піде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хіба це люди? Але на ґанку сидів якийсь юнак, і, коли Степан нахилився до нього припалювати, він сказав: — Закуріть моєї. Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, він дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов він про щось глибоко мислив і мав просидіти тут до ранку. Степан ліг у своїй кімнаті на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п'янив його. Він мріяв, заплющивши очі, і доходив висновку, що все гаразд. Те, що він у хліву, здавалось йому вже тільки комічним. Він двічі стукнув кулаком у стіну до корів, засміявся й розплющив очі. Над комином у віконці стояв ясний молодик. II Надворі був уже зовсім день, коли Степан прокинувся й схопився на верстаті. Тіло його заніміло від лежання на голому дереві, але він не зважав на ту млость і з острахом протирав очі. Сьогодні вступний йпит, чи не проспав він? Згадавши, що іспита призначено на першу годину, трохи заспокоївся й потягнувся. Шия йому боляче щеміла, і він потер її рукою. 367
Тихий одноманітний дзюркіт чути було з-за перетинки, що межувала його мешкання від стійла, — там доїли корів. Це зовсім заспокоїло його — ще рано. Він сидів на верстаті, упершись руками в коліна, схиливши розкуйовджену голову, і пригадував. Деталі вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часів свого дитячого чередникування, лежачи в полі, плетучи батоги та кошики, він вкорінив у собі звичку до самопоглиблення. І тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Він відзначив у собі певне вагання, якусь, хоч і хвилинну, занепалість — словом те, що можна назвати легкодухістю. А права на це він, на свою власну думку, не мав жодного. Він — нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він — один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. Навіть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором. Степан відкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер ліктем штани, щоб збити з них пил, і розв'язав свої клунки. В них були харчі, солдатська шинеля царського строю й переміна білизни. Спорожнивши один клунок додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них і знову витер. Тепер він був зовсім молодець. Замість недосяжного тим часом умивання, він вирішив скупатися після іспиту в Дніпрі і взявся до сніданку. Мав аж три паляниці, з півпуда пшеничного борошна, фунтів з чотири сала, десяток варених яєць і торбинку гречаної крупи. Несподівано з клунка викотилась пара картоплин, і хлопець голосно засміявся на таку знахідку. Поклавши всі свої їстівні достатки на верстаті, поставивши поруч для порядку одв'язаний від торби походовий казаночок, він уже заходився краяти хліб, як зненацька згадав про фізкультуру. Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й роз-і порядок — перша запорука досягнень! Степан підвівся й почав шукати відповідного об'єкта на вправи. Схопивши лаву, він кілька разів підкинув її, посміхаючись на свою, спритність та пружність своїх м'язів. Поставивши її, він ще не був; задоволений. Любовно помацавши свої біцепси, підплигнув, схопився край низької бантини й почав підійматися на руках, дедалі швидше, з більшим напруженням і завзяттям. І коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний від натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жінку з дійницею в руці. Вона дивилась на нього злякано й : стурбовано. ; — Це я тут спав, — пробурмотів хлопець. — Мені дозволили. Вона мовчала. Степан почував себе трохи ніяково — не тому, що був! без френча й натільна сорочка йому повисмикувалась від рвучких рухівН з-під очкура, як льоля в малого, — він мав одежу тільки за оборону віді холоду, але сам розумів, що його фізкультура в даному разі вийшла з на-*] 368
і
лежних їй меж, обернувшись у пустощі, не гідні ні його поважності, ні становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що він пробував вилізти на горище й щось украсти! Він одкинув назад волосся й хотів, вважаючи розмову за скінчену, братись до сніданку, але вона зайшла в його кабінет, глянула на його речі й поставила долі відро з молоком. — Твердо було спати? — сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат. — Н-да, — невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що їй, власне, треба? Що це за оглядини такі пильні й підозріливі? Він недвозначно похмурився. — Я хазяйка тут, — нарешті пояснила жінка. — Молока трохи налити? Хазяйка! Сама корови доїть? А, профспілка кусається з прислугою! Звичайно, від доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродійства від хазяйки йому не треба! — Я не хочу молока, — відповів він. Проте хозяйка, не чекаючи відповіді, вже наливала йому казаночок. — Умитись у дворі можна, там кран єсть, — додала вона, забираючи відро. Степан дивився їй услід. У неї була товста, округла спина — роздобріла на довільних харчах! Він сердито надів френча й застебнувся. Нарізавши сала та хліба, почав снідати, міркуючи про іспити. Нема чого йому боятися! Математика — він чудово її знав. Щоб перевірити себе, згадав формули площин усіх фігур, квадратові рівняння, відносини тригонометричних функцій. І хоч несвідомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав — стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім не зле озброєний. Оглянувши свої документи, він теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папірців лежало все його життя за останні п'ять років — повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча з-під розстрілу. Були мітинги, агітація, резолюції, боротьба з темрявою і самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривульках півнеписьменних рук! Степан бадьоро підвівся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олівця й наготував паперу. Треба йти. Накривши свої харчі торбинкою, він спинився коло молока. По правді, йому дуже хотілося пити. Сало з хлібом так і просить рідкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Він взяв казаночок, спорожнив його одним нападом і зухвало кинув посудину на верстат. З поганої вівці хоч шерсті шмат! (...) 369
Коли Степан прийшов до інституту, виявилося, що треба ще пройти приймальну комісію. Він вирішив влаштуватися на роботу, проте його ніхто, попри сподівання, не чекав, хоча Степан і мав заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, що мешкав у добрій оселі, потім навідався до Надійки, яка все більше йому подобається.
IV Сходячи вниз вул. Леніна до Хрещатика, Степан багато що передумав. Побачення з Левком його зміцнило. Він казав собі, що путь Левкова — його путь, і на долю товаришеву мимоволі заздрив. Годі щось краще уявити, як таку чепурненьку кімнату! Тихо, уперто працює в ній Левко, складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й він. Степан виразно почував зараз всю важливість своїх обов'язків, що чуття їх був утратив на мить, ступивши на чужий ґрунт міста Він згадував, як виряджали його у районі, і цей спогад війнув на нього далеким теплом. Як він міг хоч на хвилинку забути товаришів, що там лишились без надії вирватися з глушини? Він посміхнувся їм замість привіту. Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми. Перший — сухорлявий крамар, що його він міг би двома пальцями придушити, другий — півбожевільний учитель, прогнаний від школи із своєю мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собі праці багато думати, — дрібний непманчик, що жінка його вранці корови доїть, а ввечері надіває шовкову сукню і п'є чай у знайомих. А сам він — боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок та крамницю, де все його життя і сподіванки. Степан з насолодою розкривав сам собі духовну порожнечу господаря хліва, де він мусив тим часом жита замість кімнати, що існувала в його уяві, як чиста ідея. Що могло бути в душі того крамаря, крім копійок та оселедців? Що може крамар почувати? Він живе, поки йому жити дають. Дивак, бур'ян, сміття, що зникає без сліду й згадки. А вчитель був цікавіший. Цей щось мислив і чимсь жив. Але кімната його — Степан весело засміявся, пригадавши її. Він враз уявив собі долю цього добродія. Учитель був колись господарем великого помешкання, і революція, відтинаючи ордерами кімнату по кімнаті, загнала його разом з недореквізованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадує острів після землетрусу. Вона зруйнувала й гімназію, де він учив буржуйських синків гнобити народ, і кинула, як пацюка, до архіву порпатись у старих паперах. Він живий ще, він ще кричить, але майбутнє його — здихання. Та він і так уже мертвий, як та латина, що тільки дідькові потрібна. От вони, ці горожани! Все це — старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний. 370
З такими відрадними думками Степан непомітно дійшов до Хрещатика, відразу опинившись у гущині натовпу. Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж. Його штовхали дівчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук і плечей; жінки в капелюхах і серпанку, чоловіки в піджаках, юнаки без шапок, у сорочках із закасаними до ліктів рукавами; військові у важких, душних уніформах, покоївки, побравшись за руки, матроси Дніпрофлоту, підлітки, формені кашкети техніків, легкі пальта фертиків, масні куртки босяків. Його очі спинялись на руках, що в пітьмі, здавалось йому, торкались жіночих грудей, на сплетених ліктях, на притиснених докупи стегнах. Він проводив поглядом стрижені й уквітчані косами голівки, прямі й похилені до пліч у солодкому вигині шиї; перед ним проходили зачаровані собою пари, неуважні одинаки — вуличні гамлети, гурти хлопців, що вганяли за дівчатами, кидаючи їм перші пласкі слова знайомства, що тут набували збудної гостроти; запізнілі ділки, не поспішаючи до нудного дому, статечні панії, скоса позираючи на чоловіків і щулячись від несподіваних дотиків. Його вуха чули невиразний гомін переплутаних слів, раптові вигуки, випадкову лайку і той гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні. І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов'язок? Ось вони — горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші. В сутінках вулиці він вбачав якусь приховану пастку. Тьмяний блиск ліхтарів, разки світючих вітрин, сяєво кіно — були йому блудними вогниками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони світять, але сліплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темряві, що зливалася з небом і каменем, — там величезні водоймища отрути, оселі слимаків, що напливають увечері сюди, в цей давезний Хрещатий Яр. І коли б його міць, він накликав би грім на це сіре, важке болото, як казковий чарівник. Степан почав гидливо проштовхуватись крізь натовп, пхаючись навмання, незважаючи на протести, потупившись, мов побожник серед ві371
дьомського шабашу. Та біля кожного кіно його закручувало у вирі. Тут топались сотні ніг, штовхались сотні тулубів, прилипали сотні очей. З широких присінок, осяяних разючими ліхтарями, прикрашених ясними плакатами й велетенськими написами, вигортались лави за лавами, то розливаючись, то стискаючись під навалою противних течій. Був час, коли кінчались сеанси і в нутрощах цих помешкань відбувався обмін речовин. Хлопець похмуро думав, вигрібаючись із цих загат: «Картинки дивляться...» Він минав, не спиняючись, пишні вітрини крамниць, де в блиску ламп мінялись великими бантами пов'язаний шовк і серпанок, спадаючи легкими хвилями з підставок на підвіконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче каміння, шари запашного мила між химерними флаконами пахощів, стоси цигарок з мальовничими наличками, турецький тютюн і бурштинові чубуки. На них він кидав, ідучи, зневажливі погляди — вогонь і лід. Електрична крамниця раптом спинила його. За її дзеркальним склом невпинно займались і гаснули кольористі лампки, і кристал виставлених там люстр на мить спалахував дивними мертвими квітками. І Степан гірко подумав — чому не понести ці лампки на село, де з них була б користь, а не розвага? О, ненажерне місто! Книгарні він не пізнав зовсім. Невже це ті самі, дорогі, рідні йому книжки лежать у величезній западині, без краю тягнучись за її межі в бічних дзеркалах? Навіщо і їх виставляти напоказ перед глузливі очі безтямної тичби? Хіба тим очам занурюватись у глибінь книги, в сховище великих думок, покликаних рухати світом? На це вони права не мають. Він вбачав тут блюзнірство, і його гострий жаль брав за ці оганьблені, запльовані байдужими поглядами скарби — потоптані в жадобі розривок стиглі жнива. «Тут — аби продати», — подумав він. Він так тут замислився, що гамір вулиці видався йому ще дикішим, коли рушив знову. Він чув у ньому сміх і загрозу кожному, хто повстане проти крамниць і вогнів. Ця вулиця завтра розтечеться по установах і трестах, заллє посади, великі й малі, і скрізь, де він стукатиме, будуть зачинені двері. «Прокляті непмани», — думав він. На розі вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, він на мить затримався й глянув уздовж рівного схилу, яким підіймався трамвай. Там був несподіваний затишок поруч бурі, раптова заводь, де юрба, звернувши, розпадалась на окремі постаті, завмираючи й ущухаючи геть. Він провів очима трамвай, що зник на верховині, розчинившись у далекому мороці, і в цій синястій від ліхтарів смузі серед нерухомих, потуплених будівель відчув дивну красу міста. Сміливі лінії вулиці, досконала рівнобіжність їх, тяжкі перпендикуляри обабіч, велична похилість бруку, що спалахував іскрами під ударами копит, війнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонією. Але він ненавидів місто. 372
Повз нахабні двері пивниць, звідки линула п'яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино він минув окрвиконком і зменшив ходу на пустинній увечері ділянці Хрещатика між майданом Комінтерну й схилом вул. Революції, де тільки самотні повії нудяться під темними ґанками. Позаду шумів Хрещатий Яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, ліворуч шелестів людськими тінями Володимирський горб. І трамваї не здавались тут такими настирливими. Степан вперше за цей вечір, одірвавшись поглядом від землі, підвів очі до неба і чудне тремтіння пройняло його, коли побачив угорі ріжок місяця серед знайомих зірок, того місяця, що світив йому й на селі. Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірник юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що була навіяла вулиця. Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти. Міста-сади, села-міста, заповідані революцією, ці дива майбутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькі й збагненні. Вони стояли перед ним завданням завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що він бачив, робив і має робити. Родюча сила землі, що проймала його жили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність землі. Він розчинявся в своїй безмежній мрії, що захопила його враз і цілком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, і, сходячи вниз вулицею Революції до брудного Нижнього Валу, знімався вгору і вгору, до жагучого мерехтіння зір. (...) Степан нарешті успішно склав вступні іспити й отримав стипендію — тепер він студент. Гнідий запропонував і далі жити в нього, навіть перейти в дім (спати на кухні й мати обід), але за умови, якщо хлопець доглядатиме корів, носитиме воду та ін. Хлопець пристав на пропозицію, адже на заощаджену стипендію він зможе купити собі новий одяг, гідний городянина.
VIII Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов'язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповідання й лишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне. І він його написав! Хлопець закохано гортав сторінки — 373
речовий доказ своєї талановитості й запоруку майбутньої слави. Виправивши дещо з огріхів і начисто переписавши свій твір, він замислився над його дальшою долею. Передусім треба його підписати, зв'язати його з собою певним ім'ям. Йому відомо було, що дехто з письменників прибирає собі інше ім'я, так званий псевдонім чи псевдомін, мов ті ченці, що відмовляються світу й самих себе з усіма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний. Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соромитись, воно навіть сучасне, коли хочете, а по-друге, навіщо критись? Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, яких він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому! Але, взявшись підписуватись, він завагався — коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім'я — Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе. Хлопець довго міркував, вагаючись між бажанням зберегти себе цілком у підписі й зробити його гучним та блискучим. Він перебрав силу імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім'я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана — Стефаном, діставши собі нове хрещення. Доля кожного твору — бути, по змозі, видрукуваним, щоб потрапити до читача й зачарувати його. Оповідання Стефана Радченка, письменника, що подавав собі великі надії, а ще більші на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторінки журналу, і то якнайшвидше. З журналів він у своїй сільбудівській практиці знав самий «Червоний шлях», що виходив у Харкові, — туди й належало це надзвичайне оповідання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок із сторонніх уст так захопила молодого письменника, що він вирішив його сьогодні ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації. Йому, йому і тільки йому! Він прекрасно знається на літературі, він мусить бути чулий до кожного нового подиху, то більше до такого свіжого, мусить підтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов'язок і завдання. Критикова постать у палкій уяві юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його перші літературні жертвоприносини. І Степан поклав до нього вдатись. Він не знав, правда, його адреси, але творча винахідливість вмить підказала йому, що її можна довідатися в адресному бюро. Як зручно жити в місті! Скільки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василівни, де саме воно міститься, те бюро, Степан перед обідом помчав туди й за гривеника довідався про свій шлях до літературних верховин. 374
По обіді він вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла своє місце в пущах світобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вітринами й афішами, щоб показати самому собі, що нікуди не поспішає. Проходячи повз садки на Володимирській вулиці проти пам'ятника Хмельницькому, він зайшов і сів на лавочці серед дітей, що скакали тут, бігали наввипередки й підкидали м'ячі, їхні веселощі заражали його. Затримавши м'яча, що випадково підкотився йому до ніг, хлопець так високо підкинув його, врівень з будинками, що дітвора весело заплескала й загукала, крім власниці, що не сподівалась уже дістати свою цяцьку з лона небес. Але м'яч бомбою упав з-під хмар, викликавши новий вибух божевільних радощів. Всі навзаводи трутили хлопцеві свої м'ячі, щоб і вони таке головокрутне літання зробили, та він, забравши три, почав підкидати їх усі разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своїх малих прихильників. В їхньому гурті він переживав солодкі хвилини, не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів. Він мав себе птахом, що спиняється в повітрі на розгорнутих крилах, обнімаючи маленьким оком розкішну землю, квіткою, що розкриває вранці маківку, проливаючи запашність назустріч сонцю. Він пішов далі, попрощавшись із дітьми, що кричали йому навздогін, і все навкруги приємно тішило йому очі — стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери він спинився ще послухати українських пісень у виконанні двох жінок і сліпого діда, представників мистецтва, що вийшло на вулицю, і потім звернув на Нестерівську вулицю, куди вело його бажання і вказівки адресного бюро. Що ближче він підходив до заповітного будинку, то більше прокидалось у ньому — не хвилювання, — неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати: «Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його». Ні, краще: «Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповідання, що я написав». Будинок, де жив великий критик, був теж великий і мав два флігелі у дворі. Покладаючись на своє чуггя, Степан зійшов на п'ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замість потрібного вісімнадцятого. Тоді він, розпитавши у дворі, пішов у другий флігель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, Ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякавшись своєї настирливості. — Кого вам? — спитала жіноча постать, відчинивши. 375
— Вибачте, що я турбую вас... — почав Степан, не пізнаючи свого голосу. — Я хочу бачити... — Він запнувся, забувши прізвище. — Я хочу бачити... критика... — Критика? — здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях капризний капот. — Цебто він статті пише, — тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста... — Михайла... — Михайла Демидовича Світозарова? Професора? — полегшено сказала жінка, впускаючи його. — Да, да, це тут. Сюди. Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше полізши вночі грабувати помешкання. — Міша, до тебе хтось. Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи книжок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне. Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом. — Вибачте, — сказав він, уклоняючись, — ви товариш Михайло Світозаров? Сам свідомий недоцільності такого питання, він постарався хоч у міру змоги ковтнути маловідповідне слово «товариш». — Я Світозаров. А в чому річ? — Я ось написав оповідання... — почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчі в критика неприємну гримасу. — Мені ніколи, — відповів критик. — Я зайнятий. Ця зневажлива відповідь прикула Степана до місця. В тоскному холоді, що оповив його, він зрозумів тільки одне — слухати його не хотять. Як він не ворушився, то критик визнав за потрібне повторити, підкреслюючи склади: — Я зай-ня-т-ий. $ — До побачення, — глухо промовив Степан. Вийшовши з двору, він пішов перед себе незнайомими вулицями^ несучи на серці нестерпучий гніт безсилої люті. Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробак ка лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куі вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крові стібн; той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури! Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про пом Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тяга по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м'язів була безперечн' 376
І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище. Опинившись десь біля парку, він зайшов і сів на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, він його пізнав — це був Золотоворітський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений підступом всепалющої ненависті, він пробурмотів, криво посміхаючись: — Тоже... Золоті ворота! Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотіло його покидати. Він тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогів. Зело дерев швидко темніло, плюскіт фонтана міцнішав у сутінках, і густий вечір тихо знімався з-над кущів. Раптом зайнялись ліхтарі. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Денні одвідувачі скверу, чеснотливі тати з газетами й нені та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнім промінням світла. На зміну їм злітались нічні метелики та їхні ловці. Степан встав, добув свій твір і порвав його на шматки. — Будь ти прокляте, — сказав він. Він рушив до Надійки, хоч йому однаково було, бачити її чи ні. Але він пішов би до неї після перемоги, тож вирішив іти й після поразки. Вона радісно зустріла його в своїй хустині на розі вулиці, бо виглядала його, гуляючи. Вона відхилила голову, його побачивши, і пристрасно засміялась, але він холодно до неї привітався: — Здрастуй, Надійко. Вони пішли до Царського саду, і дівчина, сміючись, щасливо розповідала про перший день лекцій у технікумі. Він зціпив губи. В його інституті теж, певно, лекції почались. Ну і хай починаються! Він замкнувся враз у собі й похмуро визирав на світ крізь добровільні ґратки. Сміх Надійчин був йому нестерпучий, її веселість ображала його. Раптом відраза зайнялась в ньому до дівчини, і це чуття було йому приємне. — А що пише Семен? — спитала Надійка, ще не почуваючи його настрою. — Нічого не пише, — відповів він. Та й справді, він цього не знав, бо листа від сільського приятеля ще не прочитав. Надійка здивовано на нього глянула. — Ти чудний сьогодні; Степанку, — несміливо промовила вона. Він нічого не відповів, і вони мовчки дійшли до підгір'я Царського саду. Ця мовчанка ображала дівчину, і вона спинилась, стримуючи сльози. 377
— Я піду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув її за руку. — Люблю. Ходімо. Він почував свою над нею владу і хотів, щоб вона корилась. Вся прикрість його на ній зосереджувалась, і він, може, вдарив би її, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покірно пішла. Коли вони зійшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорі з тихеньким тріском. Пускали феєрверк. Рожеві, сині, червоні й жовті вогні, свистячи, гнались угору, креслючи світлючі дуги на темному тлі, вибухали й падали на землю іскристим дощем. Степан дістав останню з своїх легких цигарок і запалив її. — Сволочі вони всі, — похмуро промовив він, сплюнувши. Надійка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорів та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця. — Хто? — не розуміючи, спитала вона. — Всі, що отам дивляться. — Ми теж дивимося, — боязко зауважила вона, налякана його голосом. — Думаєш, для тебе пускають? — суворо посміхнувся Степан. Вона зітхнула. Він повернувся спиною до вогнів і пішов. Надійка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки. За кілька хвилин вони опинились у гущавині, де кінчалась алея й починалась стежка край кручі. Темні чагарі тхнули тут вогкістю й похмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рівчака, вони дивились на той бік його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомінні. Тиша навкруги таїла чекання й жагу, мов напередодні грози, і шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому. Цигарка хлопцева погасла, і він нетерпляче кинув її в провалля. Потім обернувся до дівчини, що відчула його погляд з радісним трепетом. — Степанку, — спитала вона, схиляючись до хлопця, — чого ти такий... сердитий? Він зненацька обійняв її, і притиснув до себе її груди з пристрастю, роз'ятреною злобою та приниженням. І за це міцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотіла пригорнути її до себе й поцілувати, але він нерухомо здушував, знесилював її обіймами. Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом відчувши, що він бгає і гне її, що коліна їй ламляться і хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало. 378
Потім вони сиділи на лавці над річкою, що нечутно бігла внизу, коливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крізь хмари та лист, на заході білий місяць сходив, що на воду клав холодні лелітки. Бажання курити мучило Степана, і він рвав між пальцями порожню обгортку від легких цигарок. — Чого ти мовчиш? — спитав він Надійку, підкинувши вгору шматки. Вона тужно оповила його і припала обличчям йому до колін. — Ти ж любиш мене? — пробурмотіла вона. Він підвів її й відсторонив. — Люблю. Нащо питати? Тоді вона голосно заплакала, захлинаючись і хрипучи, немов стримувана повінь сліз відразу випорскнула з її очей руїнницьким потоком. Степан озирнувся навкруги. — Не плач, — суворо сказав він. Вона ридала, втративши в сльозах свідомість і волю. — Я кажу тобі — перестань, — мовив він ЩЄ раз, шарпнувши її за руку. Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неї і оскаженив його. — Я піду, коли так, — сказав він, підвівшись. — Ти винна! — крикнув він. — Ти, ти винувата! І пішов геть, повний туги та гніву. (...) Степан став навідуватися до Надійки, яка жила з подругами на квартирі. Тут частенько збиралася молодь. Один із юнаків запропонував відвідати літературний вечір. На мистецькому зібранні Степан подумки заздрив письменникам, які зі сцени читали свої твори, за що діставали щирі оплески від аудитори. Він теж хотів стати письменником, тож вирішив написати твір про свою бритву. Сюжет узяв із життя. Перебуваючи в загоні повстанців, він потрапив у полон до денікінців, з якого потім визволився, відкупившись у черкеса бритвою. Потім того солдата було вбито і він повернув собі бритву. Тож «долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».
X (...) Увечері Степан посадив себе уважно читати вступ до статистики, науки на диво проникливої, що непомильно обчислює, скільки кожен має шансів потрапити під трамвай, захворіти на холеру або стати генієм. Але до цих повчальних розділів хлопець ще не дійшов, і коли дерев'яний годинник, окраса його кабінету, показав десяту, відчув право спитати й отак розв'язати всі питання минулого дня. Він заснув і прокинувся від тихого шелесту коло ліжка. Розплющив зненацька очі, побачив у темряві, що сіріла коло єдиного вікна, білу постать, величезну в мороку перед очима, повними сну. Він схопився й здушено спитав: — А хто це? 379
Злодій? Примара? Сон? Але постать мовчки насувалася, і хлопець не пізнав, а якось зразу догадався — це хазяйка. Що сталося? Пожежа? Нагла смерть? Але не встигши ще нічого спитати, відчув дотик гарячої руки до обличчя, до шиї, до грудей. Потім двох рук. Уривчасте, немов стримуване дихання ближчало до нього, нахилялось, спинилось і лягло йому на уста сухою, жагучою печаткою. Руки жінки оповили його стан, і до грудей йому торкнувся теплий, тремтячий м'якуш. Охоплений нестямним жахом, Степан пручнувся й притулився до стіни, ладний злитися з нею і зникнути геть. — Що це ви? Що це ви? — бубонів він, захлинаючись. Все тіло здерев'яніло йому від напруження, страх скрутив йому руки в задубілі обрубки. Він дихав рвучко й голосно, але холодним, терпким повітрям. Вона тихо пішла геть, і Степан, мов крізь сон, почув, як легенько рипнули двері. Життя потроху верталось до нього, серце втішалось, він поворухнувся й несміливо витягся на ліжку горілиць. Ноги йому ще тремтіли, і струмки крові дзвонили в ушах. Поволі він усвідомлював подію після тваринного жаху, що пройняв і струсонув його. — Та що ж це? Як же так? — маячив хлопець, соваючи руками. Разом з усвідомленням йому відроджувався на устах поцілунок, що він урвав, притиск грудей і сласне оповиття голих рук. Голих! Як пізно він це зрозумів! Все ж тіло її, роз'ятрене, здатливе тіло, було відділене від нього лише тканиною сорочки. І він відштовхнув його, як боягуз, замість зануритись у нього, замість спізнати в його глибинах таємну, виснажливу теплінь! Що спинило його? Гріх? Почуття провини перед кимсь, гризота? Що важить для нього цей чіпкий мотлох, ці прикрі, на шляхах розкидані шпичаки, дурна мораль забобонів? Ні, тільки хлоп'ячий ляк — іншого пояснення він не міг добрати. Похолонувши на мить, його кров уже займалася, ширилась, наливаючи жили, і молоде серце його кинулось на всю широчінь свого могутнього розгону. Запобіжлива уява розгортала йому образи, що бридкими здаються тільки іншому, а в полум'ї власної уяви стають неприступні для сумління. Охоплений палючою жадобою насолоди, він обережно підвівся і затремтів, торкнувшись ногою холодної підлоги. Навшпиньки підійшов до дверей, що вели в покої Гнідих, і тихенько спробував їх відчинити, та вони подались тільки трохи, скільки дозволив накинутий зсередини гачок. Степан, нестямлячись, хотів постукати, але піднесена рука йому безсило впала. Що ж, він сам, зрештою, був винен! Кімната душила його. Вийшовши в білизні на ґанок, він сів і вперся ліктями в коліна. Холодне повітря не заспокоювало його. Страх і напруження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх — саме за те, що не зробив його, — не покидало хлопця, нудило і гризло. Він називав себе дурнем, йолопом, страхополохом і нікчемою. І не тому тільки, що незадоволене тіло його налилось гіркотою, а ще й 380
від невиразного здогаду, що володіння цією пишною, вищою за нього, дозрілішою за нього жінкою могло б зміцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозі, що самому героєві показує його вартість. Вранці Степан, знервований і невиспаний, похмуро тинявся по подвір'ї, нудився, запалював все нові цигарки, виснажуючи запаси своєї махорки. Хоч був уже будень і інститут був відкритий для його ревності, самий спогад про нього нагонив на хлопця страшенну відразу. Що там інститут! Проти пригоди минулої ночі це була річ проста й легко досяжна. А бажання тієї жінки, що про неї ще вчора вдень він і помислити не зважився б, перетворилося вже в пекучу спрагу, присмачилось непоборною цікавістю і стало, зрештою, дратівливим питанням його власного самолюбства. Тільки-но він уявляв собі, що ця жінка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразливіші слова. Розпусниця. Бахурка. Навіть повія. А проте він ладен був би благати її навколішках, коли б вона хоч раз посміхнулася йому, коли б подала йому хоч найменший знак. Але, здибаючись з ним у кухні, вона була така, як учора, позавчора, тиждень, два тому, найдрібнішим рухом не зраджуючи свого нічного візиту. Це здавалось йому безоднею облуди, глибиною зіпсутості розбещеної самиці. Вона ж приходила. Певна річ. Так чому кирпу гне? Невідомо. Прийде чи ні? Хлопець чудово розумів, що образив її своєю поведінкою, що треба щось сказати чи зробити, але що, але як — він не знав, не зважувався, боячись собі пошкодити й невдалим заходом все вкрай зруйнувати, замість направити. Тихо, зовсім нечутно прийшов він до кухні, де Тамара Василівна поралась із обідом. Вона стояла спиною до дверей, і хлопець зайшов непомітно. Скутий свідомістю свого приниження і разом охоплений тужною, якоюсь жебрацькою пристрастю, він пожирав очима лінії її спини й ніг то з благанням, то з нестерпучою жагою. І коли вона обернулась та побачила його, він постеріг на обличчі її муку й ворожість, що, зринувши на мить, сховались під виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в її душу. — Приходьте сьогодні, приходьте, — прошепотів він аж надто тихо, хоч ніхто сторонній не міг його слів підслухати, бо вранці нікого вдома не бувало. Жоден м'яз не ворухнувся їй на обличчі під його пильним поглядом. Вона одвернулась, а Степан вискочив із хати, люто грюкнувши дверима. Він не приходив додому обідати, не без певної надії підкреслити цим свою розпуку, вернувся вже зовсім поночі, проблукавши цілий день коло Дніпра, і зразу вклався спати, знову натякаючи на своє чекання. Години тяглися йому нескінченними вічностями; стелі й усій будівлі сумирного крамаря загрожувала щомить нагла руїна від вибухів його нетерплячки, і коли вона нарешті прийшла, хлопець прийняв її з усім палом юнацької пристрасті й того велетенського запасу сил, що приніс із собою на місто. (...) 381
Радченко знайомиться з сином Гнідих Максимом — культурною й освіченою людиною. Степан із головою поринає в навчання, випереджаючи в науках своїх однокурсників. Він пише оповідання. Борис (один із земляків Степана) порадив надіслати свої твори до журналів, хлопець так і зробив. Ночами до Степана приходила Тамара Василівна, вона розповідала хлопцеві про свою складну долю. Максим дізнався про це й назвав Степана нічним злодієм. Хлопці побилися, після чого Максим узагалі покинув свою домівку. Степан має великі успіхи в опануванні української мови, тому професор, що приймав у нього іспит, знаючи, що хлопцеві живеться скрутно, порадив викладати мову на курсах для державних службовців. Степан купує собі новий одяг, тепер він може викладати на курсах. Він покидає свою «мусіньку» (Тамару Василівну) й переїздить у кімнатку, яку запропонував йому Борис. На курсах Радченко знайомиться з попереднім лектором (ним виявився поет Вигорський), приятелює з ним.
ЧАСТИНА ДРУГА І Хоч і позбувся Степан злиднів, проте жив і далі по простому за жорстким розкладом. Учив англійську й французьку мови. У листі з Криму Виговський сповістив, що надіслав твори Радченка в кілька журналів. Степан, купивши журнал, знайшов у ньому підписані ім'ям Стефан Радченко свої твори. Від такого щастя він сходив у кафе, а потім накупив купу лотерейних білетів, чим здивував публіку. Нічого не виграв, щоправда, якась дівчина вихопила з його рук один білет і виграла соску, яку урочисто вручила Степанові. Так хлопець познайомився з дівчиною на ім'я Зоська. Почали надходити гонорари й запрошення від журналів далі писати. Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують і йому належить отримати гонорар 350 карбованців. Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уявлялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Степанові захотілося затишнішої квартири, тим паче доходи це йому дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало знаходити час для зустрічей із Зоською.
382
X (...) На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона? Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов. — Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима. — Я теж за тобою скучив, — відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю. — Іди ж сюди, — прошепотіла вона. Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця. Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову: — Поцілувати тебе? — Поцілуй. — Ти хочеш? — Хочу, — розпачливо шепнув він. Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись. — Так я тебе люблю, — сказала вона. Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки. — Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безкінечні роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти. — Весна? — пробурмотів він. — Ах, звичайно, весна, як же я не здогадалась! І тихенько заспівала, хитаючи ногою: Весна, весна, весняночка, Де твоя сестра-паняночка. Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого. Він стиснув їй руку й сказав: — Зосько, підемо в поле, коли стане сніг? — Ах, підемо, і я сплету вінок! 383
Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи. — Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... — шепотів він. Коли заспокоївся, вона погладила його по голові: — Ти — божественний. Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавжди. — Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено. — Про що? — Давай поженимось. Вона відсахнулась. — Ти збожеволів! Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писаги йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем. Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «проти». Потім спитав: — Скажи, ти хочеш? Зосько! Вона лукаво відповіла: — Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась! Він вдячно поцілував її. — Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?! — А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже. Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка. — Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона. 384
Він пригорнув її і шепнув на вухо: — Крім того, заведемо собі пацанка. — А що таке пацанок? — Де такий маленький хлопчик. — Ах, хлопчик, це дуже гарно! Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу! Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши: — Завтра ж та вечірка. Ми підемо? Він чемно поцілував їй руку. — А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини. — О, це буде фурорі Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині. Але він не хотів розлучатись з нею до завтра. — Сьогодні ми в театрі? — спитав він. — Тільки щоб назад — візником! XI Наступного ранку Степан почав уявляти подружнє життя (хтось постійно зазіхатиме на його час, увагу) і зрозумів, що згодом романтика життя перетвориться на прозу. Він почав картати себе за поспіх і вирішив порвати із Зоською. На вечірці у друзів він їй прямо про це сказав і почав відверто залицятися до інших дівчат, тут він познайомився із Ритою — артисткою з Харкова, яка приїхала до батьків. Степан вирішує написати великий твір про людей, почав з легкістю, проте дедалі важче йому давалася творчість. І ось він згадав про Зоську, вирішив прийти до неї й перепросити, щоб помиритися. На порозі її дому його заскочила страшна звістка: Зоська отруїлася й померла. Нарешті Степан переїздить до омріяного житла — квартиру в семиповерховому будинку з ліфтом, проте нова умебльована квартира не принесла йому щастя, хлопець був пригнічений, почувався самотнім. Якось Радченко зустрів свого односельця Левка, який повідомив, що вивчився і іде тепер працювати на Херсонщину: йому в місті все — і люди, і життя — чуже. Степан пригадав рідні степи, село — і він вирішив, що йому теж треба покинути Київ.
XIV Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, 385
непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні і купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламається під ногами шелестка стерня. Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця. Може, з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокої, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні серед міста пристрасно марив теплою осінню степів. Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити! Хлопець повернув і швидко пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами. Він вертає на село. Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі. Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч. Дзвінок трамвая спинив його. І він радісно подумав: «Завтра я тебе вже не почую». І той півтора року накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і виснажливість мрій, що він у місті пізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сільбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним із безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого променя! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли 386
родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності. Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купити кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву про звільнення подасть. Дарма що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливо. Це просто й легко. Про це нема що думати й турбуватись. Але... він поїде не сам! Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім раптовім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жаринки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою. — Надійко, Надюсю, — шепотів Степан. Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з'явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав п весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував. Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасливою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути інакше? Вона гаде! Та це й неминуче. Тепер у квітчастих долинах, що чекають їх, він дивитиметься без краю вїїочі, де бачитиме світ і життя, братиме її за руку в радісній покорі й почуватиме на долоні своїй невичерпне тепло її тіла, до якого не наблизиться ніколи! Вночі стерегтиме її сни, чудові сни заколисаної краси, і розумітиме їх, як розуміють мову людей. І питиме, питиме щохвилини насолодної отрути її обожнення, і вмиратиме поволі коло її ніг у смертельній сп'янілості. Так треба, її воскресіння разом зі співучим потягом до степів зливалось у єдиний порив сласної спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому відчував він всю радість оновлення. На розі Володимирської він стурбовано спинився. Чи не забув він їхньої... тобто її адреси? Ні. Андріївський узвіз, 38, 6. Назва вулиці й цифри вмить сплили йому в пам'ять, хоч чув він їх тільки раз. І дивним 387
йому тільки здалося, що до неї так близько йти, так легко дістатись. Тим краще, бо він ладен був би сходити пустелю, голодний і спраглий, блукати в підземеллях і хащах, серед несвітських небезпек і все перемогти в її ім'я. Хлопець приказував: «Андріївський узвіз... Андріївський узвіз...» Враз він пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишній шлях свій з Подолу до інституту. І знову стріпнувся — на тому шляху, де загубив її, він і мав її знайти! «Як це чудно... як чудно...» — гадав він. Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами й жаданням відживити минуле, що досі жило тільки в нім. Йому схотілось побачити той маленький будинок на Бессарабці, увійти в нього» так, як увіходив уперше, коли побачив Надійку в товаристві друзівселюків. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Де пишна Нюся з інструктором клубної роботи? Вони зненацька стали йому страшенно дорогі, рідні, цікаві, і невиразна сподіванка охопила/1 його, що він зустріне їх зараз усіх коло столу й сяде поруч Надійки, | що його чекає. Та й чому, справді, їй випадково не зайти туди? Міг же;' він здибатись сьогодні з Левком, якого ще довше не бачив! Степан звернув праворуч і хутко зійшов на Хрещатик. & Серце йому нестямно кидалось, коли він постукав у хисткі двері» низенької халупи. Все навкруги він пізнав: старомодний ґанок, палії садник, надвірні віконниці. Ніщо не змінилось, яке щастя! Та й часу* зрештою, минуло небагато — півтора року, що здавалось йому зараа| однією ніччю глибокого сну. « Йому, відчинили. Відчинив чоловік З грубуватим ГОЛОСОМ, Я К И Й С | | невдоволений, непривітний. І — Чи тут живуть дівчата... що жили півтора року тому? — спитані Степан. Й На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища. — Нема тут ніяких дівчат, — відповів чоловік таким тоном, немов хорі тів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити І Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, і свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона — це і жуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він І не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У і совому бюро він був уже. Нічого не сказали. Щ — Гроші тільки беруть, порядки совєтські, — пробурчав чолов трохи зласкавившись. — Так, страшенний бюрократизм... Одна з них була швачка, низенька. Щ — Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку. Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темі двір — вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків^ 388
росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць ледве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через грудки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав. — Хто там? — почув він жіночий голос. Хлопець, затремтівши, відповів: — Одчиніть... це я... Степан... пам'ятаєте, до вас приходив, як Надійка тут жила... — Степан? — здивовано перепитало в хаті. — Атож,.. Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю! Всередині раптом засміялось. — Отаке! А мене ївгою звати! Степан з жахом відступився, її звати ївгою? ївга! Яке непотрібне йому ім'я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати. Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична потреба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він міркував про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з'ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять повернутись, а місто, душне й нудне, — це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона заміжня була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш... А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться вести мову про те, кому дівоцтво Надійчине належить... Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні. Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв'язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м'яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя. Зненацька візник спинився. — Що? — спитав Степан, прокинувшись. — Приїхали, — сказав той. Хлопець, здригнувшись, скочив на землю. 389
— Може, почекати? — спитав візник. — Чекайте, я зараз, — відповів Степан. Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю. Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. «Ех, йолоп же з мене», — подумав він. Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: «Хто там?» — і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів: — Можна бачити товариша Бориса? Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка. — Бориса Вікторовича немає вдома, — поважно відповіла дівчина. — Вони поїхали у відрядження. — Шкода, — буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку. — Заходьте, — мовила дівчинка. У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах — мереживні завіси, на підвіконнях — квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя. Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати: «Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо; Думалось погомоніти вечір про минуле...» Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, дивилась на нього у щілину, коли він пестив кицьку. — Це ви, Степане... — Павловичу, — підказав він, розуміючи її зупинку. І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже 390
спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: «Ні, я таки справді йолоп». — Сідайте, Степане Павловичу, — мовила господиня. І він зразу постеріг, що вона вагітна. — Дякую, — відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю. Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула: — Наташко, грій самовар! — Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай. — А я ще не пила, — відповіла вона. Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт паралізував його. Нарешті господиня промовила: — Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу. — Атож, — пробурмотів хлопець, — прокляте нікольство... Та й Борис усе у відрядженні... Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень: — Це я хотів запропонувати... якби Борис, звісно, був... поїхати кудись завтра погуляти... далеко десь... в природу, як кажуть... — Прекрасна думка, — відповіла вона. — Але я не зовсім добре себе почуваю. І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі. Раптом вона спитала: — Ви оповідання, кажуть, пишете? — Так... писав, — сумно відповів хлопець. — А тепер? — Тепер не пишу. — Чому? — Нема про що. Вона посміхнулась. — Хіба у вашому житті не було пригод? Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузувати? І гордо відповів: — Були, але дрібненькі. Занадто звичайні. Потім повагом глянув на годинника й підвівся: — Вибачте, Надіє... — Семенівно, — підказала вона. — ...Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса. 391
— Прошу заходити до нас, — сказала Надія Семенівна, — ми завжди будемо раді вас бачити. На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він солодко прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся. На вулиці йому схотілось зійти на Поділ, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього: — Товаришу! Товаришу! Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив? Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез'ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рухливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське пристановище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір'я, на сарай, на ґанок, де сидів вечорами, і на будинок. Диво! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям. Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! і Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незро-] зумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто; прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле,; як труп. і Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій Є| тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась^ важчала вона, як вагітний живіт, і разом із нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могунє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, 392
що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже почалося! На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка. — Рито, Риточко, — шепотів він, стискуючи її руки. Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи. Вона відповіла, посміхаючись: — Яка несподівана зустріч! — Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан. — І бажана, — додала вона. Він захоплено на неї споглядав. — Куди ви йдете? — спитав нарешті. — На Малу Підвальну. Він узяв її під руку. — Ходімо. Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан. Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено: — Ви божевільний! — Завжди такий, — радісно відповів він, знову беручи її під руку. — Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь загубив. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити. — Справді? Я теж вас не зовсім забула. — Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви. — Треба доказів? — Ви відгадали мою думку! — скрикнув він. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком. — Це я? — Так, ви, — погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ? — До осені. Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди. — Я безтямно люблю вас, — шепнув він. — Ви особлива, ви якась чудова. 393
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття. Раптом вона спинилась. — Годі, пустунчику І Я вже дома. Він бурхливо скрикнув: — І я піду за вами! Я піду до вас! Вона погрозилась пальцем. — Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо. — Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити? — Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене. — Тільки завтра? — Тільки завтра. Але я хочу квіток. — Ви їх матимете. В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення. Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки. Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.
394
ОСТАП ВИШНЯ
(1889-1956) Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чечві, що на Полтавщині, помер у м. Києві. Письменник-гуморист, засновник в українській літературі жанру «усмішка». Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки», гумореска «Моя автобіографія».
СОМ Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте! ...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні... Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квіткамигорнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій! Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого. Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, — цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човнйк їхній вже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе... Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають. «Тихенький вечір на землю спадає», в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...» Чарівна річка Оскіл... А скільки там диких качок! Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... 395
І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають... А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами... А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудуваточорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі — болотяні курочки... До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, — щоб ані звуку, ані шурхоту. На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов'язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок... Гуляють качатка, у теплій воді купаючись... Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — і каченяток нема! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе — ках! — і знову весела гра — купання серед озеречка. Чарівні місця на річці, на Осколі... * * *
Тихо, тихо Оскіл воду несе... — Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чистачиста. Трохи ліворуч — велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою. — Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь! Це так нам дід Панько розповідав. — Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! — і нема чоловіка! — А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо. — Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і вер- і тить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, Господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном , отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля ; пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ге-ге-ге-ге! — та по воді крила' ми ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз — ге! — та кри-1 лами — ляп! — і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки | хвилі водою пішли. Я тільки: «Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорті» > А пан у крик: «Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, і 396
хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-пав гусак! Отакі соми бувають! — Невже-таки сом гусака ковтнув? — Не вірите? А ви хіба книжки Сабанеева не читали? Мені пан її читав. — А хто такий Сабанеев? — А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанеев. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не інакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласував гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі, прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить: Якби ж таки того пана чорти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утялиі
Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я панові, — налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо! — А далі що? — не витримав я. — Ну, водите, а далі? — Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили... 397
— Та швидше, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли? к — Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі > та й водимо... — Ну, вже витягли, Слава Богу, діду! Ну, а далі?.. — Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як» звідси до отієї верби! їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів ; на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві? — Гусак? ц — Якби ж іусак! Ми, як побачили, поперелякувалися! — А що ж там таке страшне було? >ц — Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака,? сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи| скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя... Заходжу* якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: «Немаз» мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!» — Як, — питаю я, — не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! — кажу! — Як ізнайшовся! — підскочив пан. — Де ж він? — Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки під палини та хвоста витягли! — Було тоді від пана нам, але було й паної гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як ві»| купався, сом його й проковтнув. — А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку пре ковтнув? — Не віриш? А от у Сабанеева в книзі написано, що в Уфимськії губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмі це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш... — А не чули, щоб сом парового катера проковтнув? | — Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти маєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й кат ра б ковтнули, так бояться. і — А чого вони бояться? — Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і кі теру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві ОІЙ нився б! Соми — вони такі! •4 Сом дуже сильна риба, могутня. — Одного разу, — розповідав мені один дуже заядлий і дуже спр ведливий рибалка, — стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трей нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювалв Коли — гульк — серединою Дніпра мчить проти води човен. ШвиДІІ мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора і човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов 398
глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, — аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо... І знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. «Що таке?» — питаю. «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом».— «Так одчіпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руці, не відчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо». — «І давно він вас возить?» — «З-під Канева мчу!» Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити Бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало — не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися — проти води стільки ото човна промчати... «Шворка ослабла, слава Богу!» — каже дідок. «Тягніть!» — кажу. «Не підтягну». Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться, і бульби з рота бульботять. Так ніби каже: «Ох і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!» Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: «Амінь!» Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап'ясті, пальці пухлі та сині-сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки... «Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, вас підоспіло?» — «Трохи вище від Канева, — відповідає дідок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався всетаки! От халепа! Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!» Сильна, як бачите, риба сом. • * •
Сом — риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята — ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають. Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят... Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі. Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий — на спеціальні великі гаки. 399
Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м'яса і т. д. На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів. Як ловити сома? Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати — підсікайте. Підсікши — витягайте. Витягли — зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску. Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме сименталь-; ських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави... Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати. А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення. МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і підчас мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині... Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів. Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку. Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси. Батьки мої були як узагалі батьки* Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом. 400
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було. Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матері: — Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити. А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному. Почав, значить, я рости. — Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі. А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять». Бо письменники так, спроста, не бувають. І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором. Підскочать оті явища — і записала людина. Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни. Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати? Зразу ж мати пужне: 401
— А де ж ти ото сів, сукин ти сину? І натхнення з переляку розвіялось. Тут і стає в пригоді картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки. І все думаєш, думаєш, думаєш... Аж поки мати не крикне: — Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?! З того ото й пішло. З того й почав замислюватися. Сидиш і колупаєш перед собою ямку. А мати, було, лається: — Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!! Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобців драти або на вербу по галенята. Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь. — Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину! А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!» Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на мо« літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав я дуж< з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очу нявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, ЩО Я Ні щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясні ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний Так і вийшло. Отак між природою, з одного боку, та людьми — з другого, й про майнули перші кроки мого дитинства золотого. Потім — оддали мене в школу. Школа була не проста, а Міністерства народного просвещенія Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уж< він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, ніколи люто. Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише авто 402
біографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати? У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже: — Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку. «Велика, — думав я собі, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба». Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив. Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша. Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу: — Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу, як триста літ із нас... і т. д., і Т. д. Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: — Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде. Навіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало». Приїхав додому. — Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро. Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт». Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав. Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером. А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потім до університету вступив. 403
Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам'ять. ^ Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тільк и Й КИНу.
й:
Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками. ^ їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, тац у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі. Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський^ Почав з фейлетону. У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем. ; Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої немвд бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму». Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. І пишу собі... !
404
МИКОЛА КУЛІШ (1892-1937) Народився в с. Чаплинцях, ідо на Херсонщині, у селянській родині, розстріляно на Соловках. Драматург. Найвідоміші твори: п'єси «97», «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», «Мина Мазайло».
МИНА МАЗАЙЛО Комедія (Скорочено)
Перша дія і Нарешті У ля прийшла. Р и н а до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш? У л я тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок! Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише! У л я повернулася од люстра:
— Що ти кажеш? Р и н а до люстра, перехрестилась:
— От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад не «сапоги», а «спаг'і»... У л я навіть од люстра відійшла: - Т а к ?
Рина
— А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. 405
У л я аж сіла:
— Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити. Мокія, ти розумієш? МокіЙ, про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в дверіуі «Мамо, на хвилинку!..» До У лі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться! (...) Ї*
2-5 Рина просить подругу Улю, щоб вона закохала в себе Мокія і він забув^ свою «укрмову». Мати пише телеграму до тьоті Моті в Курськ, щоб вона їхала^; рятувати ситуацію. Рина знайомить Улю з братом, який починає розмову і з дівчатами про багатства й можливості української мови.
6
•' і
Увійшла Мати,
;
Рина
1
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? Мати
'І — Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я ско-; ротила... '1 С Рина — Як же ти скоротила? Мати
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все... і Рина > ' — Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми! Мати
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять? Рииа — Та кому телеграма? Коренному ринкові? Мати — Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро... Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Коренному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. 406
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу! М а т и вирвала назад:
— Я сама!
Рина
— Дай, кажу!
Мати
— Я сама, кажу! Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов...
7
Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими натхненними очлма:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе... Мазайлиха і Рина
-Ну? — Не міняють? Мазайло
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу! М а з а й л и х а та дочка й собі за серце:
— Поміняли? — Не міняють?
Мазайло
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній. Мазайлиха
— Которий же? — Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму. Увійшов... „ Рина
-Хто? 407
Мазайло
— ЯІ Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді: пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» —, арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю». Мазайлиха
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? Рина
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? Мазайло
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило... Мазайлиха
— Було б голкою вколотися. Мазайло
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене Чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-КалманБеркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; ЗасядьВовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце. Р и н а радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій). М а з а й л о натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак! М а з а й л и х а , мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? 408
Рина
— Було б попросити і нам Алмазова... М аз а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— — — —
Сіренєв! Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Фон Лілієн! М а з а й л о , диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе. Мазайлиха
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче... М а з а й л о раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає? Мазайлиха
-Ні!
М а з а й л о з радісним гнівом:
— Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти! Д о ч к а спинила:
— Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш? Мазайло
— Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію! Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку? Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна, руська вимова... Прізвище Баронова-Козино. Мазайлиха
— Яка краса!
_
,
Д о ч к а до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу? 409
Мазайло
— Уб'ю! Мазайлиха
— Минасю, яка грубість! Мазайло
— Ну, вигоню з дому!
! Дочка — Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не ; зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій і не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну • раду — Мокій не зна... Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська. Дочка
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва. М а з а й л и х а жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій • і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять. Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш» папо? Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі? Дочка — Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? і! Ж і н к а нервово:
'
— Мино! Дочка — Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень^; і папочко! • Жінка
погрозливо:
— Мин-но! Дочка, поцілувавши батька: Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну? 410
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй... 8 У цей момент підвищений, радісний голос М о к і І в:
— ...Мазайло-Квач, наприклад. Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень. У л я обернулася до Р и н и:
— Ми йдемо в кіно! (...)
Друга дія і Через два дні Рина допитувалася в Улі, чи закохала вона в себе Мокія. Уля сором'язливо віднікується й каже, що вони ходили в кіно, а потім Мокій провів її до самого дому.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?.. Так!.. (...) Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно! У л я перед люстром:
— Що ти кажеш? Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія... (...) 411
X Мокій увійшов із книжкою, олівцем і сантиметром у руках. Уля сказала юнакові, що прийшла попросити в нього книжку, але не знає яку, тому й покладається на його смак. Мокій порадив прочитати книжку з української етнографії й антропології. Та захоплюється: «Гарна книжка — в палітурках...У л я цілком, щиро:
— (...) А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось... Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками. Уля
— Надзвичайно! Мокій
ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... (...) 3 Прийшла Баронова-Козино. Вона вдягнена в потерте довоєнне вбрання. Від неї Мокій дізнається, що батько збирається незабаром змінити «малоросійське» прізвище на більш благородне. Мокій вигукує: «Однині... у мене папи нема!»
4 Мазайло зустрічає учительку правильних проізношеній. Мокій
— (...) Бачите тепер, Улю, який я самотній? (...) Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До У лі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. 412
(До дверейБуду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як... Уля
— Серйозно?
захвилювалась: Мокій
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця... Уля вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча... Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати... У-ля трепетно:
Що? Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами... Уля
-Що? Мокій
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! У л я мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу! М о к і й у наступ:
— Улю! Ви ж українка! — Боронь Боже! Я не українка! — Українка! — А нізащо! Ні! Ні! — У вас прізвище українське — Розсоха! -Ні! — Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!.. Уля, спинившись:
— Очі?.. М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія 413
вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... > (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про • мужчин), довгоногі... (До Улі). Немагірш,як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні", у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано... У л я розтанула;
.*
— Що ви кажете? (...)
Мокій — Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю! Уля
тихо:
— Українізуйте, Моко. М о к і й , узявши У л ю заруку:
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от. (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути! Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої. 5 Увійшла М а з а й л и х а з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. (...)
6 Баронова-Козино проводить урок з Миною Мазайлом, а в сусідній кімнаті Мокій «українізує» Улю. Учителі — Баронова-Козино й Мокій — перекрикують одне одного, з цього нічого не виходить, тому урок переносять на наступний день.
7 Батько із сином сваряться. Раптом дзвінок у двері: приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».
8 Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу. Тьотя
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі стривожилися.
414
«
Тьотя
— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? Мазайло
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає. Т ь о т я до М о к і я :
— Та-ак?.. Навіщо?
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще питаєтесь — навіщо? (...) Т ь о т я до М о к і я :
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»? Мокій
-Так!
Тьотя
— І ти справді за... (бридливо) за Квача? Б а р о н о в а-К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. М о к і й , побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! Б а р о н о в а-К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім У л і , до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мій, що? Мати
— Може, проклясти? - У б и т и , кажу?
,,
Мазайло
рина
— Оженити? А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали... Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався. Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . Вернулась бліда, перелякана:
415
— Дядько Тарас приїхав... М а т и й М а з а й л о з жахом:
— Що? (...)
/ 9 Д я д ь к о Т а р а с на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Дядько
Тарас
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке, на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що! (...)
Третя дія Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку «гризуться». У цей момент чути голос Мокія: « Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько Тарас у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована. Далі точиться дискусія міжтьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на українську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Мазайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.
Т ь о т я М о т я демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка... М а з а й л о , випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мазайло — Частина — наші малороси, себто руські... 416
Тьотя
-Ну? Мазайло
— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько
Тарас
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб... Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — писаний словник був?.. Був — питаюсь? (...) Мазайло
— Мені слово! Мокій
— Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... Тьотя
— Слово даю Мині. Мокій
до батька:
— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти — валуєвський асистент, папо! (...) Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі. Тьотя
Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири... Р и н а до У л і, що не підняла руки:
— Улько-о! Уля
— У мене рука болить... Веред... 417
— Який веред? Де? — Отут, на правій руці... Отут, під пахвою. — Ліву підніми! — Лівою не можу. Т ь о т я і Р и н а засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть... ., Уля
— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (Ірвучко, не спиняючись, вибігла). Тьотя
Мотя
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири... Дядько Тарас
— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... (...) Т ь о т я М о т я побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу. Дядько Тарас
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище... Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (...) Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь «маз». Тьотя Мотя
— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Хто'голосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість... Хто проти? Один, два, три... Рина, Б а р о н о в а - К о з и н о заплескали. Оповіщаю конкурс. Загомоніли,заходили: М а з а й л и х а , Рина, Б а р о н о в а , д я д ь к о Тарас. Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували. Мазайлиха — Мазов.
Дядько
Тарас
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз! Рина
— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський. Мазайлиха
— Де Мазе. 418
Тьотя
Мотя
— Де Мазе — це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу, руські. Баронова-Козино
— Рамзес! Класичне прізвище! Тьотя
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої люди! Рамзєсов, га? Дядько
Тарас
— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема! Мазайлиха і
Баронова-Козино
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов! Дядько
Тарас
— Краще Мазайловський! (Нишком:«Гетьман Виговський»). Тьотя
на д я д ь к а
Тараса:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує? Дядько
Тарас
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: *Гетьман Самойлович»). Тьотя
Мотя
— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо! Дядько
Тарас
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко*). Тьотя
Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати. Рина
— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!.. Тьотя
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін? М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої! Б а р о н о в а поправила:
— Деці мої... 419
Мазайло — Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще. Тьотя і вся її партія крикнули — ураї Завіса
Четверта дія 1 Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на М о к і я .
Рина
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі! Уля — Я не зможу, Ринусю! Він же українець... Рина
— Улько! Ти мусиш!.. Уля — Не можу! Я... я сама вже українка... У Р и н и трохи не вискочили очі.
2 Як не вскочать т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а . Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Рина
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж каза ла, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила. Уля ' — Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім то го, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Тьотя Мотя й Мазайлиха
— Ноги? — Но-ги? Рина
— До чого ж тут ноги, ідійотко? 420
Уля — А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої). Рина
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко! Тьотя
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче... Мазайлиха
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію... Тьотя
Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла). Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! (...)
3-15 Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізвище. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.
16 Раптом увійшли: Т е р т и к а , з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. М о к і й до них:
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Т е р т и к а м'ячем бац у підлогу:
— А скажіть, що за шум сочинився? Губа'
— З якого приводу? Чого? 421
Тьотя
М о т я показала на газету в рямцях:
— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте! Губа підійшов до газети:
— А що тут таке? Мазайло
— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім! • і' Губа, придивляючись, почав читати:
— Українізація. Тьотя Мотя
д
— Не те читаєте, мій милий, і не там!...
?
Мазайло
— Не те і не там!.. Дивіться знизу. Тертика
з м'ячем:
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло! Г у б а швидко:
— «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації...» Тьотя й Мазайло
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах! Губа
— «За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації...» Тьотя
— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки! Мазайло
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу... Губа
— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в газеті). Мазайло
— А ви думали! Серце ж, кажу... 422
Губа
— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...» Ойкнули. Т ь о т я М о т я розгубилася. До М а з а й л а :
— Що ж це таке?.. Як це?.. Р и н а до батька:.
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш? Т ь о т я і Р и н а з одного і другого боку:
— Мино Маркевичу! — Папо! Дядько
Тарас, підійшовши, вдивився в М а з а й л а :
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів! Мазайлиха
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!.. Т е р т и к а до М о к і я :
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну? Уля
— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так. Я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду. Тертика
— Ну! Мокій
до У л і:
— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер... Губа
— Знаю. Це з вірша Яновського: Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад! Тертика
— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив. М о к і й і собі. Уля собі. Завіса
423
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937) Народився на Лемківщині в родині сільського священика, помер через хворобу (запалення легенів), похований на Яновському цвинтарі у м. Львові. Поет. Найвідоміші твори: збірки поезій «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації».
РІЗДВО Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях П принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.
424
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956) Народився в м. Сосниці, що на Чернігівщині, у родині хлібороба, помер у м. Москві (Російська Федерація). Письменник, кінорежисер, один з основоположників національного кінематографа: Засновник жанру «кіноповість» в українській літературі. Найвідоміші твори: кіноповісті «Україна в огні», «Земля», автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна», новела «Воля до життя», «Щоденник».
УКРАЇНА В ОГНІ Кіноповість (Скорочено) У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її. Ш у м и т ь , гуде Тополівка. Д о Л а в р і н а З а п о р о ж ц я п р и ї х а л и г о с т і . (...) О д и н — Р о м а н З а п о р о ж е ц ь . (...) Д р у г и й — І в а н , в о ї н . (...) Т р е т і й — с л а в н и й ч о р н о м о р е ц ь С а в к а З а п о р о ж е ц ь . (...) Ч е т в е р т и й — Г р и г о р і й , м а й с т е р у р о ж а ю . (...) У п'ятого сина діточки зелені. Співає, легко посміхаючись, п'ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей — двох хлопчиків і одну дівчинку, — та у жінки двоє. І дочка О л е с я — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з'їхались нарешті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість — п'ятдесят, та ще й п'ять років! (...) 425
— Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасливу долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (...) — ...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої... Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з села на війну. (...) Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну. (...) З дня надень мали увійти фашисти. Олеся стояла «біля холодної криниці край села»і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.
Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї АльбертВікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну... (...) До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах. — Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одрйваючись од відра. — Щаслива путь... постій... Слухай, — сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу. (...) переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. — Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною... — При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас. — Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой. — Ти наш. 426
— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой. — Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда! Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні. — Ну, як же? Ну, добре... — Ото моя хата. — А де твої батьки? — раптом збагнув він. — Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні. Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (...) Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка. — Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда? — Правда. — Ми навіть не подумаємо злого. Правда? — Правда. (...) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам. — Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене. — Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати. — Я тебе простила. (...) 427
Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках (...) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. (...) Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати: — Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста! Ріжуть свиню. Другу. Третю. (...) Висаджують сінешні двері. (...) З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душуі От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер! (...) — Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовкабатька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (...) Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.
— (...) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи нй прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмінні прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчаютІ історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негатий* ними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них в{2 слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин* Тому серед них так багато зрадників... (...) * Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.
428
У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (...) Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя. — Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею! — Павло? — Он іде до хати! Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта. — Гляньте, Павло і Гаркавий Іван! Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках. — Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути. — Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова. — Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками. (...) — Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (...) — Кидай зброю!— спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стоном додолу. — Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу. — Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька. — Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан... Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. (...) Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в нерішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти.
У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила 429
доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (...) І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв. Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу. — Ну, собакої Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець! — Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів. — Ух ти, убийбатько! Іуда! — Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись! — Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину! — Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?! — Рус! Замовкни, свиня! — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині. * • *
(...) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна. — Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо промовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть. Почувся стук у двері. — Прощайте, йдуть, — Лаврін повернув портрета до стіни й поставив долі. (...) Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали людей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його вмовляти.
— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович. — Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (...) Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з'явився куркуль Григорій Заброда.
430
— Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. — Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру! (...) — Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції! — Поліцай! Ідея... Да. Альзо1, будеш начальником поліції! (...) — Русе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз. Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима. Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. (...) По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. (...) Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. (...) Тим часом старості Лаврінові Запорожцю доводилося виконувати свої нові обов'язки.
— Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована. — Яких? — Нащо ви людьми орете? — Вони мене на це обрали. (...) Не хотіли ярем, треба було битися за волю. — Не могли всі битися... — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре. — Тату, вони вас уб'ють. — Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться! Начальник поліції Заброда розумів, що Лаврін не міг перетворитися на німецького блазня, відчував, що той веде подвійну гру, і говорив про це фон Краузу. 1 2
Отже (нім.). Спокій (нім.).
431
— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь. Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-оті.. (...) За наказом фон Крауза Лаврін Запорожець складає списки молоді для відправки в Німеччину, до них він вніс і рідну дочку Олесю, щоб не викликати підозри в німців.
— Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза,— Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть. — Що ти, Лаврін? — Пишіть дочку. Сила прикладу велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу. — О, Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку. Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав. (...) Удома Лаврін викликав Мину Товченика й попросив його передати листа партизанам. Мина спочатку пішов додому і звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові спішно запрягати коня. Приятель сина Павло Хуторний непомітно забрав Лаврінового листа.
Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. (...) Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі: — Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте... Ой, не вернуться, мамо... Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, ще вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері. — Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая поруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя... — тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє. — Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя.., Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо! — Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя. — О, матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з братами-каліками та малими дітьми. Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі сторони. (...) 432
Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова. — Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? — спитав він несподівано спокійним звичайним тоном. -Да. — Ти послав партизанам ось цього... — Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь. (...) — Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни! — Не виберешся. (...) — Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам. Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд. (...) ' У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної. (...) — Раби... Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя. — Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся. Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. (...) За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав. На темне небо повиходили зорі. Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»(...) Лаврінові почувся жіночий гук, то Мотря Левчиха прийшла передати йому щось поїсти. Заброда вбив цю жінку.
— Се ти вбив? — тихо спитав Запорожець. — Кого? — Заброда оглянувся. — А, Левчиха... Та що Левчиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько. (...) Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт. (...) Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю. (...) Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради. 433
Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної. Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві. Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть. (...) — Подай мені хліб, чуєш? Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його. — Не подам!!! — осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку. Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху. — Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима. Заброда спинився. — Га?.. Ага!.. — несамовито агакнув він, роззявивши рота, і повернувся до Запорожця. І кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми, обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув. Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту. Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротицу, Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол. Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого. Він виривався на свободу. — Гальт!1 — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді. 1
434
Стій (нім.).
— Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів його зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить. Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою. Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь — увесь в крові, гарячий і натхненний. — ГейІ Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей! Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю. — Ні кроку назад! Вперед, за мною вперед! — Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємої Огонь! — ревли поліцаї. Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити. (...) Дівчатам-тополівчанкам удалося втекти з німецького поїзда, але згодом їх наздогнали й повернули.
(...) Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору. Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід. З товарового вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини. (...) На останній українській станції Олеся і Христя втекли. Шлях їм перегнула широка ріка.
(...) — Прощай, Христе! Прощай, я плавати не вмію! Що ж мені робити, Христе?! — тужила Олеся, бігаючи, заломивши руки, понад берегом річки, вздовж очеретів. Христя перепливала річку. Вона була вже посередині. — Вони вже біжать до мене, Христе! — кричала Олеся. — Я чую їх свист! Мамо, матінко, Василю! — Олеся оглядалася навкруги. — Ага, ось вона! Тікати?! 435
Три німецькі жандарми вхопили її й зірвали з землі. Олеся вирвані лась од них і припала до землі. Вона хотіла взяти жменю землі. Вонщ схопили її за руки. 1 — Дайте мені хоч жменю землії Прошу вас! Щ — Для чого? І — Рідна земля моя. і — Це наша земля, українська дура, — процідив крізь зуби жандарм і повалив Олесю. — Одійдіть... ' Страшно помстився фон Крауз за смерть свого сина. Він власно^ ручно перестріляв усіх поліцаїв, крім двох, Івана Гаркавенка і У стима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах. Спалили хатину Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім; німецькі наймити, ремісники і прикажчики кинулись до хат усіх, хт$ї був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини додолу в ряд і стрілі ляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасти ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки,! щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать,! плигали в розпачі в огонь, услід за дітьми і згорали в полум'ї страшкі ного німецького суду. Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, ви-! бухало глухими вибухами, і тоді великі солом'яні пласти огню, немов | душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному не^ ] бі і згасали далеко в пустоті небес. Повішені дивилися вгору з страш- | них своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю не- ^ забутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до і лісу, в очерети, в потайні ями, — все загинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати. Світало. Тихо. Аж ось промчалися по мертвій вулиці два вершники туди й назад. В горіле селище в'їжджав невеликий кінний партизанський загін. Видно, здалека прибули народні месники. Коні були стомлені, в милі. Тільки вершники не знали ніби втоми. Все оглядались, тримаючи напоготові зброю. Стали. До тихої криниці під вербою; де колись Олеся воду брала, під'їхав вершник Роман Запорожець, командир партизанського загону. Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Не многі б тополівці впізнали в ньому м'якого, веселого Романа. Сувора боротьба, і НСЧУване народне лихо, і народна кров, що повеліла йому виконання суворих своїх історичних присудів, поклали на ньому чорстоку свою печать. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім'я яких він носив. За його голову покладена була фашистами висока ціна. І от, мандруючи в глибокий рейд, заскочив він до рідного села. 436
Рідне село! Чиє серце сина або брата не стугонить у грудях? Не рветься вперед? Не мліє в тривозі — де ви, де ви?! — Гей! Хто живий? Озовися! (...) Тільки одна душа обізвалася. Коли підійшов Роман до льоху і, відчинивши ляду, промовив до чорної ями свої слова, обізвалася з ями одна душа — материна. Кинувся Роман у яму. — Мамо! Присвітив ліхтариком і побачив серед трупів свою матір. — Синочку!.. — і вмерла. На другий день повстав увесь район. — Партизани! Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів од жаху. Ховатися! Куди? Заходив будинок од вибухів бомб. У місто вривавсь Запорожець. Вороги тікали, одстрілюючись, куди видно. Молодий народ ішов до партизан в ліси, і матері благословляли синів своїх на труд і грізні бої, на життя в лісах і болотах, на подвиги. Утікши з концтабору, Лаврін Запорожець пішов до партизанів. Проте вони зустріли його вороже, бо знали про його службу в поліції, а про Лаврінів план визволення юнаків і дівчат, яких фашисти відправляли до Німеччини, ніхто не відав. Ніхто не знав також, що довелося пережити Запорожцю, коли вороги дізналися, яку подвійну гру він увесь час вів.
Лаврін зрозумів, що настала його остання хвилина. (...) — А по-моєму, ви показилися... Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії. — Терпка гіркота і біль почулась у голосі батька п'яти синів. — Що він меле? — Народні месникиї.. Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?.. Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля! Раптом залунали крики. Показалися вершники, швидкі, як вітер зі сходу. — Товариш командир! Партизани з-за Дніпра! — Ур-ра! — лунало в лісі. До Гулака під'їхав Роман Запорожець. — Здоров, товариш! Що за Каїн під деревом стоїть? — Батько твій, синку! — узнав Запорожець свого сина. — Гітлерівський прихвостень... І Лаврін Запорожець упав непритомний. (...) У Німеччині Олеся випадково потрапила на роботу до будинку родини офіцера Ернста фон Крауза. Однак думкою дівчина була в Україні.
437
(...) Вона линула над нею до батька, до матері, до братів, до Василя, що десь далеко-далеко проливають свою кров за рідну землю. (...) В одному з жорстоких і кровопролитних боїв Василя було тяжко поранено. Олеся втекла з будинку фон Крауза.
(...) Багато лихих надзвичайних вітрів носило Олесю, мов піщинку в пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду. (...) Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність. Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди. Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше. (...) Діставшись до рідних місць, Олеся випадково зустрілася зі своєю подругою Христею. Вона з болем розповіла Олесі, як їй довелося стати дружиною капітана італійського карного загону Антоніо Пальма, як потім, скориставшись нагодою, утекла від нього, потрапила в полон до партизанів...
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук узнав, що партизани захопили в полон жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. (...) Коли її вели на допит, вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати... Земля невблаганно тягла її до себе, земля. (...) Вона йшла серед дорогих своїх рідних людей чужа і ворожа. Вона була вже окрема од них. їх могутня ненависть до окупантів і до всього, що зв'язане з їх клятим іменем, спустошила її. їй захотілося вмерти. Вона спотикалась. Глянувши на неї, прокурор Лиманчук зразу ж розкусив її геть всю. Він побачив у її очах зловісне полум'я ненависті до Радянської влади, якісь приховані таємниці і темну, замкнену ворожість до себе. (...) — (...) Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи! — Нема. 438
— Все! — закінчив Лиманчук. — Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену. — Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний. — Годі, повія! — Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все. (...) Я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор. Він сильно протікав у вас, і ви лаялись так голосно й гадко. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені. Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираете мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати. — Товариші, — сказав Лиманчук, почервонівши од особистого гніву і образи. — Постійте, голубчику, — сказав раптом командир загону. — Як тебе звуть? — звернувсь він до підсудної. — Христина. — Прізвище? — Хуторна. — З Тополівки? — Так. — Е, та це ж Купріянова дочка, Хуторного! — Дядечку! — Христя кинулась до командира і впала перед ним на коліна, обливаючись сльозами. — Тополівська, чи бач. Е, нема вже ні Тополівки, ні Купрія, ні братів. Пожерло лихо, — зітхнув командир. — Пождіть, я сам її допитаю, — сказав він і повів Христю в ліс. — Ти не дивись, що вони злі, як шершні. Ненавистю тільки і живем. На снідання ненависть, на обід і на вечерю. Така наша доля. Нічого, дівчинко. Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були — ще добрішими станемо. 439
— Дядечку!' — (...) Одне тільки скажи мені, як рідному батьку, — шпіонка ти чи ні? Коли шпіонка, розстріляєм тихенько, щоб не мучитись тобі все життя в трутизні зради, бо це непростимий гріх. Ніщо у світі тебё не простить. Не шпіонка... * — Клянуся вам святою нашою землею — ні! — Ні. Ну й слава Богу. А те все якось обійдеться, дівчинко. (...) — Це і все. Я йду помститися, Олесю, — сказала Христя. Вона булгі бліда од спогадів і врочиста. — Вони вдунули в мою душу помсту, і Я ожила. (...) Я йду вже другий день. По дорозі, думаю, зайду попроща»' тися з рідним хатищем. Аж ось ти. Розкажи мені про себе. ' — Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути. (...) Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати. ' Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати^ машини. Люди ховалися в льохи. ' — Поможи вам, Господи! Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів. — Привітайте, синочки, рятуйте нас! Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльоза^ ми надії. (...) Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. (...) Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. (...) З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. (...) Багато бачили вони такого забороненого для людських очей, що не забудуть і потомки в віках. (...) Та не пощастило цього разу старому німецькому вовкові втекти од Запорожців. Уже не одним, а двома загонами переслідували фон Крауза Лаврін з Романом. І партизанські загони вже були не ті, що на початку війни. Все, що було в загонах випадкового, в'ялого, зайвого, — все було зметене з лиця землі — зрадники, ледарі, шкурники. Множество безстрашних загинуло в битвах, замучено в полоні. (...) Запорожці переслідували його по п'ятах. Вони почали вже йому снитися. Одного разу йому приснилося, як він, полковник Ернст фон Крауз, стояв зв'язаний по руках і ногах перед Лавріном Запорожцем оточений страшними його партизанами, як звелів Запорожець виколоти йому очі, одрізати язика, вирізати свастику на грудях і на лобі, як прострілював він йому голову, живіт, груди і кидав у вогонь палаючої своєї хати. З тяжким стогоном Крауз схопився з постелі. 440
— А, українська собака! Ти мені будеш снитися, терзатимеш мою душу вві сні! (...) Так з вогнем і мечем метався українськими просторами фон Крауз, переслідуючи Запорожців, рятуючись од Запорожців, втікаючи від них, оточуючи й душачи їх, поки, нарешті сам, оточений, не став перед Лавріном і Романом Запорожцями, хитаючись неначе п'яний. (...) — Ні, я не дозволю тобі падати, сучий ти сину, — сказав Запорожець Краузу, коли той, не витримавши погляду, захитався, готовий упасти. — Не одвертав ти підлого свого погляду од страждань і смерті людей наших, не одвернешся і від народного суду. Стоятимеш, поки не поламав я тобі ноги, дивитимешся мені в обличчя! І, поставивши перед собою фон Крауза, Запорожець розмахнувся і вдарив його по морді. (...) Лаврін оглянувся. Партизани стояли навколо нього — українські, російські, казахські, татарські, киргизькі його сподвижники й брати. Серед них виділявся один. Він стояв наче дерево після бурі. Не було на дереві ні цвіту, ні листя. Все зірване і занесене невість-куди. Сірий попіл упав на партизанський чуб, і безмовна пустка застигла, здавалося, навіки в нерухомих його очах. Два роки ходив він у бої і в найодчайдушніші засади, та смерть незмінно відступала перед ним. Четверо дітей, дружина, старенькі мати і батько, і всі сусіди його, роздягнуті геть, згоріли в старій дерев'яній церкві вночі, посеред палаючого села. Згорьовані їхні крики в огні, що потрясли всю його душу, ніколи вже не дадуть йому ні покою, ні забуття. Тяжко поранений, з обгорілою головою й руками, чудом відповз він від німецького вогнища до партизанів, і відтоді вже ні куля не брала його, ніщо — така сильна була в ньому жадоба помсти. До нього й звернувся Лаврін: — Тобі вже нічого втрачати на цьому світі. Одведи убивцю в ліс, щоб ніхто не бачив, як повернув ти йому все, що приніс він на нашу землю. Так загинув Крауз. (...) Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і дивився в бінокль. Коли недобита німецька піхота ринула в пролом, що утворився, він розвіяв її вщент, але бій припинився ненадовго. Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимив, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбів виповзали вже танки. (...) — Бийте, бийте, хлопці. Не жалійте ні одної тварюки! — кричав Кравчина, працюючи вже на батареї пораненого Якимахи як боєць. Багато танків розбили й спалили товариші в цій атаці, багато німців убили зовсім близько перед очима, очі в очі, крик у крик, — нічого не пожаліли. Всі відзначилися до одного чоловіка. Кожний пролив кров ворога, і танки жарко палали перед трупами своїх хазяїнів високими, аж під саме небо, багаттями. Німці не витримали і подалися в нестямі назад. (...) 441
— За що ми б'ємося? За що умираємо? — голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн, і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться український селянин? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину. — За Батьківщину, — глухо зітхнули бійці... Кравчина вдивлявся в обличчя своїх дивовижних воїнів. Не прості люди стояли перед ним, ні. Ті, що пройшли з трудами, гнівом і найтяжчими боями всю Україну, Дон і волзькі степи з незабутніми розлуками і зустрічами. Ті, що здивували весь світ під Сталінградом. Ті, що бували в надлюдських бувальцях. Перед ним стояли професори боїв, засідок і грізних нападів... (...) Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попадали спати на віки вічні. (...) Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. (...) Танки пішли на батарею Сіроштана, друга Василя Кравчини. (...) Сліпий Сіроштан кинув телефона й заметався по землі, шукаючи приготовлених мін. — Не бачу я мін, де вони? — шептав він, мацаючи навколо скривавленими руками. — Покажіть, де вони? — Ось вони, — сказали поранені. Тоді, надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь: — Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма! І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля. (...) Невідомо, чим би закінчилась нерівна отая боротьба. Може б, і не вистачило благородного людського духу проти німецького заліза, але раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на виручку. Заметушились німці, заґерґотіли... Виснажені атаками і великими втратами, не витримали вони грізного натиску полку. (...) Роман Запорожець з батьком в'їжджали в рідне спалене село. За ними тягнувся обоз, поранені кричали «ура» на підводах і плакали від радості. Радість поверталась на землю. (...) 442
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Пили воду, зовсім вже інакше — весело. (...) Олеся дивилась навколо у великій тривозі. їй хотілося вже кинути криницю, бігти, шукати, питати, та дівоче передчуття радості не пускало її од криниці. «Він прийде, прийде Василь!» — кричало в ній усе. І ось він прийшов. (...) Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку. — Що ж ми скажем одне одному, Василю? — тихо промовила Олеся. — Скажемо здрастуй, Олесю, — сказав Василь, вражений її зміною. — Здрастуй!.. — Яка ти красива, — сказав Василь тихо і ласкаво. — Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося. — Я вірила. Пам'ятаєш? Часом ні. А ти? (...) Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося, як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець, що теж сказався братом. І хоча всі вони були поранені, а матері, діда Демида, Савки і Григорія зовсім уже не було, і хата була спалена, стали укупі коло печища і в честь матері заспівали. (...) Був вечір. І була ніч. А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи. (...)
ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА Кіноповість (Скорочено) У цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади. Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона. А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих... 443
До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюні квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. * — Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото' мені радість, — любила проказувати вона. і (...) У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу; я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов. У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубой часнику. Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він буй високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацький літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу. Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо Псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила Псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячиаі палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому: — Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добпг людина поїхала, дай їй Бог здоров'я, — зітхав він лагідно, коли подорожній, нарешті, зникав у кущах. — А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона? — А Бог її знає, хіба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, трогай-бо, ну... 444
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо. А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу: — А-а, хіба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, як підемо було... Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною. Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово. Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха... Більш за все на світі любив він сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький. Тоді Пірат, що спав біля діда на траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. — Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав, — жалівся дід. (...) Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, та мак, та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до морквй. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, 445
та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь, — що робить? Тоді я посадив усю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати і смачного. Довго щось ходив я по городу. Після моркви я ще висмоктував і мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з вишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь, — баба снує ! коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк, та за мною. А я тоді, — куди його тікать? — та повалив соняшника одного, другого. — Куди ти, бодай би тобі ноги повсихали! Я — в тютюн. «Побіжу, — думаю, — в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною. — Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до другого пришестя! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх шибенних рук! Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у Матір Божу і святих — Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання. Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги Матері Божій, а та вже передавала Сину чи Святому Духу — голубу. Вірили в свята. Пригадую, баба часто казала мені: «А щоб тебе побило Святе Різдво» або «Побий його Свята Пасха». Отже, кинувшись через тютюн у сад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази, так що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі. їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. 446
— Мати Божа, Царице Небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила... Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів. У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабині молитви, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом Мати Божа не бачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат, і той дивився з-під смородини на бабу з переляком. Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов. — Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? — звернувся він до своєї матері. — Так чогось у животі пече! — Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! І понеслася бабина гроза на погребню. — Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пішла до хати, а дід дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.. Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди дітися і що робить. «Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». Я дуже любив коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими. Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима. 447
«Зараз увійду й побачу все». (...) Але картиною над картинами була картина страшного Божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини займав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці — одні до раю вгору, інші вниз. Через всю картину серединою і по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убили в гарбузах. А під ужакою внизу геть-чисто все горіло, як на пожарі. То було пекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини в окремих клітках було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за гріхи. Хто брехун чи дражнився — висів у вогні на гаку за язик. Хто не постує — за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом — той на гарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, — лизав сковороду язиком. Багато було різних гріхів і багато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся. Спочатку я просто жахався цієї картини, а потім поволі звик, як солдат на війні звикає до грому гармат. В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця. Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що це правда) тримав у руках Сам диявол за те, що він чорнокнижник і, читаючи по'неділях Псалтир, заклинав її, і тому вона третій рік часто хворіє, що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки і розкидала у хліві, в кошарі в гарбузах, у малині, а вони ніби зліталися самі до шкіряної палітурки. Крім того, дідовому покійному батькові Тарасу колись давно, ще за старих часів, змій носив уночі гроші в трубу. І справді, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на нашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум'ї. Калитка з грішми була у діда в руках. Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало. Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки і здирала їх з гладишок у погребі і в коморі. 448
Сама мати божилася, що буде в раю між святими як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — та догоджає їм. Мати молилася святому Юрію Побідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потоптати її ворогів — батька, діда й бабу, що занапастили їй життя. Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з'явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її: — Се ти, Одарко? -Я. — Не бійся, се я, святий Юрій, приснився, щоб подати тобі знак. Ой, будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям добро... З того часу, щось років через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла. — Ось де я, гляньте, — було показувала вона на якусь святу душу коло Божої Матері угорі картини страшного суду. — Бачите? Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на географічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона довго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок проти матері, та й поставила їх перед Богом сторч догори. А од цього вже ніяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її став часто поночі душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не подавав ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух. Фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде? Увійшовши до хати, я тихо підкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати пекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. Там мене вже не було. Яку ж бо міру має моя свіжа грішна душа? Очевидно, за перший гріх все-таки невеличку, отак не більше за оцей вогонь по кісточки, що в лівому кутку. Ай-ай-ай... Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що я не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав. Од споглядання пекельних кар мені почало щось пекти в п'ятах, і я прудко побіг через сіни і двір до клуні навшпиньки, немов по гарячій сковороді, що її лизала баба язиком. Тоді в газетах ще нічого не писали про мої аморальні вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що світ, якому я належав тоді, дуже гостро реагував на мій одчайдушний крик на сковороді: залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби, 449
закудкудакали кури, заскугикали поросята. Пірат прокинувся і гавкнув спросоння: «А хто там мені бігає по двору?» Вслід за тим зловісне рипнули двері, і на порозі темної комори появилася баба: — Чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! — І зразу до Матері Божої в небо: — Мати Божа, Цари* ця Небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, ні на сьому!.. — Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до голубів: — Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого пір'ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника... Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку: Та ні орача в полі-і-і, ні косарика в лузі, Не дай Бо-о-же. Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі, Ой, ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі. Потім, коли голуби посідали на стріху, вона знов перейшла на урочисту прозу: — Покарайте його, святі голубоньки, і ти, Мати Божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні відпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника... Докладної характеристики майбутнього начальника я вже не чув, Мені було не до начальства. Рятуватись треба поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в засторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості. (...) Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсі внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, ВОЛОССЯ блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно на| самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав йоге гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібитс мав чин нижче за генерала. Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяі негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням Іде, було, з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім 450
смутку, аж плакати хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний. З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку. У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє, навіки. І я ледве чую оте далеке його: «Діточки мої, соловейки...» (...) Погодою у нас на сінокосі, казали, щось років з півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила усіх пташок у нашім лісі, все чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати, і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж, позіхаючи, падали, як сонні, під копиці. Один тільки дядько Самійло не піддавався воронячим чарам. Навпаки, він тоді трусився від гніву. — Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!.. Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію. Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, — легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. 451
Поза своїм талантом, як це водиться часто серед вузьких фахівців, він був людиною немудрою і навіть немощною. Як не проклинав він ворону, як не загрожував їй кулаками, а не пройшло й півгодини, як з-за лісу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ. Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила — хто чим дише і чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась із своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти недозволену законом Божим птицю, вона повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно. Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно і без її каркання, і без дідового кашлю, на основі чисто наукового метеорологічного прогнозу. Я скажу — так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм. До речі, раз уже мова зайшла про погоду і про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться сказати і про самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озері. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його. — О! Вже кульгає... — кряче було стара качка своїм каченятам. — Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було... Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомітно зникала під воду. На озері створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухняні, збентежена мати-качка місця собі не знаходить: — А рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір'я з когось полетить... Тихон Бобир дійсно вже ціливсь з берега. — Ну, що ж тепер буде? Ой, пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!.. — крякала качка з розпачу. Каченята притихали й не рухались... Ніде не шелесне... (...) Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово «вовк» вважалося вже наче дідовою лайкою — «га, вовк би тебе з'їв». Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме. А ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в 452
синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег «Явися на березі лев», — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою. — Тату, гляньте — лев, — шепочу я батькові, як зачарований. — Де там той лев. То ж... — далі батько почав пильно вдивлятися, і, коли човен порівнявся з левом, батько підняв весло і гучно ляснув плазом по воді. Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилітає душа. Весь берег, кручі, лози — вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив, і вже на що був хоробрий, а теж засмутився і сидів нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою і не прибило до крутого берега. Посидівши ще мовчки з півгодини, ми оглянулись — ні висипу, ні лева: подався десь у лози. До самого ранку горів у нас вогонь біля куреня над Десною. Мені було страшно і чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне він їсти наших коней чи діда, що спав під дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне він ще раз. Не гукнув. Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені наскучили одні телята й коні. На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левові звільнитися з клітки. Коли трапилось крушения поїзда під Бахмачем і клітка мандрівного звіринця зламалась, виплигнув він на волю, глянув навкруги і так йому, очевидно, стало погано, так огидли глядачі і укротителі, і все на світі — очевидно, він махнув на все та й подався на Десну знайти собі хоч трохи відпочинку. Тільки не пройшов він і тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усіх боків і вбили, бо він був лев. Не міг же він ходити серед телят і коней. Його ж у віз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмів він гавкати чи мукати, — голос не годиться: гукає так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! Чи він утік?.. Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин, бо вже почувається якась непевність у пері: вже наближаються редактори до мене. Вони живуть навколо мене скрізь. Один за лівим вухом ззаду, другий під правою рукою, третій за столом, четвертий в ліжку — для нічних редакцій. Вони повні всі здорового глузду і ненавидять неясності, їх мета — щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших, тому очей вони з мене не зводять. 453
Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де ж я поминаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чогось не вийшло. — Нехай, — кажу, — щось вийде. В моєму ділі треба, щоб вийшло. Благаю! — Ні! — Чому не написать, що, коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, аби скрізь водились леви і щоб дикі птиці сідали мені на голову й на плечі не тільки в снах? — Це неправдоподібно, і потім цього можуть не зрозуміти. — Таж я маленький був і ще не мав тоді здоровою глузду. Я почував тоді, що воно може пригодитись. — Для чого? — Ну, може, для щастя. — Викреслюємо. Адже лева можна було й не побачити, якщо це навіть взагалі не фантазія. — Ой!.. Нізащо!.. — Спокійно. Його можна замінити чимсь більш співзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас коні? — Мені про коней соромно писати. — Чому? — Вони були худі й некрасиві. — Ну, тоді можна їх узагальнити якось. — їх не можна узагальнити. Вони були коростяві. Крім того, наші коні були невеселі. — Ну й що з того? А вони таки справді були невеселі, і тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось втішне, а далі вже й до коней перейду. Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий вже, поважний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі. Якось одного разу, заіубившись у Борзні на ярмарку, де батько* продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, якраз після обіду, коли ми, сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Пірату зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упа» додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на) спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Свя*( тому Письмі. ' — Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який' я щасливий! Як тяжко було мені без вас!.. Повірите, трохи не здох від смутку, трохи не сказився, їй-богу. ' Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів, одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі!5 454
Простий собака, а так збентежить чоловіка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» (...) Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час, і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди? Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима. Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.
455
АНДРІЙ МАЛИШКО
(1912-1970) Народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м. Києві. Поет, автор пісень, які стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...»). Найвідоміші твори: вірші «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».
Ш С Н Я ПРО РУШНИК Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов'їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші блакитні твої. Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
456
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963) Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: збірка поезій «Тиша і грім», вірш і збірка «Лебеді материнства», вірш «Ти знаєш, що ти — людина?», збірка оповідань і новел «Вино з троянд», казка «Цар Плаксій і Лоскотон».
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. 457
Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
ОЛЕСЬ ГОНЧАР
(1918-1995) Народився в с. Ломівці, ідо в передмісті Дніпропетровська в сім'ї робітників, помер у м. Києві, похований на Байковому цвинтарі. Письменник. Найвідоміші твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людина і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».
ЗА МИТЬ ЩАСТЯ Новела У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод-храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідомаї), — в той жагучий, по-тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь ця давня історія, історія наших широт... Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях. Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист. Про демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця. Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком, потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Зате зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу: 459
— Го-го-го-го-о-о! — Співаєш? — сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку. — А що — погано? — Ні, не погано. Так і вовк у степу співає. — Давай удвохі — Давай! І вже у дві горлянки: — Го-го-го-го! Го-го-о-о! Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а найдальші женці, випроставшись, весело поглядають на шлях. Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання. А хміль сонця нуртує душу, і в голову лізе всяке таке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями, — таланить же іншим! А йому — що йому випадало? Гармату тільки й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись. І ось тепер в'їжджає в палаюче літо на своїй водовозці, спраглий, самотній. Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив'яним сонцем. А один полукіпок ще не вивершений, ще без корони. І щось — як живе полум'я! — яскраво майнуло й зникло за тією золотою спорудою. І ось уже видно руки загорілі, що довершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукіпок останнього снопа, — і він так весело, задерикувато вгору стирчить! А жниця вийшла із-за полукіпка і, ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить на ній. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать. Ось уже глек у неї в руці, і жниця, відкинувшись, нахильці з того глека п'є; і навіть п'ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона сміливо всміхається до шляху, ніби під'юджує, припрошує тим усміхом табірного водовоза: «Іди, напою й тебе...» І ще дві чи три молоді жниці з'являються біля її полукіпка і давай жартувати, давай піддражнювати солдата. Регочуть, на мигах щось показують, спокушають натяками... Але тих він мов і не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоїть поміж ними, хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмішкою покликала його перша. Насмішниці шаленіють, аж вищать, мелькають пеленами, — що ж ти, мовляв, за герой, що боїшся й позалицятися? — Тпру! Кидає віжки, зістрибує, і вже тріщить цупка стерня під чобітьми, жниці шугають хто куди навтьоки, розлітаються зі сміхом, з лукавим 460
переляком, тільки вона одна зостається стояти — незворушно стоїть під своїм тугим золотим снопом. І хоч це ж вона перша посилала усмішку йому на шлях, і солдат біг сюди, теж настроєний на веселощі, на пустощі, але зараз сміху не було на її устах, не було жарту в її погляді. Щось інше було. Щось інше світилося з глибини аж присмучених, карим сонцем наллятих очей... Ах, ці очі, що в них затаєна безодня жаги й ніжності, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тілі, ці зрошені жнив'яним потом, напіввідкриті, напівоголені перса... Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим. Вказала на глечик між снопами, — напийся, мовляв. Діденко подякував, але до глечика не торкнувсь. — Звати як тебе? Марічка? Юлічка? Віями на мить затулилась від нього: — Лорі. Ла-ри-са. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку, — віддала, не опираючись, лише спаленіла щоками, зашарілася густо. Відчуваючи, як дух йому перехоплює ніжністю, взяв руку її, маленьку, тверду, у свою — велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не відпручувалась, а широко відкритими очима, їх наллятою яснотою мовби дякувала, що він з нею такий ласкавий. — Лариса... Лариса... — стиха повторював він. А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його. У чорній хвилі волосся, що розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і це вразило: що так рано її посріблило? Яке горе, які смутки? І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її. Були сказані якісь слова, — він сказав їх по-своєму, вона по-своєму, — і хоч це було як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх. Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами. Руку її все життя не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густо-вишневі губи були так довірливо близько. Солдат припав до них. Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайомаї — і очі її були повні щасливого п'яного сонця. Ще не випустив він її з обіймів, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, і солдат, озирнувшись, угледів, 461
як смерть до них наближається у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Догадавсь: чоловік! Бо тільки чоловік міг наближатись з почуттям такої несамовитої правоти. Біг просто на Діденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах... «Смерть!» — промайнуло Діденкові. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом... Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл. Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Гауптвахта на узліссі стоїть. У минулому ліс цей був власністю якогось графа, а тепер його нібито відкупило за скількись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лісі табори. Тут ми живемо. В глибині лісу — вже наша солдатська цивілізація: посилані пісочком алеї — лінійки, грибки, червоні' кутки, цілі квартали чепурних офіцерських та солдатських землянок. І ясна річ, що для землянки гауптвахти (чи «губвахти», чи просто «губи») тут не місце: її винесено осторонь, геть аж на узлісся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе, міцно сидить у землі, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи суворість давніх своїх пращурів — один із тих сторожових куренів, що їх колись ставили запорожці де-небудь на Базавлуку або на Вовчих Водах. Двері важкі, з дубових неструганих обаполів. Засув на дверях і пломба, наче тут склад з вибухівкою. І ніякого віконечка, лише вузенька над дверима щілина — прорізь, на амбразуру схожа, щоб миска з пісною кашею раз у день крізь ту амбразуру пролізла. Той перший, що прийшов допитувати Діденка, був певен, що причина всьому — вино. Винних льохів у містечку багато, зараз господарі» саме допивають торішнє, звільняють тару під молоде. Трапляється що й бійці десь пересидять у льоху, в прохолоді найпекучішу спеку. — Краще не крути, Діденко: в підвалах перед тим побував? — І скал-' ками примружених очиць дрібнозубий допитувач проймає Діденка; вважаючи, видно, що бачить його наскрізь. — Відомо, що вони навмисне споюють наших. Кажи: хміль винуватий? — Хміль, та не той, що ви думаєте, — відказував солдат. — А який? Який? Ну? — Не нукайте, бо не поїдете, — спокійно відповідав Діденко і не бажав більше нічого для його протоколів розповідати. Хоч як той сікався, а цей сидів насупившись, а часом навіть починав мугикати пісеньку* про Лизавету з кінофільму. Перед землянкою гауптвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де відбуваються військові наші учби, стоять спортивні пристрої, різні там «кобили» та «козли», через які солдат мусить стрибати; ще далі за 462
толокою, скільки згляиеш, тропічно зеленіють виноградники — то вже не наша зона. Доки ми муштруємось на плацу, доки, впріваючи під нещадним сонцем, вицибуємо, мов гусаки, сюди-туди, в'язень з гауптвахти невідривно стежить за нами. Скільки не тривають заняття, все виглядає з прорізі над дверима білий Діденків чуб. Іноді навіть чуємо його підбадьорливі вигуки: — Давай, давай, гвардійці! Чи варто й говорити, що симпатії солдатські цілком на боці ув'язненого. Сашко, це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на «губу»! Має від нас він передачі, має цигарки і ковток із баклаги, бо що з того, що він під замком, а ти вартуєш його, — хіба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано і чужих рік, і карпатських туманів, і плацдармів палаючих, де трималися до останнього, розстрілюючи фашистські танки в лоб... Якби воля хлопцям, вони б, напевне, й дня не тримали Сашка Діденка в цьому арештантському курені. Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині! Не крав, не грабував, з табору самовільно не відлучався, а що тому ревнивцеві, якого десь чорти під руку піднесли... то не в зуби ж було йому дивитись! Ларисою звати її — це єдине, що знали ми, Діденкові друзі, про його любов. А він, хоч теж тільки один-однісінький раз бачив Ларису, міг розповідати про неї до ранку. Яка то насолода була, стовпившись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й слухати крізь ту амбразуру його спраглі, закохані розповіді про неї, про свою Ларисочку. Нам аж дух перехоплювало, коли йшлося про оті снопи золоті, полум'я кофтини, палаючі вуста... А очі! її очі ясно-вологі, карим сонцем налляті... Тільки чому в них були ще й смуток, згорьованість? І вже спільно витворювалось легенду її життя: за нелюба віддано. Бо ж, напевне, безприданниця, вроду тільки й мала, ось і дісталася дукачеві, жмикрутові старому, що світ їй, молодій, зав'язав... Буйними барвами солдатська уява малювала, як безрадісно жилося за нелюбом молодій жінці і як потім збурунилась їй душа, коли побачила оцього білявого артилериста, що шляхом на водовозці проїжджав... Побачила й з першого погляду: він! Той, що його мені доля послала! — Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду! — так говорилось про неї коло гауптвахти. Спалахнула, мов полум'я, зневажила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?! — Не кожному таке випадає, — казали Діденкові друзі. — Це тобі нагорода за все! 463
— Орден вічного щастя, — жартував котрийсь, а Сашко усміхався. Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)... — Головне, щоб водовозку мені знов повернули, — казав він до вартових. — Одразу ж на галопі до неї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на водовозці і гайда через усе місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона. Вартових тривожила його безоглядність. — Закон цього не дозволяє, — стиха заперечували йому. — Який закон? — дивувався артилерист, наче з місяця звалився. — Не сміємо брати шлюб з іноземками... Такий закон. — Проти любові закон? Не може бути такого закону! Який дурень вигадав? Побачите, я свого доб'юсь... Зауважимо, до речі, що Сашко Діденко виявився в цьому провидцем: відмінено було цей закон. Але сталося це далеко пізніше. Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму курені невгамовний Ларисин коханець, а розводящий на зміну одним вартовим приводить інших, щодалі суворіших. Декотрі, особливо з свіжого поповнення, стоять на варті строго статутно, з в'язнем не братаються, сказано їм, що вартують важливого злочинця, — яке тут може бути панібратство? Грудка каші, кухоль води — оце тобі належиться, і не більше. І їм аж дивно чути, що він після цього ще й мугикає, ніщо його не страшить, сподівається, видно, що скоро випустять з гауптвахти... Діденко й справді жив у ці дні незвичайно: оті снопи золоті, вони і вночі, у темряві землянки, йому сяяли, — не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним. Той трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивця в лікарні, незабаром набув широкого розголосу в країні, про нього зчинила страшенний галас преса на Заході. Бачите, мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на жнивовищі вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. До командування, яке й не заперечувало, що вчинок сам по собі непрощенний, ішли депутації, вимагали винуватцеві найтяжчої кари. Усе складалося не на користь Діденкові... Країна ішла назустріч своїм першим післявоєнним виборам, боротьба партій загострювалась, і всюди на розбурханих передвиборних мітингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про нього галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мітингів на містечковім майдані, де різні партії схрестили свої мечі, сама Лариса гукала у вічі лідерам: «Лицеміри ви, брехуни! Це мій гріх, а не його!» Її не слухали, а розлючені ' 464
родичі та родички чоловікові ледве коси на ній не обірвали. І обірвали б, якби не заступився старий священик, душпастир їхній, якому вона перед тим сповідалась. — О т п і а УІПСІІ ашог!1 — гукнув він до розлютованого натовпу, і хоч його й не зрозуміли, але це подіяло, як закляття, врятувавши Ларису від самосуду. В такій атмосфері, гарячій, щодень роздмухуваній, коли в дію непередбачено вступили нові сили, коли життя Діденкове вже, як соломину, закрутило бурями інших пристрастей, — справу його розглядав військовий трибунал. За те, що він вчинив, Діденка було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа пішла до Москви. Доки ждали відповіді, Діденка тримали все в тій же землянці на узліссі. Здається, й зараз засуджений ще не до кінця збагнув, що його жде. Вся ця історія з убивством, судом і вироком стосувалася ніби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозуміння, що має ось-ось розвіятись. І хоч тепер безтурботного мугикання його більше не чули, проте й духом гвардієць не падав, тримався з спокійною гідністю, тільки, видно, сон втратив, бо з самого рання, коли ще й заняття на плацу не було, він уже — як штик: стоїть і невідривно дивиться крізь свою бійницю на плац, на виноградники. Що ж, був хміль, а тепер — похмілля. Одного ранку, коли тільки зазоріло на сході, а хащі виноградників ще темніли у сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглів... вона. З'явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна — справдішня виринула з туману, з росяної виноградної гущавини. Не пломеніла тільки на ній кофтина, як тоді, була темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало. Опинившись на безлюднім плацу, озирнулася і, наче знала давно вже, куди їй треба, попрямувала швидкою скрадливою ходою мавки просто до бліндажа гауптвахти. Вартовий, новачок із числа поповненців, днями лише присланий у полки, був не з тих, щоб підпустити незнайомку до об'єкта. — Стій! Розпатлана, задичавлена, вона зіщулилась і ще більше прискорила ходу. — Стій! Стрілятиму! Клацнув затвором, і бровенята його так нахмурились, що не можна було не зупинитись. Певне, хлопчина-вартовий догадався, хто 1
Любов перемагає всеї (Латин.)
465
вона, став проганяти і, хоч як жінка благала, заламувала руки, він таки відігнав її геть назад, за табірну зону. Проте й там нещасній жінці, мабуть, чути було, як гатить у двері її в'язень, як аж здригається землянка від його несамовитої грюкотняви, від зливи проклять, що вилітають з амбразури. Цілий день відганяли її вартові, але що відженуть в одному місці, вона виринає в іншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незнищимий дух цих розбуялих і ніби вічнозелених виноградників. Надвечір варту посилили, проте саме тепер, коли в наряді випало бути артилеристам, найщирішим друзям Діденковим, вони, взявши перед розводящим гріх на душу, дозволили закоханим побачення. Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім інакша, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити її. Лариса простягла йому крізь амбразуру свої руки, темні, буденні руки, що, видно, бачили всяку роботу, і він, вхопивши разом обидві, нестямно став обціловувати їх. Вартові з делікатності повідвертались, але все одно чули то голос її, що лебедів щось ніжне, то голос його, повен жаги і пристрасті, аж не вірилось, що це ті ж самі вуста, які щойно лайку вивергали, тяжкі прокляття шпурляли всьому світові, тепер гарячим шепотом тануть, захлинаються ласкавістю солов'їною: — Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!.. Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов'ю на якісь досі не знані верхогір'я... Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й умів фугувати, смерть одну тільки й бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала, сп'янила навіки... Вартові через якийсь час стали нагадувати Ларисі, що вже годі, пора, мовляв, але вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усім тілом до амбразури, втопивши в ній своє худе, обвите кудлами лице... Що вона бачила там? Сині краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі — це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте її найдорожче — один тільки раз відпущене їй на землі. Запустивши руки у віконце, долонями гладила Діденкові його посіріле в сутінках обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, шо їх переводять у граніт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ці розчуленості, дивитись, як, зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — і він, і вона. 466
Наче передчували те, що вже насувалось. Вночі було одержано відповідь: вирок залишається в силі. Підлягає негайному виконанню — на очах військ і цивільних. Тепер врятувати Діденка могло тільки чудо. Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на іншому глухому узліссі, над яром, щоб разом з цивільними, родичами загиблого, взяти участь у цьому останньому ритуалі. Представники місцевої влади теж прибули сюди — всі у чорному, мовби на знак жалоби. В старих арміях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить піп або пастор на останню розмову. Тут цього не було, і тягар такої місії ліг на комбата Шадуру, колишнього Діденкового командира. Старий артилерист, що відміряв, як і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, де на стволах уже й зірки не вміщались, зайшов до землянки понурий, з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв і, втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю на холодному земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почати, як відпускати гріхи цьому клятому Діденкові, якого він навіть любив, адже добрий, надійний був з нього солдат. А тепер ось так обернулось — згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, в безмедальній, непідперезаній гімнастерці — гімнастерці смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатові якось і самому не вірилось у реальну доконечність і неминучість того суворого присуду. Але ж доручено. Врешті-решт мусив щось казати... Що їм, смертникам, кажуть у такий час? Понурився Шадура-комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собі пучку й Діденкові подав, і вони мовчки закурили, як наче десь на вогневій між двома боями. — Ну от, Діденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на совість, ніхто не дорікне. Я пам'ятаю, як отам під дотами... І під Верблюжкою... І під Бартом, під Естергомом — усе пам'ятаю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут... Що ж це виходить? На смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямував її? — Він глянув на Діденка, ждучи заперечень, але той мовчки горбився під накатом землянки, тріщав цигаркою.— Що ж ти мовчиш? — А що казатиі — Тисячу разів життям ризикував ти за неї в боях, тисячу разів міг за неї головою накласти. То хіба ж тепер злякаєшся? Якщо справді заплямував і кров'ю тільки й можна ту пляму змити — хіба не змиєш? І знову ждав Діденкової відповіді. Засуджений мовчав, понурившись. — Ця жінка... Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно? Діденко спрагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню. — Я люблю її. Комбат зітхнув, кашлянув, і знову вони помовчали. 467
— Треба ж було їй підвернутись тобі, — з досадою сказав комбат. — А я не шкодую. — Тепер уже однаково — шкодуй не шкодуй... Шадура глянув на годинник. — Ви ж мене знаєте, товаришу комбат, — Діденко раптом розхвилювався. — Вітчизну, те, що є найсвятіше в людини. Хіба ж я хотів зганьбити?! Та коли вже так виходить... Коли виходить, що тільки смертю й можна ту пляму змити... То що ж, я готовий. За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні слова, коли зненацька пронизливий, як постріл, жіночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар. Що після цього додати до цієї історії? Як чудо сталося? Як здригнулись серця від її зойку — зойку безоглядної туги й любові, і як опус-1 тилися дула гвинтівок, і всміхнулись полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти? І як він, помилуваний, ступив від своє!1 смертної ями назустріч товаришам, друзям, командирам, назустріч їй,' своїй безмірно коханій, що, розкинувши руки для обіймів, сяюча, бігла-летіла в щасливих сльозах до нього? І як цілу ніч після цього разом веселились війська, й виноградне містечко, й найщасливіші в світі — він і вона? Та тільки чуда не сталось. Скрик був, і хвилинне замішання, і жі-' ноча в лахмітті постать справді була вихопилась з виноградників,; майнула перед ошелешеними військами — та тільки на мить. Порушений лад скоро було відновлено. Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись.
468
ГРИПР
тютюнник
(1931-1980) Народився в с. Шилівці, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві. Письменник, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: новели «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Зав'язь», «Син приїхав», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки оповідань «Деревій», «Коріння».
ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ Любові всевишній присвячується
Я виходжу з-за клубу, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина... Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну: — Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. — Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...» 469
Коли з пошти виходив наш поиггар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі: — Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? — Нема, — одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. — Не брешіть, дядечку. Є... — Ну — є! Є... так не тобі, а Софії. — Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу... — Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. — Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: — На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене. — Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу... — Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче... — Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. — Хіба що за його здоров'я, — бурмотить Левко, — а так зроду не взяв би... І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах. — А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? — Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди, ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. — І ви на неї не сердилися? — У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. — А як же то — вона вгадувала, а ви — ні? 470
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, КарпеІ І тьопає, як за себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько. — Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він: — Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли. ОСТАННІЙ ЛИСТ ВІД ТАТА «Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею — ні, не іній. Більше не дивитимусь. Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома... Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із м о ї х рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще 471
не спродала? Як буде скрута — не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися. Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій колосок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся. Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?.. Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав т р и з о з у л і з п о к л о н о м , та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»). Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму»... Коли се було... А я досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?..» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?» — Тоді не було б тебе... — шумить велика «татова сосна».
472
ВАСИЛЬ СТУС
(1938-1985) Народився в с. Рахнівці, що на Вінниччині, у селянській родині, помер поблизу м. Пермі (Російська Федерація). Поет, дисидент. Найвідоміші твори: збірки поезій «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю», вірші «О, земле втрачена, явися...», «На колимськім морозі калина...», «Сто років, як сконала Січ...», «Як добре те, що смерті не боюсь я...».
• * •
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб. • **
О, земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурово простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, 473
віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця хлопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосяжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О, земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.
ІВАН ДРАЧ (народився 1936р.) Народився в с. Теліжинцях, що на Київщині. Поет, кіносценарист, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: вірші «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Крила», поема «Чорнобильська мадонна».
БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці. І купався коло млина і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, І раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари у небі... І застиг він на роки і на століття В золотому німому захопленні: — Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?! Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.
475
ЛІНА КОСТЕНКО (народилася 1930 р.) Народилася в м. Ржищеві, що на Київщині, у сім'ї вчителів. Поетеса, належить до шістдесятників. Найвідоміші твори: історичні романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко», поетичні збірки «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Неповторність».
МАРУСЯ ЧУРАЙ Історичний роман у віршах (Скорочено) ЯКБИ З Н А Й Ш Л А С Ь НЕОПАЛИМА КНИГА РОЗДІЛ І
Влітку 1658року Полтава вгоріла дощенту. Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою. Плавились бані дерев'яних церков. Вітер був сильний. Полум'я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів — всіх отих книг міських Полтавських, де були записи поточних судових справ. Може, там була і справа Марусі Чурай? Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські Полтавські «през войну, под час рабованя города, огнем спалені»? А що, якби знайшлася хоч одна — в монастирі десь або на горищі? Якби вціліла в тому пожарищі — неопалима — наче купина? І ми б читали старовинний том, де писар вивів гусячим пером, 476
що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня, перед Мартином Пушкарем, полковником, в присутності Семена Горбаня, що був на той час війтом у Полтаві, перед суддею, Богом і людьми Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів-Полтави свідків за дверми. І загула б та книга голосами, і всі б щось говорили не те саме. І чорні бурі пристрастей людських пройшли б над полем буковок хистких. Тоді стара Бобренчиха, вдова, суду такі промовила б слова: — Пане полковнику і пане войте! Ускаржаюся Богу і вам на Марусю, що вона, забувши страх Божий, отруїла сина мого Григорія. І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер, на здоровлі перед тим не скорбівши, през отруєння і през чари бісовські. То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу і людьми те освідчу. Оскаржену Марусю Чураївну тоді суддя суворо запитав, — коли, чого і для якой причини таке незбожне діло учинила? Але вона ні слова не сказала, усправедливлень жодних не дала, тілько стояла, яко з каменю тесана. Тоді громада загула прелюто: — Вона ж свій злочин визнала прилюдно! Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все — як зілля те копала, як полоскала, як його варила і як уранці Гриця отруїла. Вона ж співала, наче голосила, на себе кари Божої просила.
Співала так, як лиш вона уміла! А потім враз — неначе заніміла. Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі, що Гриць умер, отруєний, в четвер, предать землі звеліли до неділі, прийнявши справу криміналітер. Убивницю ж, Марусю, до розправи скріпить в'язёням города Полтави. Бобренчиха ж, та зацна удова, нехай на Бога в горі упова та настановить свідків, віри годних, не підозренних у проступствах жодних. Аби по правді свідчили про злочин, що тут убивці іншого нема, бо то не є ще доказ остаточний, якщо підсудна визнала сама. (...) Горбань сказав, що й сумніву нема. Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота. Він, як Горбань, вважає зокрема: їй треба дьогтем вимазать ворота! (Тут принагідно варто зауважити, що дьогтю він мав, справді, предостатньо, оскільки він, як виявилось потім, «з комори мєской потай дьоготь крав», за що і був поставлений пред врядом. А втім, і згодом він ще війтував. І вже аж гетьману Дем'яну Многогрішному уже аж на полковника Жученка устиг іще й «крамулку» довести). Пушкар сказав, що так-то воно так. Не шануватись дівчині негоже. Але ж і з Гриця добрий був лайдак. Тут, товариство, дьоготь не поможе. Бо незалежно, що то за пиття і що там мовить злість тисячоуста, — не хто ж, а він звів дівчину з пуття. І то була любов, а не розпуста. Тоді вдова Бобренчиха озвалась:
— Та вуха ж в'януть на таку олжуї Вона сама Грицькові нав'язалась. — В який би спосіб? — Зараз розкажу. Було це, люди, на Петра Капусника, якраз на самий сонцеповорот. Я мала, люди, сина не розпусника. Він шанував і хату, і город. Коли ж вона його причарувала, він як сказився, геть одбивсь од рук. (...) Він перестав ходить на вечорниці, не зачіпав дівчат і молодиць. А все ходив до тої чарівниці, недарма в річці топлять чарівниць. Вона його їднолітка, панове. Пора кебету мати на плечах. Я вже й варила зілля полинове, щоб мій Грицько від туги не зачах. А він — весь там! Якраз перед походом не спалося мені, як на біду. Грицько устав та шась поза городом. А я тихенько назирці іду. (...) Коли щось манячить од Чураїв, туди, в осокори. А вечір темний. Хмари як повісма, Гора шумить... Було перед дощем. Вона ж на шиї так йому й повисла! — то я собі й засіла за кущем. Хтось засміявся якось недоречно. Мартин Пушкар бровою ворухнув: — Вчинили ви, сказати б, нестатечно. Який вас біс на тоє подоткнув? — У мене син одинчичок, панове, і запечалля на душі одне, одна у серці шпичечка тернова, — не дай же Бог, у прийми дремене! — Ну, добре, як воно вам ув охоту, то діло ваше, хоч воно і гріх.
Ви, мати, знавши отаку нецноту, чого тоді ж не розлучили їх? — Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна-де і з ким! (...) Загомоніли люди, закивали, — що там казати, всі парубкували. І всім усе зробилося ясне, хтось і слівце сказав уже масне. Тоді устала мати, Чураїха, і сказала так: — Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наші Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише. Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна. І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?! Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу: у мою дитину не кидайте словами, як багном! Притихли люди, знітилися свідки, сльозина блисла у якоїсь тітки. Відтак, уже не ставлений ніким, прийняв присягу Шибилист Яким. — Даруйте... я... незвичка промовляти... Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти і Гриця знаю ще у сповитку. Он там сидить та бідна Чураїха. Чи на суді була вона коли? Проз їхній двір тоді я саме їхав, коли Грицька на цвинтар повезли. Чи рвала мати так на собі коси, як задзвонили по його душі? Та він же їй як рідний син, і досі, у них і виріс там на шпориші. Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала — за курку, за телицю, за межу. Все ніколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв. Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся, — могли б лише радіти матері. Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка, — про це в суді, можливо б, і не слід, — але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані.
— Хай Бог почує сльози удовині! — Бобренчиха зайшлася від ридань. — Панове суд! Я вірю цій людині, — сказав Пушкар. І втрутився Горбань: — А чим довір'я ваше обґрунтоване? Ведете суд на хибну колію. — У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю. А хто тут, може, хоче хабаря, то хай мені подивиться у вічі. — Панове! До Мартина Пушкаря тут посланець прибув із Січі. (...) Посланець від кошового отамана запорожців із листом передав наказ /Іартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Смельницькому. Доки Пушкар читав листа, козак з'ясував, кого і за що судять, після чого схвильовано промовив:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради? Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?! Судця сказав: — Знаскока тут не мона. Тут, запорожче, треба Соломона. Козак сказав: — Замудрувались ви. Тут треба тільки серця й голови. Тоді у вряді почалась незгода. Той каже так, а той іще інак. Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. 482
Любив же він Марусю, не дай БожеІ Тепер сидить, лиця на нім нема. У свідки більш ніхто не зголосився. Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк. Полковник встав, в судді перепросився, бо мав на Білу готувати полк. (...) Суддя сказав: — Закони судочинства вагатися не дозволяють нам. Запобігавши, щоб такі злочинства не множились промежду християн, ми мусим вбивцю засудить до страти, як нам велить і право, і статут. І тільки спосіб — як її карати — предметом спору може бути тут. Що скажуть ранці, лавники і возний? Як це здається, пане войте, вам? — Підвівся Іскра, полковий обозний, син Остряниці Якова, Іван. (...) Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Коли в похід виходила батава, — її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її? Запала тиша, як в страшному сні, Горбань сказав: — Причому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена. І потім, бачте, чутка є, ги-ги, що свідок цей — особа зацікавлена. Його слова не мають тут ваги. Тоді ми, вряд, з пристойними особами дали сказати слово їй останнє, — чи має серця внутрішню гризоту і чи пред тим, як вирок наш почути, зронити хоче хоч сльозу покути? Підсудна слізьми очі не зросила. І милосердя в права не просила. (...) тоді такий ми винайшли наказ: Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва^ голі, в такий-то спосіб справа була рішена, що має бути карана на горлі, на шибениці, значиться, обвісшена (...) ПОЛТАВСЬКИЙ П О Л К ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ РОЗДІЛ п
Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу. СПОВІДЬ РОЗДІЛ ш
...Пройшло життя. Не варт було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть. А що в житті потрібно ще мені? Одбути всі ці клопоти земні. 484
Оці останні клопоти одбуть, іти туди, куди мене ведуть, — аби одбути, все уже одбути, — і щоб не бути, щоб уже не бути! Три дні дали на розмисли мені. А нащо вже тим смертникам три дні? (...) Маруся перебуває у в'язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною.
А я чуток недочувала, втішала матір попервах. Але й сама вже відчувала: щось правди є в її словах. Кого діждалась? Парубка чи воїна? Чому не йде? Здавалося в ті дні, — моя любов, прогіркла й перестояна, вже скоро душу випалить мені. Я ж так боялась підлості і бруду! Гули думки, сколошкані, як рій. Сама нічого, якось перебуду. А що скажу я матері старій? А мати знала. Мати все вже знала. Снує чутки нещастя, як павук. Не дорікала, не випоминала, а тільки все їй падало із рук. А раз сказала з розпачу гіркого: — Є ж лицарі у нашому краю! О Боже мій, на кого ж ти, на кого збагнітувала молодість свою?! ...Мені немов полегшало відтоді. Зболілася. Відмучилася. Годі. Спинити Гриця не зробила й спроби. Ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка Порожнеча. Усе жаліла я його чомусь. Або до Галі мислями звернусь: 485
— А може, хтозна, може, так і треба. Бо хто я, Галю, проти тебе? Ти Вишняківна. Рід у вас гучний. Таких родів не густо у Полтаві. Твій батько, Галю, чоловік значний. У нього жінка ходе в златоглаві. Він не якийсь. Він сам собі Вишняк. У нього скроні в срібній папороші. Буває так, що слава на дурняк, а в нього слава за великі гроші. Йому добро саме іде у двір. І сад рясний, і нива хлібодарна. Він не який визискувач чи звір, він просто вміє взяти запівдарма. Він посідає греблі і поля, у церкву ходить майже щосуботи. Хто — за Богдана, хто — за короля. А він — за тих, которії не проти. Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки. Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину. Щасливий дар. Мій батько так не вмів. Він знав одне — боротись до загину. А цей примружить плетиво повік, все розміркує, зважить, не погребує. Твій батько, Галю, мудрий чоловік. А може, хтозна, може, так і треба — у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах — і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах. Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир. А Галя дбала в скриню та в комору. А Бог на небі долю нам вершив.
...Вони жили далеко, за Розкатом. Од нас іти проз Задихальний Яр. У них криниця під дашком лускатим і добра хата вікнами в базар. Дощі наллють під хатою калюжу, — стоять хороми при мілкій воді. А в тій калюжі плавають проз ружі роменські гуси, наче лебеді. А господиня пишна і огрядна. А Галя трусить килими та рядна. Одна статура в матері і в доньки — обидві круглі, наче карахоньки. Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп'яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста. Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, — нічого. Заговорить, — гостренькі зуби — чисто ховрашок. Ото як вийде, як заграє брівками, очима стрельне і туди, й сюди, у чобітках із мідними підківками, зелений верх, козлові переди. І сниться хлопцям — придане горою, комори, скрині, лантухи, вози! А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи... А може, я несправедлива до неї? А може, саме таку дружину треба козакові, — до печі і до городу, до коней і до свиней, і до ради, і до поради, і вночі до любові? Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу, щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу, а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась. Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю. У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, — для жінки він цар і Бог. На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився — і все. Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову. Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине. Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково, ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. (...) Наприкінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виводять на страту.
П Н Е Ц Ь Д О ГЕТЬМАНА Р О З Д І Л IV Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.
СТРАТА РОЗДІЛ V Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. Іван Іскра вривається на площу в останній момент перед стратою з добутим універсалом, у якому сказано скасувати вирок через пісенний талант Марусі та її батькагероя Гордія, якого як оборонця України було покарано у Варшаві.
ПРОЩА РОЗДІЛ VI Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрівним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка та побачених у дорозі картин зруйнованої Батьківщини.
488
Д І Д О В А БАЛКА Р О З Д І Л VII Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцятилітньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різьбярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.
ОБЛОГА ПОЛТАВИ Р О З Д І Л VIII Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (її мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.
ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ Р О З Д І Л IX Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято й місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю».
* * *
Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
489
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті. Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів. Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потім довго-довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід та баба — це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять. Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин...
ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ ІВАН БАГРЯНИЙ
(1906-1963) Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'ягін. Народився в с. Куземині, що на Полтавщині (нині Сумська область), у родині робітника-муляра, помер у м. Шварцвальді (Німеччина). Належить до письменників-емігрантів (член МУРу). Найвідоміші твори: романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», роман у віршах «Скелька», повість «Огненне коло», збірка поезій «Золотий бумеранг»; із публіцистики — лист «Чому я не хочу вертатись до СССР?».
ТИГРОЛОВИ Роман (Скорочено) ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ДРАКОН Дихаючи полум'ям і димом, дракон летів на схід. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний «Тихоокеанський експрес нумер один», везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі «Дерсу Узала». Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього «під слідством». Йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів. А перед утікачем була безмежна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Тут не було видно ніяких ознак людського життя.
491
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
НАВЗАВОДИ ІЗ СМЕРТЮ (...) Змучений мандрівник сів на дрібне каміння і простяг ноги у воду. Потім ліг горілиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадібно і вона поступає по жилах вище, вище, і заспокоює, і втихомирює біль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тоді повернувся навпаки, — ліг лицем до води і вмочив спраглі губи. Вода квакала в горлянці, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потім проповз аж до половини в воду і занурив голову, плечі і груди. Виліз і знову ліг горілиць. Дивився в прозоре і до болю синє небо. Потім заплющив очі й задрімав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився і сів нагло. Очі йому були широко витріщені й безтямні: — На ем?! Многогрішний!.. Я зараз... Я одягаюсь... Йому приверзлось... Будь воно тричі прокляте!.. Його беруть на допит. «Я зараз...» Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник. — Ху-у! Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне! Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мисливський ніж. Власне, піхви, з яких стирчало іржаве руків'я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків'я аж позеленіло, але, Боже мій! Це ж, може, рятунок. Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов приріс. Потер руків'я об пісок, обмив, потер полою, — руків'я засяяло мідяними, олив'яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне на одного. Добре. Далі взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин — і ніж блищав. І хоч був рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає більше, як ці мисливські ножі. Це не просто собі ніж, це зброя, і неабияка. Для того й руків'я у нього зроблене з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не схибив у слушний час. Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався... Тепер мандрівник не квапився. Найперше — ніж мусить бути гострий. Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки ніж став мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, підстругав, полагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви, надів на мотузку, що була замість паса, і підперезався. Зовсім добре! 492
Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік ножем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, — шукав ножеві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж мусить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись! Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці... Потім умився і глянув у «люстро». От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто... Великі очі горіли, мов у божевільного. «Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться...» Але життя не змінилось. Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили. А надвечір сили зовсім покинули його. Край. Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важке і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко. «Так... Кінець...» Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. «Який пак сьогодні день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою — було б ліпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шість день світ увесь сотворив... і ці нетрі теж... Атож...» Чорна пауза. І знову: «Шостий день... Оце й є він — останній, уже зовсім останній день мого життя... А ще б трохи...» Проте це вже така собі, млява думка Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хотілось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі 493
кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий... І хай слухають вивірки... Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов — смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі... І дзвенять кедри... Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі... на Дніпрі... Ге-ен... І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором... Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню: ...Мати ж моя пава, Тепер я пропала, Що ти ж мене туди дала, Де я й не була... Мати ж моя вишня... Мати ж моя вишня... Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не підводиться. То її держить йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати... А мати схилилась близенько-близенько... Раптом — що це?! Він розплющив очі. Стукіт?! П о с т р і л ! Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий: — Грицьку!!! Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть: — Грицьку!!! Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько... Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!.. Величезний чорний ведмідь, ставши на задні НОІ.І, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці. 494
Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага! Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. АгаШ А рука намацувала ніж... Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою «нашийника»... Людина в розколині тихо, по-дитячому скрикнула... Ніж з диявольською силою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек. Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить — і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його... Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку: ...Мати ж моя пава... Мати ж моя вишня... І замовкло. Як іскра, заллята водою. • * *
Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим — то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчяі То обличчя великого духа — демона невідомого, несходимого «Дал е к о » . Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, — з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками — чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги... Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням. Зацокали підкови... По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані. — БатькуІ — це дзвінкий, молодий голос. — Ну, як?.. — Добре... — це бас. — А підтягніть-но попругу, злізьте котрий... Двоє метнулися з коней... А в того третього щось упоперек сідла... Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи 495
товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян. — Треба поспішати. Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла. — Вже? Ну, з Богом, дітки. — А ми не збились? — Бог з тобою... Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами... і щезли. Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь... Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно... Закричав спросоння глухар... Зрадливі звуки, притаєні шелести... Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РОДИНА ТИГРОЛОВІВ (...) Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло... Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, — останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім мисливськім одязі... Так, то був чоловік, юнак... Григорій розплющує очі — перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато: — Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось... Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько: — Поїдеш у Київ, Грицьку, та той... Іди лишень сідлай коні. — Де це я?! — аж скрикнув Григорій, нагло зводячись... — Заспокойся, ляж, Бог з тобою! — це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку. — Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий... А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, нівроку, як воли, а хлопцеві не до розмов. Старий: — Ото... Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює — і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва — це ж тут недалечко, — там би вмер, і я так і не знав би, хто ти. 496
— Де це я? — прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум. — Та в нас же, в нас, дома, сину... На стіні рясно карток — дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях. — Який... Який це район? — Та Київський же, — це дівчина. І так вона сказала те «Київський», проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, — в них і радість, і жах. А батько: — Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?.. — Ні-ні!.. — злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною. — Ні-ні! — В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця... Київське ОГПУНКВД... Отак! Утікав, утікав і потрапив назад... Як же це?.. Ні-ні! Він поривається йти. — Пустіть... Пустіть... Я не хочу... Я піду собі... То я так, то я навмисне... Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт. «Змилив!» Стара перехрестилась нишком і шепотіла зі сльозою: — Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже... Що теє лихо з людьми робитьі.. «Тікати! Тікати!» — поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого: — А далеко до міста? Батько: — Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? «Сказати чи не сказати?» — Я?.. Теж... Київського району. — Овваї А з села? — Та з Трипілля ж... — Боже мій! — аж скрикнула і сплеснула руками матінка. — Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України... Мати моя теж із Трипілля... Земляк. А Боже мій!.. І враз так ніби хто попустив страшне гальмо — чорна гора зсунулась... зсунулась... Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім-далекім краєчку землі, після всього жаху — близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: «Жив! Жив! Житимеш!» І хотілося сказати щось хороше-хороше. — Мамо... — і затнувся, дивлячись на матір. — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така... як і моя мати. 497
— Нічого, нічого, дитино, — заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор: — Так, кажете, я дома, мамо? — Дома, дома, синку. — Чудесно... Привіт вам із Трипілля. — Спасибі, синку, спасибі. А як там?.. Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди? Григорій засміявся. — Ну, годі, годі, — втрутився господар. — Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!.. Дівчина подала Григорієві червону чарочку. — А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко! Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу. — Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене — звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж. — Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це... Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові... — Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить, і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити... Грицьку! Коні готові? Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього. — Готові, батьку. — Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати? — Григорій. — Чув? — це до сина. — Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач, діло трапилось... Нумо ж, сину! — Підніс руку. Цокнулись. — Будьмо! Григорій пожартував: — А за віщо ж пити? — Пий... Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді: — Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала... Будь же здоров... Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. «За дочку, що врятував? За яку, де?» Мати подала рибу на тарелі: — їж, їж, синку. Риба тая біла та сита. — Ну, а нам пора, — обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку. 498
— Дивися ж мені, стара... Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав: — Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ьд чи навіть к о р е є ц ь , той тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий... Гайда! Відтак вийшов із хати, за ним син. Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. «Нерпа! Заливай! А, вражі діти, — добувався знадвору дідів голос. — Вже, вже їдемо...» Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись. Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв — якась чудна та сита, — і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, — все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його... По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата... (...) — Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є. Григорієві хотілось враз по-дитячому обійняти її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі. — В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня Батьківщина тута, — то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба... Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав: — Так ви пливли кругом світу? — А пливли ж. З Одеси сіли... В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні... Скільки тієї води, Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі не годна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився? — Ні... Тут усе нове для мене... чудне. 499
— Чудне? — Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу — і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола — вигляд сибірський або поліщуцький. Мати засміялась: — А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі... Тепер це містечко, Києвом зветься... Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили колись! Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре... А сім'я у нашого діда була велика... Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив — не відділяв. Дочок заміж віддавав — на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був не двір, «окономія». Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом — ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків — громада. Сірків куток — то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко — він їм ліку не знав, і корів, і свиней... Та, Боже мій!.. Пасіка була вуликів з двісті... Трудилися щиро, то й мали. І те сказати — було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем, «пантували»... Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і рис з Китаю, як золото, і крам різний... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут де не поїдеш — то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш — в Полтавку приїдеш, в Катеринославку, в Переяславку... По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула. 500
Перевелись люди, і звелось життя нінащо... Вже немає Сіркової держави, гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залітає. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов... Але людей тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх... Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, ото бачиш — синіє, Хехцир зветься, — то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками — то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі... Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур... Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках — Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала. Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї матері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір! Тому в неї і Наталка така дика та горда. — А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть? — Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була... От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут... Зберігся пучечок, з України завезений, — якось нові переселенці подарували, — і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною... Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, — далебі, журба бере, так би й полетіла туди... Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки 501
вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далі: — Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут... І час не той, і ти не такий. Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не' говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують... Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм. (...) Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем. Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, навмисне почала вдавати байдужість до Григорія. Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в бур'яні під скелею. Наталка біля нього задрімала. А він не втримався й поцілував її крадькома. Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину. Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів. Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — здавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні вони зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край свгту, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, «духів» та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що краще б привезли пістолет того, хто намагався на них
502
напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу, йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на «лісову газету». На снігу було написано «Фійона Мєдвину привіт передавала». Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу».
ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
НА КІШКУ (...) Раптом все пішло несподівано швидко... В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув вінчестер... Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте... Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, — слідом. Спущений Рушай ішов вихором уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли, ревучи, Заливай і Нерпа. Собачий лемент пішов по нетрях. Далі, все далі... Вирував, клекотів, віддаляючись. Женуть уже взрячку. Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не відстаючи, готовий до всього. А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, — випередила брата і благально: — Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст. То була божевільна, шалена гонитва. Годину... Дві... Три... Безконечно... Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно. Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді старий припускав ще дужче і по нетрях шугало його страхітне гукання. Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама смерть. Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував кішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно, такої гонитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові — на собачім сліду. 503
— Наддай!! — гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. — Пропадуть собаки! Подере. Де вони гнали, як вони крутились та петляли — не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкіру. Ось лемент — рев собачий — близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси під скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв... Мимо пролетіла Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік, утікаючи від його лижв. Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було. Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але здавалось — це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт... — Пусти! — це старий Сірко, сміючись, розпатланий, спітнілий. — Пусти, а то ти його задавиш... Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу. Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп'явся в рудий загривок та так і закляк... Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали... Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійно здригалась. Розчепірив одерев'янілі пальці. Його звільнили з-під снігу, і секунди переляку загального перетворилися в дружній регіт. Так його забило снігом — повно в носі і в вухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не поодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і суворі, а тепер такі смішливі — розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі. Грицько іржав як дурний. — А я думав, що вона тебе вже з'їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь — нема, тільки унти стирчать із снігу. Відсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушниці. Викопували з снігу погублені набої. А де ж дідова шапка? Та вона, пак, он... На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста кішка, зв'язана по ногах, а тоді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка... Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів 504
і корчився потихеньку, як прут на вогні... То враз вся стиналась в страшній конвульсії. — Кінчається! — це Грицько злякано. — Дуже втягнуто! — Нічого, — заспокоював старий, — це кішка. Її не так скоро задушиш. Потім обдивлялись пошкодження — оглядали один одного і собак. У старого Сірка була щока в крові, але то пусте — здряпнуто, і він навіть не пам'ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, — сатана мотнула наостанку, як уже була зв'язана, та так піддала ногами, що він не втримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку... Що в нього боліли ребра і була розсічена всередині губа — то секрет. А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку. Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік — так шкіру й злуплено смужечкою, і він старанно зализував рану, піддаючи шмат шкіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію — відтяв шмат геть; розумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку. — Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано — десь накололо ока, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей. Старий оглянув, похитав головою... — Ну, нічого... Може, пройде... От біда... Ну, та на війні не без убитих... Може, й заживе... Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав: — Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потім знайшов свою коляку і просунув кішці межи зв'язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку. Поки старий майстрував клітку, зв'язуючи її з товстих брусків, невелику, тісну, але дебелу, — хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали готувати їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні. — Хлопці! — гукнув Сірко, поглядаючи навколо. — Та це ж пак Собор! Диви! Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались вони в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як будівля, поруйновані, вивітрені морозами, вітрами й часом. Поміж скелями були печери. Це стародавня резиденція великих хижаків. — А катніть он туди, — махнув дід сокирою. Григорій і Грицько стали на лижви і пішли в показаному напрямку. 505
Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, — здивувались, підійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок баталії. А через хвилину — знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу, задубівши. Сніг кругом був забризканий кров'ю. А на розкритих губах її замерзла кривава піна. Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім продірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в голову. Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Григорій, Грицько вже звик, бачив). Потім зв'язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову. Тоді запряглися і так поцупили вдвох. — Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! — сказав Григорій. — Дурниця! — це Грицько, скептично. — Ця шкіра коштує рівно в п'ятдесят раз дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй! І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко. — Овва! А то чому ж так дешево? А я думав... — А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і з печінками. Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутились!) — і до місця прийшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти. Клітка була вже готова. Вміло зв'язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий. Тим часом зв'язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім. — Ану, беріть, дітки! Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підняли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував — добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу! — А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти... Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували... Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одне велике вогнище, — було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі. Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали коло вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував. 506
— Бач, — це старий роздумливо, копирсаючи паличкою жаринки. — Як на світі все розумно зроблено. Га! Оця ось кішка, приміром, — вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться — що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть — і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і лисиця — всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка — їх жоден звір не з'їсть. Навпаки, їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться. О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди. — І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка — шукай мишу, хочеш знайти вовка — шукай козу, хочеш кішку цю знайти — шукай вепрів; бач, де пастух, а то козолуп, а той мишопруд — все спеціалісти, інженери... Іноді коло ватри вибухав дружний регіт, особливо як дід оповідав про людей, про зустрічі з громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки. Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв'язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом. Так і допхались до намету в обідню пору. Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічно виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачено і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають. Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли — здивувалися. Намет цілий і порожній, але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні — натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку. — А де ж соболь?! — кинулась Наталка. — Та там же ж я чіпляв... — Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали. Старий насупився. — Хтось нетутешній, — бурчав крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові — тайгові не порушать закону. Пішли всі на лід, розглядаючи сліди — куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману. 507
А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок — мундштук дорогої цигарки «Золота марка»... Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався... На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе. Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від'їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром. По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, — нема. Послухав — не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше, на снігу Грицько помітив кінські кізяки. Недавні... Проїхали... Тільки що. Далі Дуабіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець... Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув../ Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї... З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, — на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крові тигрячої... Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, — замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю. Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік — вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали на сніг. Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільно, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали... Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля. — Стій!! — гукнув Григорій. — Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!.. Стоять... Григорій підійшов. І нагло... Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялись в того, що в кашкеті... І він зареготався страшним, жаским і... радісним реготом. — Медвин?! Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радости. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить. 508
А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі... очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові. — Великий начальник?! Так... Поздоровляю... Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою — якийсь начрайону. «Чорт його припарував, дурака», — подумав Григорій, а вголос промовив: — Так... Ну, все, таваріщ следователь! Все. — І важко задихав. — Кінчаю слідство... — І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло. Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля трьохнула десь у сніг. — Хіба так стріляють? — промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув. Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища. Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором... Так. Все. А тепер — в Маньчжурію, в Китай, в Японію, до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій — все... Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогр і ш н и й . А за що — ц е й п е с с а м з н а є » . Ще й розписався. (...) Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. А як же Наталка? Хлопець сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нічого не бачила... Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Дівчина з болем і любов'ю в голосі спитала, куди ж він піде... можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Він мучив його два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, удалося втекти, але його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу. Вона віддала свою зброю, показала дорогу й пішла. Не попрощатися із Сірками Григорій не міг. Він став на коліна перед Сірчихою, як перед рідною матір'ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка
509
вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе запитання. Вона повернулася, одягнена, як на полювання, узяла за руку Григорія і попросила батьків їх благословити, бо йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, і благословили дітей. Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища. Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив'язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці. У всіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД Медвина, «славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...». Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але « сміливі завжди мають щастя».
510
ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897-1968) Народився в с. Архангороді на Херсонщині (нині смт. Новоархангельськ, Кіровоградська область), у родині українських інтелігентів, помер у м. НьюЙорку (США). Поет, представник еміграційної літератури, належить до Празької поетичної школи. Найвідоміші твори: збірки поезій «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Перстень Полікрата», вірші «Сучасники», «Шевченко».
* * *
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези. Не кинувши у глиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси. Там дивний ліс зітхає ароматом І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць, Співа трава, ніким ще не зім'ята, І вабить сном солодких таємниць. Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів... А тут — жаха набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і від дасть воді. Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. БезмежжяІ Зачарований тобою, Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!
511
ЗМІСТ
Від упорядника
З
6-9
класи
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ Календарно-обрядові пісні Нова радість стала Щедрик, щедрик, щедрівочка Ой весна, весна — днем красна Ой кувала зозуленька У ржі на межі Заплету віночок Маяло житечко, маяло
5 5 6 6 6 6 7
Суспільно-побутові пісні Ой на горі та женці жнуть Ой у полі криниченька
7 8
Українські історичні пісні Ой Морозе, Морозенку Чи не той то хміль
8 9
Балади Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси Бондарівна :
9 Ю
Думи Маруся Богуславка
11
Пісні Марусі Чурай Віють вітри, віють буйні Засвіт встали козаченьки
13 13
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Слово про похід Ігорів Повість минулих літ
512
15 31
ҐРИГОРІИ СКОВОРОДА
Із збірки